Трамплін у нову реальність. Психологічна підтримка і бізнес як інструменти реінтеграції ветеранів 

З чим зіштовхуються ветерани після повернення з війни, чому бізнес допомагає повернутися до цивільного життя і як будувати мости, а не стіни відстороненості, читайте у матеріалі УП.Життя.

Коли ветеран повертається додому після війни на Донбасі, то він зіштовхується з проблемами, які найчастіше йому доводиться вирішувати самостійно. Фінансові труднощі, проблеми зі здоров'ям, бюрократія державних органів під час оформлення пільг чи порушення прав на соціальні гарантії, — і це лише верхівка айсбергу. 

Невидимими для більшості, а інколи і для самого ветерана, є його адаптація та повернення із середовища небезпеки у цивільне та безпечне життя. 

Національна платформа "Діалог про мир та безпечну реінтеграцію" об'єднує ініціативи, які допомагають відбудувати життя після війни, а також збирають успішні кейси ветеранів, яким це вдалося. Хоча за словами останніх, підтримку та порятунок від самотності можуть гарантувати людські розмови і залученість близьких. 

Як психологічна підтримка повертає ветеранів до цивільного життя 

Восени 2014 року Олена Масик стала волонтеркою у Житомирському військовому госпіталі. Вона пішла туди як членкиня  ГО "Української асоціації фахівців по подоланню психотравмуючих подій", яка була організована з психологічної служби майдану. 

Тоді були активні бойові дії, у госпіталі — багато поранених і хворих. За кілька місяців Олену запросили туди кадровим психологом, бо позиція не була зайнята. Вона погодилася. "Звісно, це було з патріотичних міркувань", — згадує Олена Масик. 

Олена пропрацювала там п'ять років. Коли звільнилася, то стала зовнішньою екперткою у різних проєктах, які інформують і надають психологічну допомогу не лише ветеранам, а й членам їхніх сімей і переселенцям після втрати житла чи близьких. 

"Неможливо повернутися з бойового режиму моментально, для цього потрібен час. Це важливо розуміти не лише самому військовому, а й членам його родини", — наголошує Олена Масик. Вона розповідає, що варто розділяти психологічне інформування, консультування і реабілітацію. 

Психологічне інформування, його ще називають інформативним консультуванням, — це коли людині розповідають, що з нею може відбутися певний перелік речей по поверненню. Це хороший спосіб навчити ветерана деяким прийомам саморегуляції і попередити, що треба як мінімум, кілька днів на адаптацію до цивільного життя. 

"Таке інформування бажане для всіх, бо тоді люди розумітимуть, чи треба їм звертатися до лікаря чи психолога, чи вони можуть впоратися із цим самостійно", — каже Олена Масик. 

Є консультування тривалістю у 10-12 сесій, окрім всього перерахованого вище на таких зустрічах відпрацьовують травматичні спогади, якщо такі є. Вони можуть випливати у нічних кошмарах або бути у формі нав'язливих спогадів про війну, загибель товаришів та ін. Це виснажує, людина з часом стає дратівливою, погано почуває себе і не може спати. 

Зрештою один із варіантів розвитку подій у такому разі — це пошук прихистку в алкоголі чи інших препаратах, які допомагають розслабитися. Роль психолога тут — навчити розслаблятися без допомоги шкідливих речовин, контролювати свої спогади, а також опрацювати травматичні події так, щоби вони не з'являлися постійно у пам'яті. 

"Але для цього потрібна активна робота та залученість самого ветерана", — говорить Олена Масик. 

Коли ж ситуація стає більш серйозною, тоді потрібна реабілітація. "Часто можна почути, що вона потрібна всім, але насправді її потребують лише ті, хто проскочив етап інформування або вчасного консультування", — каже Олена. 

Людська психіка не пристосована до подій, які можуть трапитися на війні, тому людині дуже складно впоратися з цим досвідом, особливо, коли вона потрапляє у цивільне середовище, де люди не розуміють через що пройшов ветеран. 

