Безбар’єрність – право, а не привілей.

Як "Інклюзивний" клас авто від Uklon впливає на доступність у містах

спецпроєкт

29 квітня 2025

Війна стала точкою неповернення для українського суспільства. Щодня в Україні стає все більше людей з порушеннями мобільності: серед них – ветерани, постраждалі від обстрілів, цивільні, які мають поранення чи ампутації.

“Ми живемо в реаліях активної війни. І щодня є люди, які завершують реабілітацію, які повертаються до життя й стикаються з тим, наскільки їхні міста готові (чи ні) прийняти їх. Вони не можуть чекати, коли все налагодиться після перемоги”, – говорить правозахисник і член Ради безбар’єрності при Кабінеті Міністрів Віталій Пчолкін.

Саме тому, за його словами, тема безбар’єрності в транспорті більше не може залишатися елементом факультативних рішень чи PR-кампаній. Адже це питання не про комфорт для окремих груп, а про базову функціональність суспільства. Про те, щоб кожна людина могла самостійно пересуватись, добиратися до роботи та жити повноцінно.

У цьому тексті – про те, як змінюється підхід до інклюзивного транспорту в Україні, чому ці зміни важливі саме зараз і як на прикладі окремих рішень, зокрема проєкту Uklon Uklon "Інклюзивний” клас авто, формується нова норма: мобільність як умова гідного життя.

Чому безбарʼєрний транспорт – важливий елемент доступності громадського простору

Питання реабілітації в умовах війни стало однією з головних тем суспільного дискурсу. Але значно рідше йдеться про те, що відбувається після – коли людина повертається додому і стикається з містом, яке не завжди готове її прийняти. На це звертає увагу Віталій Пчолкін, правозахисник і член Ради безбар’єрності при Кабінеті Міністрів України.

“Ми вже багато чули про реабілітацію, про те, як ми вчимося, набуваємо нового досвіду в цій сфері. Але є ще один критично важливий аспект – це те, що очікує на людину після реабілітації. Ми всі добре розуміємо: не все можна вилікувати. І для багатьох людей стійкі наслідки травм або уражень – це реальність, з якою доводиться жити щодня”, – зазначає експерт.

За його словами, життя після реабілітації – це не лише про фізичне відновлення. Це про повернення до руху, до звичних маршрутів, до самостійності. І саме тут транспорт стає критично важливою ланкою. Якщо людина не може вийти з дому, доїхати до роботи чи зустрітися з друзями – вона залишається в ізоляції. У такому разі реабілітація стає лише ілюзією повернення до нормального життя.

Транспорт – це не просто засіб пересування. Адже можливість дістатися туди, куди хочеш, коли хочеш і як хочеш – це і є свобода. Саме тому Віталій наголошує: якість життя людини з інвалідністю безпосередньо залежить від кількості та складності бар’єрів, які вона змушена долати щодня.

“Я завжди кажу: є такий «тест мандрівника». Коли приїжджаєш у нове місто – вже при виході з вокзалу розумієш, чи помічають тут бар’єри. У Вінниці, наприклад, це відчутно одразу. А в інших містах видно, що до теми інклюзії ставляться формально.

До прикладу, я живу в Бучі. Ще кілька років тому міг пересуватись лише кількома доріжками навколо дому. Тепер можу обійти вже пів міста, бо середовище змінюється. Це і є логіка: змінюєш щось навколо – і поступово розширюється коло змін”, – зазначає він.

Проте, додає Пчолкін, проблема інклюзивності транспорту – багаторівнева. Є технічні бар’єри: відсутність пандусів, застарілий автопарк, високі бордюри. Але не менш значущими є культурні та економічні чинники. "Перевізники бояться, що якщо зроблять зручно, то більше людей їздитимуть безкоштовно", – з іронією описує ситуацію Віталій.

І навіть коли на рівні держави вже є ліцензійні вимоги, на місцях їх ігнорують або обходять. Як розповідає радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна, компанії, які виграють тендери, часто не відповідають критеріям доступності, тому що це немає кому проконтролювати.

“У цій системі потрібні нові механізми й нові підходи. Як, наприклад, у Канаді, де до відбіркових комісій залучають людей із порушеннями мобільності. Тих, хто бачить проблему зсередини – і не пропустить фальші”, – зазначає Ломакіна.

За словами Віталія Пчолкіна, місцева влада в Україні часто просто не має прикладів або чіткого розуміння, що саме і як потрібно впроваджувати.

“Але варто пояснити, показати на конкретному кейсі – і починаються зміни. Так було і в моєму місті: коли я почав просувати ідею безбар’єрності, пояснював, чому це важливо і як це реалізувати, у нас з’явилися доступні маршрути та конкретні рішення”, – розповідає він.

