Проти хижості: як вижити серед звірів і залишитися людиною

Хижаки повернулися.

Вони вийшли з хащ, вони піднялися з підземних глибин, вони без бою захопили наші міста та екрани наших ґаджетів.

На них чекало кіно, на них чекав маскульт, на них мовчки чекала політика. Вони не є істотами з інших галактик, вони не є чужими, вони не є прибульцями, вони живуть усередині нас тією мірою, якою ми теж – тварини.

Хижі країни, хижі політики, хижі "володарі думок" знову в моді. Вони здаються тими, хто не боїться переступати через межі і через заборони. Для них м'якість здається слабкістю. Для них слухати іншого означає бути подібним до травоїдних. Вони не бояться приносити інших у жертву. Вони не бояться крові, своєї і чужої.

Найпростішим символом нової хижості є бажання показати всім іншим фак. Неважливо кому, неважливо як і неважливо з якими наслідками. Можна у соцмережах, можна танками. Байдуже, ти політик, терорист, журналіст, спортсмен чи просто нахабний ніхто. Просто покажи фак. Всі чекають цього від тебе. Ну, давай. Шоу йор боллз.

Дехто цих хижаків боїться, дехто ними захоплюється. Але і ті, й інші про них говорять. На хижаків є попит. На їхні жовті очі, на їхнє ревіння, на їхні відкриті пащі. На путіна, трампа, ердогана є попит. На фак є попит. Він у тренді.

Ай Вейвей, «Fuck Off», Ейфелева вежа. Зображення № 1

Бодлер називав це "природною радістю від руйнування". Сьогодні це називається природним кайфом показати світу фак.

Постмодернізм закінчився, розпочався факізм. Нащадок постмодерну, тільки без чітко визначених батьків. Породження не кохання, а вірусу.

Факізм не знає принципів, зневажає відповідальність, не вірить у цінності. Але його інструментом є не гра, а війна.

***

Сто років тому було так само. Ніщо не віщувало хижої епохи фашизму, нацизму та комунізму.

Початок століття обіцяв щось дуже щасливе і нарешті мирне, щось рослинне і квіткове (art nouveau нашіптувало світу, що люди – це теж квіти), щось красиве (епоха називала себе красивою, belle epoque), щось юне (юність була головним еліксиром часу, і "юний стиль" – югендштіль – був не тільки ознакою стилю, він був ознакою прагнення часу до квітучої молодості).

І юне справді прийшло, тільки не квіткове, а звіряче, – юне, що прагнуло війни, ризику, зустрічі зі смертю. Спочатку в поколінні 1914-го, яке хотіло воювати. Потім у поколінні 1922-го і 1933-го, яке хотіло знищувати. Югендштіль перетворився на Гітлерюгенд.

Сальвадор Далі. Передчуття громадянської війни

Ми забуваємо, що тоді було основою: не тільки антисемітизм, не тільки расизм, не тільки класова ненависть. Основою була любов до хижості, романтика агресії, солодка мрія про силу, волю та інстинкти, відчуття, що виживе "тільки один" (тільки одна раса чи тільки один клас), що боротьба іде не на життя, а на смерть.

Основою мороку 1920-1940 років була думка про те, що людина є теж звіром, який веде свою війну за виживання. А тому вона має вміти знищувати і хотіти знищувати.

Їж або з'їдять тебе, вбивай або вб'ють тебе, – казала вона собі.

 

***

Людина є "зоон політикон", політичною твариною, вважав Аристотель. Політика, тобто життя в "полісі", життя-разом, життя у спільноті, де можна говорити, доводити, знаходити компроміси, ухвалювати спільні рішення, – все це виокремлювало цю "тварину", цю живу істоту серед інших живих істот. У полісі не потрібно вбивати, щоб вижити. Достатньо просто поговорити.

Але раннє ХХ століття все перевернуло з ніг на голову: не тварина мала стати політичною, а політика – тваринною, політика мала стати зоополітикою.

Зоополітика робить просту операцію: вона нашіптує, що відмінності між людиною і звіром немає. Що життя – це битва тварин, а політика – це битва великих колективних тварин. Можете назвати їх націями, расами, класами, релігіями чи цивілізаціями – це не має великого значення. Головне – що це війна на знищення. Тут неможливе життя-разом.

Сьогодні все повторюється. На світовій сцені – люди, які прагнуть бути хижаками. Які хочуть повернути зоополітику, вийняти її з музею, оживити мумію.