У мережі є "Пам’ятка для сімей військовослужбовців, які повернулися з зони АТО", над яким працювала зокрема Олена Масик. У цьому посібнику добре описано, що відбувається з людиною на психологічному та фізіологічному рівнях, коли вона повертається із зони бойових дій, з небезпечного середовища вона потрапляє у безпечне. 

"Щоби мати можливість вижити у небезпеці, наш організм перебудовується і пристосовується, а зміни відбуваються навіть на фізіологічному рівні", — зазначає Олена Масик. 

Настороженість, пильність, підвищене серцебиття, тиск, загострення слуху, загострене сприйняття зовнішнього світу на рівні тіла не вимикаються автоматично. Інколи для цього потрібно до місяця часу. А людина, як правило, добирається додому орієнтовно за добу, для організму цього часу недостатньо. 

"На жаль, почуття безпеки автоматично не відновлюється. Це треба враховувати військовим та їхнім членам родини, тоді процес адаптації пройде набагато легше без якихось конфліктів тощо", — говорить Олена. 

Вона наводить приклад, як ветеран повертається додому після тривалого перебування на війні, маленька дитина може не впізнати його небритого із запахом диму чи пороху, а інколи навіть боятися. Для дитини малого віку така поведінка абсолютно нормальна, але вона може образити людину, яка тільки-но повернулася з війни.

— Це дрібничка, але вона сильно ранить, — каже Олена. 

Бувають ситуації, коли ветеран повертається та не хоче травмувати рідних розмовами про події, які він пережив, але воно йому все одно болить. Так, він віднаходять зв'язки зі своїми колегами військовими, вони збираються десь на гаражах чи у підсобці. Там вони можуть вживати алкоголь, який притуплює психологічні травми. 

— Оскільки це болить, то може відбуватися досить часто. Дружина може злитися на таку ситуацію. І такий конфлікт лише загострюється з часом. — розповідає Олена. 

Так і виникає простір для непорозуміння, бо цивільні не розуміють логіку вчинків військових, а для них у свою чергу дика логіка цивільних.

Яким буде життя ветерана після повернення залежить зокрема від типу і стійкості нервової системи. Хтось може витримувати достатньо сильні психологічні навантаження. А у когось нервова система більш вразлива, тому деякі речі — нестерпні. 

"До речі, найчастіше причиною самогубств серед ветеранів стає не військовий досвід, а те, що відбулося у родині за час його відсутності. Самогубство — це втеча від чогось нестерпного, просто на той момент людина не бачить іншого виходу. Остання незворотна спроба полегшити собі життя", — каже Олена. 

За її словами, в Україні не існує цілісної системи психологічного забезпечення для військових. 

"На жаль, цього немає у тому об'ємі, який необхідний. Якщо ми говоримо про армію, то там є психолог, але його завдання, по суті, підтримувати боєздатність підрозділу. А кількість психологів у ЗСУ не є достатньою, щоби охопити соціальну роботу. Фактично, соціальних працівників також немає. 

А якщо говорити про роботу цивільних психологів, то заробітна плата у державних установах абсолютно не мотивує, бо вона на рівні мінімалки. А для роботи з травмою потрібне постійне додаткове навчання, а інколи навіть постійні супервізії, що вартує дорого. 

Немає цілісної системи, в якій була би зацікавлена держава. У сухому залишку ми маємо психологічну допомогу, яку часто асоціюють із санаторним відпочинком", — вважає Олена. 

На її думку, за зразок можна взяти систему психологічного забезпечення, яка є у країнах учасниках НАТО. Там передбачені військові психологи, які ще під час служби надають психологічне консультування на рівні інформування. Крім того, проводиться робота із родинами військових. 

"Це навіть не психологічна, а соціальна робота, — наголошує Олена. — Якщо ми, наприклад, говоримо про армію США, то там психологічна команда складається з 5-6 людей: 1-2 клінічні психологи, лікар-психіатр, медсестра психіатрична і два соціальних працівники. Така команда одночасно працює на бригаду. Робота також може проходити у дистанційному форматі, є курси підтримки для партнерів військових, де пояснюють, які можуть бути реакції і поведінка".  

