Сюди приходять не плакати: як центр реабілітації Броварів змінює дітей і місто

Найбільше про інклюзію, яку впроваджують зараз у школах країни, знають, мабуть, у Броварах.

Все завдяки Міському центру комплексної реабілітації дітей з інвалідністю. Його учні виступають на усіх заходах міста, їх бачать з ними спілкуються і... їх не бояться.

Інтерактивні заняття з дітьми у центрі, фото зі сторінки установи у Facebook

Цей центр дає початковий старт та можливість дітям інтегруватися у інклюзивну шкільну програму. Без бази, яку тут в них вкладають – то не інклюзія, а сама "назва".

Зараз тут 213 дітей (п’ять років тому було 60) переважно з Броварів та району, але приїжджають і з Києва, Баришівки та інших міст.

Послуги центру може отримати будь-який українець: правління міста має звернутися до керівництва Броварів. Але це довго і складно.

Набагато простіше просто змінити реєстрацію дитини і мати можливість тут обслуговуватись, тож батьки лишають роботу, здають чи продають житло і просто їдуть жити в Бровари.

***

Серед п’ятиповерхівок Броварів сховався яскравий корпус колишнього дитсадка.

Фото зі сторінки центру у Facebook

На тлі похмурих хрущівок будівля здається світлою та по-європейськи доглянутою: газони, клумби, чистота.

У 90-і роки, коли дітей народжувалось мало і садочки лишались пустими – їх масово передавали для різноманітних відділів та департаментів.

Цей перереконструювали як центр реабілітації дітей з інвалідністю і залишили стояти.

В газетах кілька разів писали про "відкриття центру незабаром" і далі діло не йшло.

Але ось він – працює і невдовзі святкуватиме десятиріччя.

У холі – інвалідні візки, кілька зручних диванів та гардероб. Правильні пандуси та сучасний ліфт. Мами приходять з малечею, переодягаються і йдуть на заняття.

Директор Валерій Іваненко уже запланував добудувати басейн з двома ванними і встановити сонячні батареї для енергоефективності.

***

У 1995 році син Валерія Олег отримав інвалідність та потрапив до візка.

– Я за першою освітою металург, але коли він отримав травму, одразу ж звільнився і був з ним 10 років на допомогу по догляду на 4,85 гривень на місяць.

Тоді не було ніякої реабілітації.

Директор Валерій Іваненко

– Операцію йому зробили добре, але після двох місяців в лікарні нас виставили на вулицю і нічого не сказали, що тепер робити, як жити і займатися.

Знайшли єдиний центр реабілітації при сьомій лікарні на Соломенці. Прийшли, а нам кажуть: "Курс коштує 100 мільйонів карбованців"... А вся родина вже два місяці не працює, все продали, що було на лікування.

Знайшли гроші, потрапили туди тільки для того, щоб знати, що нам з ним тепер робити, – розповідає Валерій.

Тому, коли мені запропонували очолити цей центр – довго не думав. Бо розумію кожну маму, кожного тата, які до нас приходять зі своїми дітьми.

***

У броварському реабілітаційному центрі не лунає стандартна для подібних закладів фраза: "Не вистачає фінансування".

Навпаки, тут гордо демонструють ліфт, розказують про мікроавтобус (саме ним розвозять дітей до і після зянять), які подарували благодійники з Японії.

За спонсорські кошти утеплили будівлю: взимку було так холодно, що ніяке додаткове опалення не допомагало – все тепло видувало.

Не треба говорити людям про гроші ­– кажіть конкретно, що вам потрібно і вони допоможуть, – запевняє директор.

Наприклад, одна компанія допомагає нам не тільки грошима, а й зусиллями – приходили й усім колективом облаштовували нам територію.

За час існування центру тут зібрали близько 6,5 млн гривень спонсорської допомоги.

***

Тут 8 груп дітей, є перша і друга зміни.

У центрі хочуть зробити майстерні для діток та облаштувати групи денного перебування – тоді мами могли б вийти на роботу (а це можливість покращити фінансове становище родин).

Ранкова гімнастика

Можна готувати, є кухня. Єдине, чого не вистачає – місця.

Випадкові люди тут не працюють.

Ті, які приходять просто так – надовго не затримуються. Ті ж, хто лишаються – тут назавжди.

Приблизно половина колективу – мами дітей, які прийшли сюди спочатку з своєю малечею, а потім перекваліфікувалися у педагогів чи вихователей.

Методист Ірина Держук привела сюди свою доньку з інвалідністю.

З часом отримала другу освіту соцпрацівника і стала тут працювати.

Її донька вже випускниця, здобуває середню освіту.

– Завжди кажу батькам: "Ніколи не зупиняйтеся на тому, що є – ваша дитина росте і треба цей дошкільний період використати максимально", – розмірковує вона. – Те, що ви зараз посадите – проросте як зернятко і допоможе вашій дитині.

Проводячи мені екскурсію центром, Ірина помітила, що у мене на очах сльози:

Припиніть. До нас приходять не плакати, а працювати. Я це всім нашим мамам кажу. Поплакали? І добре.

Прийміть свою дитину такою, яка вона є, і тоді з вашою впевненістю та любов’ю вона буде максимально захищеною і спокійною.