Агресивні, інстинктивні, "рішучі", "віззеболлз" – готові відтяти в тебе шматок, готові вгризтися тобі в горло. Джунглі не терплять чемних. Джунглі не терплять співчуття.

Ця хижість нових фюрерів падає на готовий ґрунт. Цим ґрунтом є втома від миру. Нудьга від спокою. Ностальгія за війною.

Пабло Пікассо. Герніка

Юрми людей в усьому світі відчувають себе втомленими від миру, від цивілізації, від "лібералізму", від "політкоректності" – тобто кодифікованої м'якості. Вони вважають, що в сучасному світі знецінено силу і підвищено слабкість. Цей світ узаконеної м'якості вони таємно зневажають. Вони хочуть кінця параду.

***

Епоху, яка побудувала сучасну Європу, Тоні Джадт назвав просто: Postwar. Повоєнна епоха, пост-війна, 1945-1995. Вона зробила західний світ таким, який він (поки що) є: світом, який шукає місця для всіх, який прагне якнайбільшій кількості людей дати шанс. Навіть слабким і безпомічним.

Це світ анти-хижості. Це анти-джунглі.

"Пост-війна" є значно кращою назвою для другої половини ХХ століття, ніж постмодернізм. Бо ця епоха передусім прагнула подолати хижість, а не абсолюти. Вона долала хижість війни не тільки між суспільствами, а й війни всередині суспільств. Вона долала культ "боротьби", характерний і для фашо-нацизму, і для комунізму. Вона прагнула замінити його на культ співпраці.

Абсолютних істот і абсолютних правителів епоха не любила саме через їхню хижість, їхню вимогливість, їхнє "все або нічого". Вона відкидала бога тільки тому, що він інколи здавався надто біологічним. Надто тваринним.

Епоха "пост-війни" пройшла під знаком повернення м'якості та боротьби проти хижості. Бо м'якість – це основа цивілізації.

Цивілізація існує тільки там, де ти можеш домовитися замість того, щоб убити. Де ти можеш поважати, а не тільки боятися. Хижаків неможливо поважати. Ти не можеш поважати вірус, навіть якщо він сильніший за тебе.

Цивілізована людина – це, історично, gentilhomme, gentleman, м'який чоловік. Він може мати "боллз", але вважає, що розум і талант важливіші. Він може їсти сире м'ясо, але вважає, що краще практикувати трохи гастрономії.

Епоха "пост-війни" пройшла під знаком пом'якшення біології: людина є більш, ніж твариною, говорили тодішні філософи, суспільство є більш, ніж "життєвим простором" для звірів, більше, ніж animal farm, говорили тодішні соціологи. Первісні суспільства зовсім не дикі, а тому ми не можемо бути дикими з ними, нашіптували тодішні антропологи.

На цьому антибіологізмі західний світ знову винайшов себе, і Європа змогла відмити себе від бруду нацизму і фашизму, позбувшись головних основ їхнього світогляду. Вона навіть інтуїтивно зрозуміла, хоча й далеко не повністю, що ленінізм-сталінізм так само хижий і так само (приховано) біологічний, як і гітлеризм.

Ілюстрація з обкладинки першого видання "Левіафана" Томаса Гоббса

Суспільство не є лісовою хащею, де людина людині вовк, говорило собі повоєнне європейське суспільство; людина є не лише вінцем еволюції, але і її запереченням, бо в людському суспільстві мають виживати не найсильніші і навіть не найбільш пристосовані, а всі, максимально всі, наскільки це можливо.

"Пост-війна" огортала тваринне обіймами культури, звіряче перетворювала на мистецтво, в тіло вводила ритуал і закон. Позбутися тягаря тіла і зробити його потреби мистецтвом: загальна медицина, кулінарне шоу та еротичне кіно є великими надбаннями повоєнної епохи. Еротика 1970-х та спокій стоматологічних клінік – це сестри ввічливості, політкоректності та держави добробуту. Приборкана біологія. Культурна біологія.

Сьогодні всі ці речі багатьом видаються старомодними. Жорстокість жила довгий час у клітці, зневажена та скинута; сьогодні вона прагне реваншу. Хижаки прокидаються, вони ламають клітки вольєрів, але ніхто їх не зупиняє. Охорона втратила відчуття небезпеки.

***

Хижість сьогодні стає "сексі". Хардкор, тобто жорсткий секс і сексуальна жорстокість, стають найбажанішим вірусом "інформаційного простору". Не тільки у формі, власне, "жорсткого порно", чиї елементи проникають у "дозволену" масову культуру, але й у формі гібриду двох первинних тваринних інстинктів: сексу та агресії.