Коли бізнес бере на себе відповідальність: як з’явився "Інклюзивний" клас Uklon

Там, де державні механізми ще лише формуються, ініціативу нерідко підхоплює бізнес. І саме така відповідальна позиція дозволяє впроваджувати безбар’єрність не лише на рівні концепцій, а в реальному середовищі.

Одним із перших масштабних прикладів стала ініціатива "Інклюзивного" класу авто від Uklon – кейс, що водночас став викликом і драйвером змін для самого бізнесу.

Ідея створити"Інклюзивний" клас в компанії виникла ще до 2022 року. Проєкт стартував навесні 2023-го – спочатку в Києві, згодом і у Львові.

“Ми постійно стежимо за тим, яку послугу надаємо, адже Uklon – це не просто сервіс перевезення, а технологічна платформа, яка з’єднує пасажира з водієм через застосунок. І ми усвідомили, що до певного моменту не охоплювали величезну частину суспільства: людей з порушеннями опорно-рухового апарату.

Всі наші класи: стандарт, комфорт, бізнес – були фактично недоступні для людей, які пересуваються на кріслі колісному. Ми не могли говорити про інклюзію, не маючи відповідної послуги. Тому ми вирішили: вона має бути. Обов’язково”, – розповідає керівниця проєкту "Інклюзивний" клас авто в компанії Крістіна Макаровська.

У компанії підкреслюють, що цей проєкт – це логічне продовження втілення цінностей Uklon, які вже давно закладені в корпоративну культуру.

"Uklon – це соціально відповідальний бізнес. І тема просторової інклюзії та безбар’єрності – частина ДНК нашого бізнесу", – пояснює Макаровська.

"Інклюзивний" клас – це авто, переобладнані для перевезення людей, які користуються кріслом колісним. Придбати автотранспорт для запуску цього напряму Uklon допомагали партнери – Mastercard та MacPaw в Києві та мережа ОККО у Львові.

Для проєкту закупили легкові авто типу Citroën Berlingo та Peugeot Rifter, їх обладнали гідравлічними та механічними підіймачами, рампами, спеціальними пасками безпеки та кріпленнями для фіксації крісла колісного.

комплектація авто

Гідравлічний та механічний підйомники

Рампа

Спеціальні паски безпеки

Кріплення для фіксації крісла колісного

Завантажити UKLON

“Це про фізичний комфорт, але й не менш важливо – психологічний. Бо, на жаль, бувають ситуації, коли людина на кріслі колісному намагається скористатись стандартним класом – і починаються непорозуміння: водій не хоче складати візок, допомагати тощо. Ми хочемо, щоб цієї напруги просто не було”, – пояснює Крістіна Макаровська.

Окрему увагу приділяють підготовці водіїв. Uklon співпрацював з ГО "Доступно.UA" і навчив водіїв не лише етикету, а й базовій термінології, щоб уникати некоректних формулювань.

"Водіям пояснюють, як поводитися з особистим простором пасажирів, зокрема з кріслом колісним. Адже важливо спочатку запитати, перш ніж до нього торкатись. Це не завжди очевидно – саме тому ми навчаємо цього", – зазначає Крістіна Макаровська.

Наразі "Інклюзивний" клас доступний у Києві та Львові. У столиці працює шість авто, у Львові – три. Але вже зараз компанія стикається з дефіцитом інклюзивного транспорту. За словами Макаровської, попит зростає, а час очікування машини залишається вищим, ніж у звичайному класі.

“Це дотаційний проєкт. Ми навмисно зробили вартість поїздки в «Інклюзивному» класі такою ж, як у стандартному. Хоча її собівартість у кілька разів вища: до 800–1000 грн за поїздку замість 260 грн середнього чека, який маємо зараз”, – розповідає Крістіна Макаровська.

Uklon покриває витрати частково самотужки, частково – завдяки підтримці відповідального бізнесу, наприклад, компаніям OKKO та "АвтоНова-Д". Також є партнери, які допомагають Uklon підтримувати операційну частину – це ПУМБ та Checkbox. Але масштабування проєкту – це виклик.

"До нас із запитами звертаються і користувачі, і представники органів місцевого самоврядування з інших міст, особливо з мільйонників. Найбільше запитів – з Дніпра, і ми справді плануємо вийти туди найближчим часом. Але передусім плануємо збільшити парк у Києві, бо тут запит найбільший. Шість автівок на велике місто – цього явно недостатньо", – зазначає Макаровська.

Паралельно в Uklon працюють над тим, щоби долучати до сервісу людей з інвалідністю як водіїв. У компанії вже є кейси водіїв із порушеннями опорно-рухового апарату, які працюють на автоматичних авто.

