Фасилітований діалог і арт-терапія. Як переселенці й ветерани знаходять точки порозуміння з громадою

Соціальна згуртованість — невіддільна частина безпечної реінтеграції. Проте часто саме його не вистачає у державних чи місцевих програмах. Як громадянське суспільство створює проєкти, які "зшивають" громади, читайте у матеріалі УП.Життя.

Директорка львівського соціального підприємства "Рукомисли": Ми разом навчалися, як співіснувати з користю одне для одного у нових для нас обставинах  

"Коли ми оголосили набір на наші перші курси у Львові, то з 12 учасниць до нас прийшли 10 вимушених переселенок. Так почалася наша з ними історія, яка триває до сьогодні", — розповідає директорка соціального підприємства "Рукомисли" Наталія Мякушко. 

З 2015 року, коли запустили курси, пов'язані з мистецтвом та виробами ручної роботи, пройшли роки, а дружба і співпраця між переселенками і львів'янками триває досі. 

Оскільки "Рукомисли" — це соціальне підприємство, то його бізнес-модель полягає у тому, що зароблені кошти вкладають у створення нового робочого місця та проведення безкоштовних курсів і майстер-класів для жінок, які опинилися у кризових ситуаціях. Прибуток отримують продаючи виготовлені вироби, інколи проводять і платні майстер-класи. Переважно працюють з технікою валяння та розписом на тканині (батік). 

Фото з архіву соціального підприємства "Рукомисли"

Ідея створення такого бізнесу належить ГО "Жіночі перспективи", які вже понад 20 років працюють у сфері захисту прав жінок і забезпечення гендерної рівності. 

"З досвіду "Жіночі перспективи" вже знали, що арттерапія має потужний позитивний вплив на психоемоційні стани. Наша мета була навчити людей ремеслам, які б дозволили їм самостійно виготовляти вироби й заробляти на цьому гроші. І так, наше підприємство сприяло б підвищенню економічної спроможності людей у кризових ситуаціях", — каже Наталія Мякушко.  

Запуск курсів у 2015 році збігся у часі з першою хвилею переселенців, які приїхали до Львова. На той момент проєкт не був спрямований на роботу з внутрішньо переміщеними особами. Проте з 12 людей, які зголосилися прийти на курси, через кілька занять продовжили навчатися лише вісім — всі переселенки.    

"Тому що наші львівські жінки ставилися до курсів як до гуртка, типу "зайвим не буде". А переселенки, особливо перші, приходили у відчаї, вони цінували кожну можливість", — згадує Наталія. 

Для пошуку людей використовували найрізноманітніші канали комунікації: публікували оголошення на медіаресурсах міської ради, співпрацювали з Центром зайнятості, громадськими організаціями і напряму зі спільнотами ВПО, які дуже швидко згуртувалися. 

"А після перших учасниць курсів вже підтягнулися інші, мабуть, спрацювало "сарафанне радіо". Багато з них знайомилися у нас на курсах, хоча й жили раніше в одному місті. 

Хочу відзначити, що всі переселенки так гарно розмовляли українською, що нам інколи було соромно, бо ми у Львові використовуємо багато специфічних словечок. Часом вони їх перекручували, то виходило щось дуже цікаве. Ми й сьогодні іноді використовуємо вигадані ними тоді неологізми", — каже Наталія. 

Вона згадує, що перший час організатори та викладачі також навчалися, як співіснувати з користю для кожного, бо ніхто з них не був готовий до такого досвіду. Інколи жінки не розмовляли, інколи відповідали сльозами на прохання усміхнутися під час групового фото. 

"Наша майстерня була поблизу аеропорту. Була жінка, яка ховалася під столом щоразу, як злітав літак", — розповідає Наталія. 

Проте вже за кілька місяців перселенки самостійно організовували майстер-класи і були активно залучені у роботу підприємства. У "Рукомислах" розуміли, що не всі будуть розвиватися у напрямі хендмейду, адже це специфічне ремесло, яке не всім вдається і подобається. 

Фото з архіву соціального підприємства "Рукомисли"

"Самі ж жінки, фактично, відразу сказали, що хочуть допомагати громаді й робити щось корисне, бути включеними, а не жити "на готовому"", — каже Наталія.  

"Рукомисли" вирішили використати свої ресурси по-максимуму. Жінок відправляли на різноманітні курси і пропонували роботу у підприємстві. Наприклад, вести сторінки у соцмережах, розробляти і наповнювати сайт. Найбільше учасниць вдавалося залучати під час поїздок на ярмарки і фестивалі. 

"З ними завжди їхав хтось із місцевих. Окрім того, жінки були залучені у процесі продажу речей, які вони виготовляли. Це безцінні емоції, коли примірка речей супроводжувалася схвальними відгуками, які зрештою ще й вдавалося продати за достойною ціною. Вони спостерігали, як виготовлені ними речі приносили радість людям", — каже Наталія.  

Сама вона вже мала досвід роботи у соціальному підприємстві, проте вважає, що він був не дуже успішний. До "Рукомислів" Наталія працювала у Центрі для дітей і молоді з ДЦП. Попри те, що він вважався соціальним підприємством, вийти на суттєвий прибуток там не вдавалося. За словами Наталії, це була  радше спроба забезпечити право на працю для молоді з інвалідністю. 

