Не залишати своїх наодинці з болем:

як "Інтерпайп" підтримує родини загиблих та зниклих безвісти співробітників
Спецпроєкт, 06 травня  2025
Ранок у Карпатах починається з тиші. Вона тут не порожня – упереміш з трелями пташок і шумовинням листя радше насичена, терапевтична. Так звучить простір, де люди приходять до себе. Простір, в якому можна нічого не пояснювати. Просто бути. Просто дихати гірським повітрям. І вперше за довгий час – спокійно спати.
Родина Савіних
Сюди на тиждень приїхали дванадцять родин з Дніпропетровщини: дружини, діти, матері загиблих, зниклих безвісти або полонених працівників компанії "Інтерпайп".
У кожної сімʼї – своя історія, проте їх усіх об’єднує спільний біль утрати та відчуття порожнечі. У розмовах однаково лунають обірвані фрази: "Не встигли попрощатися", "Ще не отримали тіло", "Зник безвісти", "Постійно згадую останню нашу розмову".
Цей досвід складно проговорити – і ще важче прожити. Саме з цього виникає потреба в підтримці й запит на створення терапевтичного простору безпеки та єднання.
"Ми бачимо, як втрата змінює динаміку всередині родини. Мама стає дітям за обох батьків. Діти мовчать, але все зчитують. І якщо в родині не говорять відкрито, її члени замикаються в собі, віддаляються одне від одного. 

Для таких сімей ми створили табір, аби дати їм безпечний простір для спілкування, відновлення, нормального сну і наповнення душевним теплом", – розповідає координаторка патронатної служби "Інтерпайпу" Ольга Мостовик.
Як влаштований простір, де родини загиблих, зниклих безвісти або полонених працівників "Інтерпайпу" можуть вперше за довгий час відчути себе в безпеці – досліджувала "Українська правда. Життя".

"Простір, де можна просто бути"

Табір у горах для родин загиблих та зниклих безвісти співробітників – елемент системної підтримки компанії "Інтерпайп", що з перших днів повномасштабної війни супроводжує мобілізованих працівників і підтримує їхні сімʼї. Команда координаторів, психологів і волонтерів супроводжує кожну родину з моменту мобілізації батька – і не полишає після його загибелі чи зникнення безвісти.
"Родини, які пережили втрату, живуть у постійній невизначеності, у хронічній тривозі – і з цими станами важливо не залишатися наодинці. Саме тому в «Інтерпайпі» вирішили створити простір, де можна не лише отримати фахову підтримку, а й побути серед тих, хто розуміє без слів. Простір, в якому немає потреби пояснювати, чому важко – бо це і так зрозуміло. Так виникла ідея організувати табір у Карпатах для родин, які потребують підтримки", – пояснює психологиня Олена Шилова, яка надає підтримку родинам у таборі.
За її словами, першими до атмосфери табору адаптуються діти. У перший ранок тут вони шикуються на зарядку, стають у коло, повторюють рухи за тренером – і вже усміхаються. Вперше за довгий час рухаються без напруги й дорослі. Для багатьох з них це перший досвід спільного і безпечного фізичного контакту після втрати.
Після сніданку на родини очікує арттерапія. На ватманах з’являються родинні дерева, силуети, обличчя, хмари. Спільна творчість підштовхує до перших відвертих розмов – як між дітьми, так і між батьками. Жінки починають ділитися пережитим, згадувати, співпереживати.
Родина Савіних
Поступово серед них з’являються індивідуальні запити на роботу з психологами. Хтось хоче проговорити почуття провини, хтось – страх повертатися додому, а хтось – просто мовчки посидіти поруч із психологом.
За словами психологині Олени, всі формати на терапевтичних сесіях прийнятні. Фахівці з ментального здоровʼя не нав’язуються – лише пропонують присутність і уважність. Це допомагає розрядити напругу, що накопичувалася місяцями.
"Ми не називаємо це реабілітацією. Це можливість побути у просторі, де тебе не оцінюють. Людина може не хотіти говорити – і це нормально. Але коли бачить, що поруч сидить хтось із таким самим болем, щось у ній змінюється. Вмикається співпереживання. І стає трохи легше", – пояснює пані Олена.
На другий день табору родини гуртом вирушають на ранчо. Дорога звивається крізь сосновий ліс – усі в автобусі притихають й із захватом розглядають гори.
Родина Савіних
Перша зупинка – контактний зоопарк. Найменші одразу тягнуть руки до кіз, кроликів, косуль, оленів. Тварини наповнюють позитивом – на обличчях з’являється все більше усмішок.
З гарним настроєм мандрівники вирушають далі – у подорож довколишніми закарпатськими селами. Розглядають незвичну природу, дізнаються колоритні історії про побут і звичаї від місцевих, сповнюються цікавістю до життя.
Увечері родини зустрічаються за переглядом мультфільму про те, як говорити про свої емоції. У великій кімнаті гасне світло. Всі вмощуються на пуфах, стільцях, навіть підлозі. Хтось бере чай, хтось кутається в ковдру. Після сеансу – коротке обговорення побаченого. Але ніхто не змушує говорити – важливішим стає перебування в спільному просторі.
На третій день у таборі стає чутно сміх. Діти збираються в групки. Дорослі зупиняються поговорити, усміхнутись, порадитися.
Пізніше група піднімається високо в гори, де луна не повертає звуку – вона поглинає його. Тут учасникам пропонують вивільнити накопичені емоції. Дехто стоїть мовчки. Інші кричать у простір. Гори приймають усе: злість, біль, втому, навіть байдужість.
Родина Савіних
Звільнившись від накопиченого негативу, сім’ї спускаються з гір на іпотерапію. Інструктори підсаджують дітей на коней, повільно ведуть колами. Взаємодія з цими гордими, виваженими тваринами додає відчуття стабільності. Повільний рух, м’яка шерсть під долонею, рівний крок – усе це заспокоює, допомагає довіряти простору.
Після повернення до табору всі готуються до спільної вечері. Сьогодні готуватимуть її спільно на багатті. Величезний казанок на вогнищі, жінки ріжуть овочі, діти збирають квіти на галявині поруч. Звідусюди долинають жарти, вигуки, цікаві історії – відкривається просте, забуте відчуття: жити в моменті, радіти тому, що відбувається тут і зараз.
В останній день у таборі всі члени групи зізнаються, що повертаються з гір злегка інакшими. Відкритішими, наповненими, спокійнішими.
Під час фінальної зустрічі членів табору просять назвати одне слово – з чим вони їдуть з гір додому. "З наповненістю", "З гарним настроєм", "З натхненням", "З надією", – лунає у залі.