Коли сексуальність стає дедалі жорстокішою, жорстокість стає дедалі сексуальнішою.

"Суспільство спектаклю" поступово перетворюється на суспільство спостерігачів. Його меседж простий: важливо не те, що відбувається, і не те, що ти дивишся – а те, що ти знімаєш на ґаджет.

Але цікавить спостерігачів тільки одна річ: хардкор. Сексуальність жорстокості. Вони полюють не на жертв, вони полюють на катів. Жертвами можуть бути вони самі, пасивні глядачі, які приймуть волю того, хто "покаже їм клас". У цьому пошуку сюжетів для ґаджетів їм бракує тільки одного – самого хижака.

Хто ж має бути по той бік екрану? Хто завгодно, тільки не такий, як ти. Тільки не спостерігач. Тільки той, хто може тебе знищити.

Є тільки одна річ, яку глядач не пробачить нікому по той бік екрану. Це слабкість. Ти ще можеш співчувати в реальному житті. Але ти не можеш співчувати тому, хто на екрані. Тут тільки плей-офф, гра на вибування. Якщо він там, а ти тут, значить він має бути переможцем – або ніким.

Рене Магрітт. Насилля

Бо телеобраз не має викликати симпатії. Він має викликати захоплення нахабством. У соцмережах і на телеекрані агресія миліша серцю, ніж співчуття.

Глядіння – це акт захоплення або акт помсти. Знищи мене, благаю, – або я знищу тебе: ось молитва сучасного телегромадянина своєму телефюреру.

Це розуміють сучасні хижаки, сучасні путіни і трампи. Вони знають, що любов через екран відрізняється від любові звичайної. Що маси любитимуть тебе тільки тоді, коли ти заслуговуєш лише на ненависть.

***

Що нас може об'єднувати в цьому світі? Що нас, українців, може об'єднувати у світі, де хижаки стають знову у тренді? Де вони повертаються, ніби нічого не відбулося, ніби історія нічому не вчить?

ХХ століття зробило нас жертвами хижості. Нас нищили мільйонами, і нам ще досі не вдається про це нормально розповісти. Ми були розчавлені між двома хижаками, нацизмом і комунізмом, і жоден із них не мав до нас співчуття. Але ми вижили.

Ми не були безвинними жертвами: дехто з нас сам ставав хижаком. Дехто з нас сам знищував і був безжальним. Якщо народ був жертвою, це не означає, що в ньому не було катів.

Але якщо ми були жертвами хижаків, чи є це достатнім виправданням для того, щоб самому ставати хижаком?

Хижість, і любов до хижості – це насправді не сила, це слабкість. Бігти з гори легше, ніж підійматися нею. Віддатися інстинктам легше, ніж керувати ними.

Франсіско Гойя. Офорт із серії "Лихоліття війни"

Людина прийшла в цей світ не для того, щоб бути ще одним вовком. Людина прийшла для того, щоб довести, що можливий світ, відмінний від світу вовків. Що можливий світ, де всього всім вистачить. Питання лише в тому, наскільки для цього вистачить розуму.

Ми краще за багатьох інших знаємо, що таке справжня хижість. Коли на тебе нападає справжній звір, звір з сибірської хащі, з маленькими кремлівськими очима.

Але чи переможемо ми його, якщо будемо такими, як він? Чи радше ми тільки виплекаємо хижака в собі?

Коли ти опиняєшся в лісі серед звірів, тобі здається, що вижити ти можеш тільки ставши звіром. Жорстким, безжальним, підозріливим. Відчайдушним у пошуку зрадників. У пошуку "внутрішніх ворогів". Ти можеш вижити, звісно, але тільки як звір, не як людина. Ти тільки поповниш ряди тих, проти кого ти борешся. Твій прапор буде іншим, твоя душа буде такою самою.

Проблема ж значно складніша: як вижити серед звірів, залишившись при цьому людиною?

[L]Нас об'єднує те, що ми знаємо, до чого може призвести хижість. Ми знаємо про її наслідки не з телеекранів. Ми були її жертвою не зі своєї волі, не на дивані з колою – і ми не побачили в цьому нічого доброго. Ми не граємося в хардкор, бо знаємо, що таке справжня дикість, що вона страшна, що в ній немає нічого привабливого.

У світі сьогодні народжується новий фронт – між дикістю і гуманізмом, між хижаками і цивілізацією, між хащею і полісом.

І ми не можемо бути на боці хащі.

Володимир Єрмоленко, філософ, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.