"Я досить докладно досліджувала, які види діяльності для збільшення прибутку можна було б впроваджувати, адже мене дуже цікавила ця тема. Тому коли мені запропонували роботу в "Рукомислах", то я погодилася із надією, що цього разу вийде краще. 

"Виходить, наче, краще, проте у нашій справі більше соціальності, через це страждає наш бізнес. Щодня перед нами постає моральна дилема: влаштувати більше людей на меншу зарплату, чи забезпечити кращу зарплату для меншої кількості людей", — каже Наталія.

Через пандемію справи у підприємства суттєво погіршилися, стало складніше продавати вироби ручної роботи, проте спільнота, яка утворилася навколо "Рукомислів", успішно існує донині. Жінки товаришують за допомогою Фейсбуку. Деякі з них ніколи навіть не були на курсах, але з допомогою сторінки підприємства у соцмережах їм вдалось знайти однодумців. 

Раніше "Рукомисли" організовували великі зустрічі, щоби розвіртуалитися, але остання була майже два роки тому. Наталія дуже сподівається, що на цей Новий рік вдасться знову гуртом зустрітися. 

Фото з архіву соціального підприємства "Рукомисли"

Вони відстежують успіхи жінок, які проходили курси до кінця.

"Я впевнено кажу, що це була ефективна робота. І не тому, що ми навчали технік хендмейду, радше тому, що допомагали людям віднайти внутрішні резерви й повірити у себе. Колись я навіть сприймала наші курси як реабілітаційний центр, де жінки через спілкування проходили через особистісні трансформації, ділилися творчими планами і можливостями їхньої реалізації", — вважає Наталія. 

Попри успішне проходження курсів не всі стали валяльщицями, дехто продовжив свої пошуки, дехто віднайшов своє покликання у суміжних сферах, були й такі, що пішли назустріч давно забутим мріям. 

"Якщо людині вдається реалізувати свій творчий потенціал і вона каже, що ми дали їй ті крила, то я впевнена, що ми все робимо правильно. Хоча це лише зараз я так думаю, бо раніше я завжди плакала, коли від нас йшли люди. Адже ми стільки зусиль вкладаємо у їхнє навчання, а вони потім йдуть. Це була трагедія допоки я не зрозуміла: щоразу, коли вони йдуть від нас, то крокують назустріч чомусь кращому у пошуках себе", — підсумовує Наталія.

Медіаторка Олена Копіна: Діалог — це не дебати і не дискусія, а спроба зрозуміти одне одного  

В Україні не існує комплексної реінтеграційної програми для ветеранів. Коли в Інституті миру та порозуміння це зрозуміли, то запустили проєкт про фасилітовані діалоги для реінтеграції учасників АТО. З його допомогою спробували залучити усі зацікавлені сторони, щоби розробити програму для трьох громад: в Чугуєві, Івано-Франківську та Харкові. Вдалося реалізувати ініціативу у межах шведсько-українського проєкту Академії Фольке Бернадотта за фінансової підтримки Швеції.

"Як правило, програми реінтеграції ветеранів складають чиновники. Безумовно, часто це люди, які щиро хочуть допомогти, але водночас вони керуються своїми уявленнями про те, що потрібно людям, які повернулися з війни. Одним із фокусів проєкту було надати можливість військовим розповісти, що насправді задовольнить їхні потреби", — каже медіаторка та представниця громадської ініціативи "Лабораторія мирних рішень" Олена Копіна, яка долучилася до проєкту вже на другому етапі.

Щоби у розробці реінтеграційних програм могли взяти участь всі цільові групи, зокрема і ветерани та члени їхніх сімей, в Інституті миру та порозуміння пропонують використовувати інструмент фасилітованого діалогу. 

Олена Копіна зазначає, що треба чітко розрізняти поняття "реадаптації" та "реінтеграції", які у нас часто плутають. 

Реадаптація — тимчасове задоволення потреб по "гарячих слідах". Коли людина повертається з фронту, отримує пільги виплати тощо.

"По суті, реадаптація не має довготривалого ефекту, це радше форма перехідної допомоги, за якої задовольняються базові потреби: їжа, одяг, житло, медична допомога", — каже Олена Копіна.

Натомість реінтеграція — це результат цілого ряду процесів. "Наприклад, психологічна реінтеграція, коли людина пропрацювала травми, з якими зіштовхнулася під час війни. Або ж є робота і стабільний дохід, комфортна ситуація у родині. Звичайно, процес реінтеграції також тимчасовий з індивідуальними межами, у результаті якого людина має розуміння своїх можливостей і перспектив", — зазначає медіаторка.   

Саме тому у проєкті вирішили зробити докладний аналіз спільноти ветеранів і те, як вона інтегрована у громаду. Для цього, з одного боку,  проаналізували діяльність ініціатив місцевого самоврядування, які були спрямовані у бік ветеранів. З іншого — знаходили точки конфлікту між ветеранами і тими групами, з якими вони напряму контактують, коли задовольняють свої потреби. Зазвичай це соцслужби та центри у справах сім’ї та молоді. Попередньо проводилися зустрічі з ветеранськими групами, де їх запитували, які вони мають потреби, що хвилює, чим не задоволені. 