"З усвідомлення, що ми не одні"

Наталя Тюніна каже, що їде додому "з усвідомленням, що ми не одні. Що ми – з однаковим болем. І що навіть так можна жити. І треба".
Чоловік Наталі, Сергій Тюнін, пропрацював токарем на трубному виробництві "Інтерпайпу" в Нікополі 24 роки. Разом із ним на завод пішов і старший син Тюніних – Семен.
Родина Тюніних
У 2022 році обидва мобілізувалися. Сергій служив водієм-стрільцем у 142 окремій піхотній бригаді. Влітку 2024 року загинув.
Його син отримав кілька контузій і наразі вже демобілізований.
Родина залишається жити у Нікополі, хоч місто перебуває під постійними обстрілами. Кожен день минає під звуки тривог і дзижчання над головою дронів.
"Як тільки чуємо шум – одразу на балкон: де бахнуло? ППО працює? Ми живемо в напрузі. Вихід з дому – тільки якщо в продуктовий магазин. Але ми не їдемо з Нікополя. Бо на цій землі – наш тато. Там наш дім", – розповідає Наталя.
Поїздку в табір вона сприймає як паузу від щоденних турбот, можливість нарешті вирватись на кілька днів та набутися з молодшим сином Філіпом не під звуки "мопеда" в небі, а під співи птахів у горах.
"Чесно, я відпочила. Я спала. Я пила чай. Я дивилась, як мій син грається. І не тремтіла від кожного звуку. Тут зовсім інша реальність", – каже вона.
Хоча згадує, що перший день у таборі видався для неї складним:
"На спільному колі всі мовчали. Аж поки не прозвучало питання про втрату. Хтось заплакав – не стримався. Почали говорити, розкриватися одне одному. Я колись думала: психолог? Та я сама собі психолог. А тут зрозуміла: без них – ніяк. Вони розкрили нас. Ми їм довірились і відкрилися. Вперше за довгий час", – визнає Наталя.

"З відчуттям, що нас почули"

"З відчуттям, що нас почули" їде з табору Тетяна Хомова.
Її чоловік, Олексій Хомов, понад десять років працював слюсарем-ремонтником на трубному виробництві в Нікополі. У лютому 2022 року добровольцем пішов на фронт. Служив у 93-й механізованій бригаді "Холодний Яр".
Родина Хомових
У червні 2024-го отримав тяжкі поранення: ампутація обох ніг і правої руки, осколкові поранення внутрішніх органів. За два тижні чоловік помер у лікарні.
Його дружина Тетяна разом із дітьми – Оленою та Романом – на той момент ще мешкали у Києві, куди переїхали на початку повномасштабного вторгнення. Після загибелі чоловіка вирішили повернутися додому, в Нікополь.
"Бо легше там, де він. Так, під обстрілами. Так, щодня тривоги. Але ми вдома. Це наш вибір. І наш біль – теж тут", – каже Тетяна.
Невдовзі після поховання чоловіка вона влаштувалась на роботу в "Інтерпайп". Каже, що так їй легше: бути на місці, де працював Олексій, де його знали.
"Про Нікополь ніхто майже не говорить. А дарма. Це місто живе. Так, під дронами. Так, з постійними обстрілами. Але заводи працюють, магазини відкриті, діти вчаться. Люди виживають. І це гідне поваги", – говорить Тетяна.
У табір у горах Тетяна їхала з тривогою: не була впевнена, що зможе заговорити. Але вже після першого вечора тут відчула, що опинилася серед своїх.
Діти – Роман та Олена – швидко знайшли контакт з однолітками: спілкувались, жартували, підтримували одне одного.
Ввечері, під час співочого кола, вони вперше за кілька місяців заспівали. Не голосно. Але поруч із дітьми. У темному залі, де блимають вогники, це виглядало як знак: навіть у темряві завжди виринають проблиски світла, добра й теплоти спільноти.