В Україні є міжнародні програми, які допомагають закривати проґалини у системі психологічного забезпечення і реінтеграції колишніх учасників бойових дій. Наприклад, у Житомирському політехнічному університеті діє норвезька програма для учасників бойових дій та членів їхніх сімей по розвитку бізнес-навичок, що є також одним із інструментів реінтеграції людини у цивільне життя. Там працює і Олена Масик, яка не лише забезпечує психологічну підтримку учасників проєкту, а й викладає основи психології бізнесу. 

"Бізнес — це можливість для людини реалізовувати себе, а коли їй вдається монетизувати свій талант і потенціал, вона відчуває себе потрібною і залученою. Власне, так відбувається реінтеграція, коли людині цікаво чимось займатися, тоді вона включена у процес. Як на мене, це один із найефективніших інструментів для реінтеграції ветеранів", — підсумовує Олена. 

Ветеран і керівник двох бізнесів: "Людські розмови руйнують стіни непорозуміння"

Цим інструментом скористався Микола Веприк, який повернувся з війни у 2015 році. "Я вважаю, що ветерани мусять забирати відповідальність з війни і впроваджувати її вже у цивільному житті", — каже він. Микола нині є співзасновником та керівником відеопродакшину HONOR, а також директором філії багетної майстерні Ramas Ukraine. Обидва бізнеси з'явилися у його житті після повернення з війни. 

— У моєму випадку зацікавленість та ідея відеопродакшену зародилася ще до батальйону, але зміг я її викристалізувати та втілити лише кілька років опісля, — каже Микола Веприк. 

Відеопродакшн виріс із захоплення фотографією, яке було задовго до того, як  у 24 роки Микола пішов на війну. Хобі з'явилося у студентські роки, коли він навчався у Львові на інженера-будівельника мостів і транспортних тунелів. 

Але свої перші 30 грн за репортажну зйомку вдалося заробити не відразу. Спочатку у Миколи навіть не було камери. Тож він почав висвітлювати події для студмістечка, щоби користуватися університетською технікою. 

— Трошки згодом я купив собі свій перший фотоапарат і почав знімати культурні та розважальні події, — згадує Микола. 

У цей період свого життя він познайомився з багатьма людьми, працював на сотнях культурних подій, за які йому платили акредитацією. Але зрештою у процесі він отримав дещо важливіше для себе — інтерес до української традиційної культури, який проніс з собою не лише крізь студентські роки, а й довгі місяці війни.  

Перед тим як піти у батальйон Микола зняв своє перше відео про колекцію народного строю, яке домонтовував вже на війні у вільні вечори. Продовжити роботу з відео на фронті не було можливості, але Микола намагався фотографувати своїх колег по батальйону. 

— Хлопці не хотіли, щоби я їх фотографував, переживали за свої родини, тоді все було оповите невідомістю, що лякало багатьох бійців. Хоча я дуже хотів, знав, що це буде важливо для них згодом. — каже ветеран. 

І він не помилився, багато бійців через роки писали йому і запитували, чи не лишилося ще якихось світлин з тих часів.

Восени 2015-го він повернувся у Львів. Адаптація до цивільного життя пройшла досить швидко, а вектор подальших років задав щасливий випадок — пропозиція від знайомої знімати у проєкті для дітей військових, яким організовували мандрівки за кордон.  

— Я думаю, Бог створив мені такі умови з самого юнацтва, що мені не було коли розслаблятися. Коли я пішов з батьківського дому, то самостійно опікувався своїми фінансами, сам себе забезпечував. І після батальйону ситуація не змінилася. Я отримував десь чотири тисячі на війні, цього вистачило на дорогу і купити поїсти. Після звільнення я не мав часу розкисати довго, мусив давати собі раду.

Тож після звільнення я не вагаючись взявся за цю можливість. Мені було приємно цим займатися, це був поштовх і фінансова підтримка, своєрідний трамплін. — говорить Микола Веприк. 

З гонорару від цього проєкту Микола закупив техніку і почав активно рухатися у цьому напрямі. У 2017 році він переїхав до Києва, де рік пропрацював відеографом на "Громадському". 