Конкретний приклад: є група демобілізованих військових, які мають право на безкоштовний проїзд у транспорті. Якщо у місцевої влади є домовленість з комунальним транспортним підприємством, то у ветеранів є можливість скористатися пільгами. Якщо такого договору немає, то колишні військові, фактично, позбавлені такого права. 

"От і "перший дзвіночок", коли демобілізовані ображені на владу. Але на кого саме: на державу чи місцеву владу? (адже це повноваження останньої)

Або, наприклад, є досить красномовний кейс у Чугуєві, що є воєнним містечком, бо там багато людей, які пройшли війну або ще служать. І якщо розглянути бюджет міста з такою ж кількістю населення, то квота на покриття ініціатив, пов'язаних з реінтеграцією ветеранів, може бути 10%. Але у Чугуєві ця частка має бути значно більша, відповідно бюджету не вистачає на задоволення потреб цивільного населення. 

І от через подібні "перекоси" відбувається маса непорозумінь і виникають червоні лінії у співпраці з владою", — пояснює Олена Копіна. 

Діалог у таких випадках може бути майданчиком для трансформацій настрою. Це не дебати, не дискусія. Ціллю є не переконати, а представити різні точки зору. У такому процесі обов'язково є підготовча, основна частина та етап підбиття підсумків. 

Фото з особистого архіву Олени Копіної

Підготовча частина — дуже важлива, адже саме на цьому етапі з'ясовується причина конфлікту, у якому він стані: холодний чи гарячий, чи готові сторони брати участь у діалозі, чи можливо зараз говорити про цю проблему. 

Основна — це сама зустріч для діалогу, можливо, цикл таких заходів, має відбуватися за участі фасилітатора. Це незалежний ведучий, який не має стосунку ні до органів влади, ні до будь-яких інших сторін. Фасилітатор — нейтральна людина, завдання якої забезпечити простір, у якому сторони мають можливість почути одне одного. 

"Це компетентна людина, яка може остудити гарячі піки розмови і допомогти людям побачити точки дотику, подумати про майбутнє і спільні цінності. Безумовно, у такого заходу є порядок денний, коли люди не просто зібралися покричати одне на одного чи поговорити ні про що", — розповідає Олена Копіна.  

Такий діалог може призвести до конкретного результату чи навіть незначної домовленості, що також є успіхом. Наприклад, коли одна зі сторін говорить: "я вас почув, це дійсно може бути корисним для нас".

Однією з причин конфлікту часто є нестача інформації чи наявність джерел, які її викривлюють.  

"А тут ти особисто зустрічаєшся зі своїм опонентом, можеш розповісти йому все, що тебе турбує. У такому процесі часто відкривається купа нюансів", — каже медіаторка.  

Вона розповідає, що часто фасилітований діалог виступає певним інструментом для деміфологізації образів різних груп. І наводить приклад, що в очах ветеранів представники соціальних служб часто є "мігерами", які сидять за вікнами та не хочуть нікого чути. 

Натомість люди, які працюють у соцслужбах, мають свої виклики у співпраці з людьми, які повернулися з війни. "У них специфічна, інколи агресивна, поведінка. Ніхто не готував їх до специфіки роботи з представниками цієї категорії людей. У діалозі є можливість побачити не посадову особу, а людину, яка сидить по той бік віконця", — вважає Олена Копіна. 

Окрім того, під час діалогу військові розповіли, що не мають можливості докладно знайомитися із законами у соціальному полі, а, відповідно, і з усіма своїми правами як військові чи ветерані, і запропонували організувати консультаційну зустріч із представниками соцслужб. 

Копіна розповідає, що після цієї зустрічі працівники соцслужб дійсно поїхали до військових частин, де особисто проконсультували людей. 

Фото з особистого архіву Олени Копіної

Вона наводить інший приклад, як під час діалогу з'ясувалося, що путівки, які дарують ветеранам (що є частиною реінтеграційної програми), насправді їм непотрібні. По-перше, там погані умови, а по-друге, люди самостійно хочуть обирати, де відпочити. 

"Хлопці запропонували натомість мати можливість купити абонемент у спортзал зі знижкою. Інша проблема полягає у тому, що часто реінтеграційні програми пишуть без урахування можливостей бюджету, що формалізує їх, а не робить реальними до виконання. Важливо виявити потреби цільових груп та об’єднати з можливостями бюджету, тоді ми отримаємо ефективну програму, яку дійсно можна реалізувати", — вважає Олена Копіна. 

Як медіаторка, яка працює з різними темами, вона відзначає, що українське суспільство досить сегреговане. 

"У нас люди живуть у першу чергу особистими та інтересами своєї сім’ї, ми не маємо елементарного людського терпіння й співчуття одне до одного. В умовах війни та виживання у складних економічних умовах складно думати про потреби інших. Спроба піти на діалог — це культура, яка тільки починає зароджуватися", — відзначає вона.

Авторка: Ганна Аргірова