Гурток "Талановиті пальчики"

***

Якби не пандуси, спеціальні стільчики для занять та маленькі інвалідні візки в коридорі – його не відрізнити від звичайного садочка.

Світлі кімнати та коридори, прикрашені роботами учнів: гіпсові фігурки, малюнки, вироби з бісеру, квіллінг…

Виставка дитячих робіт

Тут є невеличкий зимовий сад, де діти займаються садотерапією: поливають квіти, протирають серветками листочки.

Реабілітація тут комплексна: фізична, психологічна та соціальна.

Зал ЛФК

Є два типи роботи: стаціонарна, коли діти ходять по 4 години на день займатися і амбулаторні – коли діти приїжджають займатися курсами по 10 днів.

Заняття різні. Найменші ходять по краю килимка з підтримкою мам чи вихователей і підтанцьовують під пісеньку "Плямки, плямки, складочки, складочки".

У "найважчій" групі за круглим столом сидять діти з вихователями, ніби крутять по столу якісь овочі.ї

Група "Веселка"

Хтось плаче, а інший з цікавістю розглядає іграшку під пісеньку виховательки:

– Однією ручкою: раз-два-три-чотири, тепер взяли у другу ручку раз-два…

На підлозі спить хлопчик – хоча у сусідній кімнаті є ліжечка, мама просить, щоб він був у колективі.

В інших кабінетах займаються індивідуально – вчать дітей малювати, роблять масаж, займаються з логопедом чи психологом, розвивають тактильні навички.

За день спеціаліст може попрацювати з 9-10 дітьми.

Робота вчителя-реабілітолога

***

Батьків у коридорах майже немає – діти за рік вже звикли, тож спокійно лишаються з виховательками, даючи мамі кілька годин на себе та перепочити.

Показують тут і свою гордість – "соляну кімнату" (її відкрили минулоріч), яка схожа не середньовічний замок, з декоративними елементами і кольоровими ліхтариками.

На стільчику сидить хлопчик, дивиться мультик та голосно підспівує цуценятку, який вчить цифри.

В іншій групі готують до шкільного життя, кабінет імітує клас: є парти, стіл вчителя та дошка, щоб писати крейдою – тут малюють.

В музичній кімнаті діти співають та ставлять вистави. Є комп’ютерній клас, у якому вчать програмам, які знадобляться у дорослому житті.

Див у центрі – "Встань і йди" – не буває, сюди приводять тільки "складних" дітей.

Головна мета – випустити людину максимально пристосовану для дорослого та самостійного життя.

***

Ірині – 36 років. До народження доньки Аріни працювала вихователем у дитсадку.

Коли Аріна народилася з ДЦП, чоловік практично одразу їх кинув.

Тож Ірина пішла вчитися на логопеда і зараз працює у центрі.

Тепер мама з 8-річною донькою завжди разом: Ірина працює, донька вчиться.

Вчитель-реабілітолог працює з дівчинкою

Вони тут вже п’ять років: дівчинка соціалізувалася, навчилася спілкуватись з іншими дітьми:

– Дитина адаптувалася повністю, це як дитячий садочок, тільки на півдня. Моя дитина мене змінила. Я до її народження була дуже злою, не любила людей.

Тепер стала іншою – можу співчувати, любити. Налаштовую інших мам на роботу, та те, що все реально і вони зможуть допомогти своїй дитині.

З дітьми працює музкерівник

Колега Ірини – 28-річна вчителька-реабілітолог Вікторія – мама дівчинки Саші з синдромом Ангельмана.

Це рідкісне генетичне захворювання, її дитина єдина з таким діагнозом в усьому районі.

Віка прийшла сюди, коли її дитині не було й двох років, тепер донечці п’ять і вона вже робить максимальні успіхи, які можна зробити з її діагнозом – ходить за ручку, спілкується з іншими дітьми.

Раніше батьки навіть мріяти про таке не могли.

Реабілітолог займається з дівчинкою

– Коли я прийшла сюди, зрозуміла, що не єдина з такою проблемою, що життя продовжується. Що тут багато таких матусь і вони стали для мене прикладом.

Зараз Вікторія закінчує інститут Драгоманова і буде логопедом (за першою освітою агрохімік).

– Хочу, щоб вона могла бути у суспільстві, сама себе обслуговувати, сказати найпростіше: "Я хочу їсти чи "Я хочу в туалет", – пояснює жінка.

Говорить, що поява Саші навчила її не жаліти:

– Не треба жаліти таких мам і дітей – до них треба ставитися як до рівних.

Фото зі сторінки центру у Facebook

Коли я була вагітна, побачила маму, яка везла хлопчика на візочку і пожаліла її: "Бідна дитина, бідна мама, мабуть, як їм важко". Але коли у мене самої народилась Саша, я зрозуміла: "Ні, ми не бідні – ми багаті".

Ти радієш цим маленьким перемогам, цим досягненням.

Наші діти дійсно особливі: вони дуже добрі, дуже лагідні. Це наше щастя.

Олена Лось, журналіст, спеціально для УП.Життя

Реклама:

Головне сьогодні