Також розглядається можливість переобладнання авто під ручне керування для водіїв, які не мають власного транспорту.

“Це потрібно для людей, які не можуть керувати авто навіть з автоматичною коробкою. Наприклад, при ампутації правої ноги автомат вже не підходить – потрібні інші технічні рішення.

Це ідея, яку ми дуже хочемо реалізувати найближчим часом. Бо гнучкий графік і можливість працювати – це важливо для багатьох”, – говорить Макаровська.

Поряд із запуском "Інклюзивного" класу компанія адаптує застосунок для користувачів із порушенням зору, створює відео жестовою мовою для пасажирів та водіїв із порушенням слуху та постійно збирає зворотний зв’язок, аби поліпшувати досвід користування.

"Інклюзія – це не «добра воля» чи екзотика для бренду. Після повномасштабного вторгнення – це необхідність. Ми маємо відповідати на реальні запити: зростає кількість ветеранів, не всі з них можуть повернутися до повноцінної мобільності. Тому для нас це – не одноразовий проєкт, а системний напрям розвитку", – зазначає Крістіна Макаровська.

Майбутнє безбар’єрності: куди ми рухаємось та як прискорити зміни

Сьогодні в Україні з’являються "осередки безбар’єрності" – окремі ініціативи, сервіси, простори. Але справжній виклик – зробити ці точкові рішення частиною цілісної системи. Бо тільки тоді маршрут з дому до вокзалу, навчального закладу, роботи чи місця відпочинку стане дійсно доступним.

“Майже всі, хто опинився в кріслі колісному після травми, зізнаються: раніше я не помічав, скільки навколо сходів, бордюрів, бар’єрів; а коли це стало частиною мого життя – усвідомив масштаб проблеми. Але не потрібно чекати, поки тебе це торкнеться особисто. Варто починати змінювати простір вже зараз”, – наполягає Віталій Пчолкін.

Він нагадує, що у США від закінчення Другої світової війни до ухвалення закону ADA – American Disabilities Act (Закон про американців з інвалідністю) – минуло майже 50 років. Лише через пів століття закон змінив підхід до доступності у громадському просторі. В України немає скільки часу, адже потреба у змінах визріває на наших очах – тут і зараз.

Українська стратегія безбар’єрності була прийнята лише у 2021 році – їй всього чотири роки. Попри це, як зазначає радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна, перші результати її впровадження вже є: переписані державні норми, створено національний план, виписані вимоги до безбар’єрності транспорту. Але – і це ключове – тепер потрібно перейти від рішень на папері до практичних дій.

“Ми звикли думати, що є добрі феї, які прилетять, почують слово «безбар’єрність» – і все пороблять. Але воно ж так не працює. Це важка робота, яку мають підхопити громади, активісти, місцеві ради. Бо ми не можемо просто «наказати зверху». Є закон про місцеве самоврядування – і багато рішень залежать саме від громади”, – наголошує Тетяна Ломакіна.

У цьому контексті, за її словами, вирішальну роль відіграє громадський активізм: як стратегію безбарʼєрності реалізовують конкретні мери, перевізники, забудовники – і як на це реагують люди.

“Я подивилась, як це реалізовано у Ванкувері та Варшаві. Там діють місцеві регуляції: ти просто не можеш відкрити кав’ярню чи салон, якщо не забезпечиш безбар’єрність. І всі, виконуючи ці правила, потроху змінюючи звичні підходи”, – ділиться Ломакіна.

Цей досвід уже починають адаптувати й в Україні. Але важливо, щоб у міських радах, у конкурсних комісіях сиділи не лише чиновники, а й люди, які живуть із певними порушеннями. Ті, хто можуть виявити брехню, відстояти якість, запропонувати життєздатні рішення.

"Зараз ми переходимо до нового етапу. Бо недостатньо лише мати норми. Потрібно ще й мати фахівців, які знають, як це реалізувати. І діяти – системно, наполегливо, разом", – підсумовує Тетяна.

Завантажити UKLON

За словами правозахисника Віталія Пчолкіна, зміни не прийдуть згори, якщо їх не вимагатимуть знизу. Потрібна активна позиція громад. Потрібне чітке державне замовлення. Потрібні приклади, як-от “Інклюзивний клас” Uklon, які не просто декларують, а реалізовують зміни.

"І ще потрібна свідома підтримка таких бізнесів, – наголошує Пчолкін.
– Якщо ви обираєте кав’ярню, заклад, сервіс – обирайте той, що доступний для всіх. Бо саме наші щоденні рішення формують запит. А запит формує реальність”.

Читайте також матеріал про те, чому інклюзія важлива для всіх

© 2007-2025, Українська правда.

Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".