"З підтримкою, вірою і силою"

"З підтримкою. З новими силами. І з вірою, що це ще не кінець" їде додому родина Савіних.
Павло Савін – військовий батальйону "Айдар" – ніс службу у війську за контрактом ще до повномасштабного вторгнення. У вересні 2022 року зник безвісти. Довго щодо його місцеперебування не було жодних новин.
Родина Савіних
У березні 2024-го родині повідомили, що під час обміну тіл, імовірно, повернули його. Є збіг по ДНК, але потрібна додаткова експертиза. Родина досі не може провести поховання.
Після зникнення чоловіка Юлія залишилась із трьома малими дітьми, невідомістю і нескінченними спробами отримати офіційне підтвердження про стан чоловіка.
"Це стан, в якому не можеш ні попрощатися, ні надіятися. Просто живеш. Діти постійно питають. А ти не маєш відповідей. І від цього ще важче.

Діти на день народження загадують одне бажання: «Хай тато повернеться». І більше нічого не хочуть. Навіть святкувати не хочуть особливо", – розповідає мама Юлії Тетяна.
У табір вони приїхали всією родиною – Юлія, бабуся Тетяна і троє дітей. Проте Савіни зазначають, що за три дні перебування в горах стали з усіма учасниками табору, як одна велика сімʼя.
"Я думала, що всі ці родини давно знайомі. А виявилось – ні. Всі тут і познайомилися. І так зійшлися, що вже як рідні. Разом на зарядку, на процедури, у їдальні поруч. Всі свої – ще й багато хто з одного міста. У нас у Нікополі постійні тривоги, дрони, вибухи. Це вже навіть не страх, а звичка. А тут контраст. Тиша. Люди усміхнені. Можна лягти, помовчати – і вже стає легше. Але часу, як завжди, не вистачило. Тільки-тільки видихнули – і вже треба збиратися додому", – каже Тетяна Савіна.

"Не залишати своїх наодинці з болем"

Після початку повномасштабного вторгнення в "Інтерпайп" створили Патронатну службу, що координує допомогу мобілізованим працівникам, ветеранам та їхнім родинам.
Кожен мобілізований співробітник компанії має персонального координатора. Це неформальна роль, адже координатор на зв’язку з людиною з першого дня мобілізації й до повернення в цивільне життя. У разі загибелі, зникнення безвісти чи потрапляння в полон – компанія продовжує тримати зв’язок з родиною співробітника.
"Ми не зникаємо після смерті людини. Якщо загинув працівник – ми лишаємося поруч із його родиною. Допомагаємо юридично, емоційно, просто по-людськи. Дізнаємося про дітей, підтримуємо в побутових питаннях, шукаємо рішення", – каже координаторка патронатної служби допомоги мобілізованим Ольга Мостовик.
Кожна родина отримує від "Інтерпайпу" одноразову фінансову допомогу в розмірі 100 тисяч гривень та постійну адресну підтримку. Компанія бере на себе комунікацію з державними структурами, допомагає з оформленням документів, у разі потреби долучає юристів або медичних консультантів.
Якщо в родині є діти, їх супроводжують окремо. До Дня святого Миколая й на день народження діти отримують індивідуальні подарунки. Не типові набори, а саме ті речі, про які вони мріяли. Координатор заздалегідь дізнається, що важливо для дитини.
Родина Савіних
Підтримка поширюється й на демобілізованих співробітників "Інтерпайпу". Якщо людина не може повернутись на попереднє місце роботи, компанія шукає інші варіанти. Є програма медичної допомоги, що охоплює надання стоматологічних та офтальмологічних послуг, у складних випадках – ортопедичне лікування. Також для ветеранів діє супровід корпоративного психолога.
Нині понад тисяча працівників компанії несе службу у війську. 165 із них демобілізувалися та повернулися додому. Компанія зустрічає їх з карʼєрними пропозиціями, допомогою з лікуванням та підтримкою.
На жаль, повернутися додому змогли не всі – за останні два роки на війні загинули 83 співробітники "Інтерпайпу". Ще сорок – у списках зниклих безвісти. П’ятеро – в полоні.
"За кожною з цих цифр – сімʼї воїнів, які чекають, згадують, намагаються продовжувати жити. Після поїздки до табору родини кажуть: «Нас побачили. Нас почули. Ми відчули, що не одні». І, мабуть, це найважливіше – не лишати людину з її втратою наодинці. Не тоді, коли все тільки сталося. І не через рік. А бути на звʼязку завжди, коли виникає потреба у підтримці", – каже Ольга Мостовик.
Як родини загиблих та зниклих безвісти співробітників компанії "Інтерпайп" провели час у таборі в горах, дивіться в сюжеті одного з телеканалів:
© 2007-2025, Українська правда.

Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".