Ірина Решетняк:

Ірина каже, що довго не вважала свої успіхи, кар'єрні і не тільки, чимось особливим: "Ніколи не рекламувала себе, не була лідеркою, не надавала значення власним заслугам, жила на других ролях. Але я завжди завершую те, що починаю". 

Вже після 2022 року, коли побувала на кількох форумах, де були спікерками жінки із схожею долею, які розповідали, як вони починали жити заново.

"Я слухала їхні історії і думала: от жінка пережила втрату дому, роботи, бізнесу, дорогих людей. І змогла відновити своє життя. Я так само! Хоча я зовсім не вважаю себе героїнею. Може, моя історія теж буде комусь корисною? Цей момент мене переналаштував".

Більше 30 років життя Ірини пов'язане із пошивом одягу. Починала на Луганській швейній фабриці після інституту.  Пішла звідти заступницею директора міжнародного виробництва: "З 2007-го і до  війни (до 2014-го року – ред.) я вже керувала відділом виробництва українського підрозділу швейної компанії з Нідерландів. Це більше 10 фабрик по всій Україні та закордоном, п'ять з них – на Луганщині, де вироблялися речі відомих європейських брендів". 

У 2014-му Ірина з чоловіком виїхали з Луганська спочатку в Дніпро, потім в Харків. Хотіли бути ближче до дому, ще була надія на повернення. 

Трохи згодом у Харків перемістилася частина виробництва з Луганська. Підприємство розвивалося, відкрились нові виробництва, адже більша частина фабрик залишилась на окупованих територіях. Згодом почалась співпраця з іншими країнами Європи, Азії. 

У 2017 році під час служби в АТО загинув чоловік Ірини, Геннадій. "Коли вже у 2023 році я почала волонтерити в різних проєктах, то казала дружинам загиблих воїнів: у мене чоловік загинув кілька років тому. Моя рана не така свіжа, як у вас, але вона все ще болить. Але я живу, працюю. У мене був чудовий чоловік, з яким ми щасливо прожили 30 років. Ми були як одне ціле, але в нашому союзі ніхто не "розчинявся" в іншому, не було жертовності – ми ділили це життя. Я глибоко переконана: жінка не повинна жити виключно заради когось, чоловіка чи дітей. Насамперед має бути наповненою і жити для себе. Адже коли жінка щаслива, цілісна й реалізована, поруч із нею затишно, тепло і добре всім її рідним".

Свого чоловіка Геннадія Ірина згадує з теплом і любов'ю. Може годинами говорити про його професійність, цікавість до всього нового і відкритість. "Уявіть, у грудні 2013-го ми тільки закінчили ремонт у своїй квартирі в Луганську. Років п'ять його робили, самі. Як мені було шкода! Як я переживала за те, що ми покинули! А мій чоловік сказав: "Те життя закінчилося, його не повернеш. Будемо робити нове, не переживай". І він такий був у всьому. Класний спеціаліст в хлібопекарській справі, його запрошували технологом на багато підприємств. Йти служити в АТО було його вибором. Він, знаю, не шкодував". 

У 2022 році власники швейного підприємства у Харкові пропонували Ірині та іншим співробітникам виїхати в Литву. Проте вона обрала Вінницю, де живе її донька з родиною. Невдовзі підприємство припинило існування.

У Вінниці несподівано для себе Ірина стала керівницею мовної студії, яку започаткувала її донька, перекладачка з англійської і французької мов. "Взагалі-то я їхала допомогти з онучкою, їй тоді було півтора рочки. Дочка ж вирішила опанувати нову професію в ІТ. І каже мені одного дня: «Давай ти будеш керувати моєю студією!» Я подумала, що, мабуть, зможу". Сама Ірина почала вчити англійську ще в Луганську – треба було спілкуватись з іноземними партнерами. А зараз  вдосконалює її вже у мовній школі, якою керує.

У 2024-му в житті Ірини з'явилося ГО "Об’єднання родин ветеранів і ветеранок «Простір єднання»". Вона каже, що все склалося само собою – ще в Харкові, після загибелі чоловіка вона співпрацювала як волонтерка із всеукраїнською організацією  “Об'єднання матерів і дружин захисників України”. 

"У Вінниці зрозуміла, що треба створювати щось на місцевому рівні. І з того року я буквально занурилась в громадську роботу". 

Ірина зауважує, що робота в бізнесі і громадському секторі суттєво різняться. Треба розуміти, як формується  державна політика, як комунікувати з  фондами, іншими ГО. Як спрацювати із владою так, щоби впливати на рішення на рівні міста, громади. "На попередній роботі теж було багато комунікації, але виробництво неможливо порівняти з нинішнім досвідом. Спочатку багато чого робили інтуїтивно. Потім знаходили можливості для навчання. І зараз, де тільки можу, вчусь".

Ірина впевнена, що такі ініціативи, як "Простір єднання" дуже важливі не тільки для його учасників, а й для всієї громади. "В нашій назві є слово «простір», проте окремого приміщення у нас немає. Орендуємо під заходи. Цього року я пішла на навчання для громадської організації. Подала заявку на конкурс грантів на навчання зі штучного інтелекту для громадських організацій від «Простору». Не пройшли, але нам запропонували фінансування занять з самооборони. І я погодилась, знайшла тренера, дружня організація з Харкова профінансувала. Наші жінки були в захваті. А грант на навчання ШІ, вірю, ще попереду". 

За час роботи організація вже успішно втілила кілька проєктів для жінок та дітей загиблих військових: майстер-класи, арттерапевтичні заняття, тренінги з фінансів та саморозвитку.

"Життя не закінчується, як би важко і боляче не було зараз. Я це проходила в перші роки після загибелі чоловіка. Працювала по 12 годин на день. Зараз я запрошую жінок, дівчат на наші заходи. Радію, коли вони діляться досвідом, і він у всіх він дуже різний. Знайти себе, перезібрати заново в цьому житті, без своєї половини або без дитини – непроста задача". 

У 2025-му швейна справа повернулася в життя Ірини, коли вони з партнеркою отримали грант Українського ветеранського фонду і  відкрили підприємство з виготовлення вишиванок. Придбали обладнання, випустили першу колекцію. На жаль, через перебої з електроенергією взимку 2026-го виробництво довелося  призупинити. "Зараз потроху виходимо на заплановані обсяги. Дуже люблю цей проєкт, маємо хороші відгуки від покупців".