— Коли звільнився, мав кілька проєктів, які були пов'язані з відеоуроками. А потім мені друг порадив сприймати свою відеодіяльність як бізнес, а не самозайнятість. І так, я переналаштував свою оптику з виконавця на того, хто створює. — згадує Микола.

Він швидко придумав назву, а також архітектуру майбутнього Honor Production. Втілити задумане вдалося з допомогою бізнес-програми для ветеранів від Київської школи економіки, яка була короткою, але ефективною. 

— Це був період зрушень і нових поглядів. Саме середовище та супутні тренінги сформували не лише мій бізнес, а й зростили у мені бажання вчитися та рухатися активніше, — каже ветеран. 

Натхнення було так багато, що вирішив зайти у ще один бізнес, цього разу виробничий, почав керувати філією багетної майстерні Ramas Ukraine, якою займається донині. Ця справа має дещо іншу специфіку. 

— Це такий класичний бізнес. Хоча управління двома бізнесами дуже виснажує, вони органічно співіснують у моєму житті. І це цікаво, бо під час карантину для обидвох бізнесів різна модель управління: по-різному страждають і по-різному виграють.

Стрімкого розвитку немає, але лише зараз мій бізнес стає таким, як я його задумував кілька років тому. Наприклад, у мене був задум, що для компанії працюватимуть відеографи з різних міст і у такий спосіб ми змогли би покривати більшу кількість міст і працювати децентралізовано. Але щоби вибудувати таку систему та знайти людей, знадобилося кілька років, — говорить підприємець. 

Він захоплено розповідає про Honor Production і наголошує, що знімають перш за все емоції та події такими як вони є. Вони бувають різні: від приватних до корпоративних, культурних і навіть комерційних та освітніх подій. 

— Я думаю, нас вирізняє те, що ми знімаємо про щирі емоції у репортажному стилі. 

Коли люди уявляють продакшн, то він асоціюється з рекламою, а не щирістю. Від реклами очікують ефекту "вау", а щирість — вона про інше.

Ядро компанії складають троє людей, проте багато відеографів працюють з регіонів під різні проєкти.

Багетна майстерня ж вчить дисципліни й відповідальності.

— Це складно, бо ніхто крім тебе цю справу не втримає. Ти відповідаєш за оренду, за закупку сировини й оплату податків. — говорить Микола. 

Він розповідає, що часто бере на роботу в майстерню ветеранів, бо точно знає, що знайде з ними спільну мову. А статус ветерана для нього — це  запорука того, що людина чесно виконуватиме свою роботу. 

— Я радий підтримувати людей, з якими маю спільні цінності, — каже ветеран. 

Нині він володіє ресурсами, якими користується, щоби підтримати й інших людей, які повертаються з війни. Попри те, що процес повернення у кожного відбувається по-різному, він переконаний, що найважливіше — це людські розмови і прояв співпереживання. 

— Коли я повернувся, мене нервувало, що мої близькі друзі не йшли на щиру розмову, щоби глибше пізнати мій досвід та події, які я пережив. І мені було неприємно, бо між нами росли стіни відстороненості. Знаю, що це був страх, наприклад, зачепити за щось складне чи відверте. Люди цього бояться. Але через якийсь час я почав до цього ставитися спокійніше, розклав все по поличках у голові, щоби не злитися на людей і життя. 

Але так не у всіх, мій друг найкращий Микола Муравський застрелився, коли повернувся. На нього навалилось багато життєвих, зокрема сімейних проблем. І він застрелився три роки тому, так на нього насіли ті думки. 

Тим, хто лише вертається, потрібне розуміння, щоби хтось знав, що вони переживають і як дивляться тепер на світ. Звісно, спочатку ветерани не йдуть на контакт, цю першу стіну непросто зрушити, тому має бути справжня включенність. У кожного різна ситуація, але я точно знаю, що треба людських розмов та співпереживання, тоді ветерани відчуватимуть підтримку, чи то пак залученість, а не самотність. — підсумовує Микола. 

Автор: Ганна Аргірова
Фото: Ліза Серватинська, надані героями