спецпроєкт
18 листопада 2025
Кінець лютого 2022 року сколихнув увесь світ – Росія повномасштабно вторглася в Україну. Світові медіа рясніють фотографіями та відео з війни в центрі Європи. Український народ показує неабияку згуртованість і протистоїть значно більшому ворогу. Здається, що весь світ зупинився і як у кіно спостерігає, чим закінчиться "битва", яку росіяни без успіху збираються завершити "за три дні".
Але це не так. Адже події 24 лютого сколихнули міжнародну та українську спільноту, розкидану по всій Землі. У різних країнах розпочалися мітинги на підтримку України, люди масово надсилали кошти на підтримку армії та скупляли всю військову амуніцію та медикаменти. Війна вийшла з межі фізичних кордонів і підняла кожного, для кого важливий синьо-жовтий прапор і демократичні цінності.
Повномасштабне вторгнення вдруге після 2014 року сколихнуло мільйон українців, які мешкають за десятки тисяч кілометрів від батьківщини – в Америці. У кожного з них була своя історія переїзду "за океан". Хтось шукав "американську мрію", для когось США стало місцем прихистку після еміграції чи вторгнення Росії у Крим та Донецьку і Луганську області, хтось бачив можливості для кар’єрного зростання.
Засновники благодійного фонду Liberty Ukraine Тоня Левчук та Дмитро Топчій ступили на американську землю у 2007 та 2010 роках. Їх об’єднують багаторічна дружба та спільні цінності. Працюючи у сфері фінансів та інформаційних технологій, вони бачили у Сполучених Штатах можливість для професійного зростання. Сьогодні Тоня проживає в Техасі, а Дмитро – у Нью-Йорку.
Дмитро згадує, що як тільки приїхав в Америку, то дивувався, чому багато українців змінювали свою ідентичність і говорили, що вони "руські": "Я завжди казав, що я з України, і пояснював, де є Україна, і що Україна – це не Росія".
Тоня та Дмитро мали тісний зв’язок із батьківщиною. І попри відстань між континентами, хорошу роботу та "нове життя", війна в Україні, яка розпочалася ще у 2014 році, перевернула їхній світ з ніг на голову.
Дмитро спершу передавав власні гроші для українських частин у Криму, які обороняли півострів, а Тоня почала скупляти кровоспинні засоби, яких не було в Україні. Вона згадує, що першу партію ліків та турнікетів передавала мамою у звичайній валізі.
Волонтерський рух почав поширюватися Америкою, й активні українці з різних міст організовували події та збори для підтримки війська. Саме під час таких заходів у 2014 році познайомилися Тоня і Дмитро, і з того часу разом займалися допомогою для воїнів АТО/ООС.
Коли у 2022 році Росія повномасштабно вторглася в Україну, Тоня Левчук і Дмитро Топчій зрозуміли, що просто донатити і організовувати локальні збори замало, треба брати на себе відповідальність і шукати значно більше допомоги для України. Так і виникла ідея фонду Liberty Ukraine, який за майже 4 роки повномасштабної війни забезпечив Сили оборони України дронами та аксесуарами до них, зарядними станціями, генераторами, автомобілями, інженерним обладнанням, тактичною медициною високої якості та усім, що є необхідним на передовій, на майже 20 мільйонів доларів.
"Українська правда" поговорила із засновниками Liberty Ukraine, як це – створювати фонд для українців в Америці; чому іноземці донатять для України; як це – працювати без офісу та в різних часових поясах та як вдається допомагати війську і водночас працювати за спеціальністю.
– Тоню та Дмитре, чи пам’ятаєте, як починалася ваша волонтерська діяльність?
Дмитро: Я зростав у військовій родині й змалку бачив, як у довоєнні часи погано до військовослужбовців ставилися держава і суспільство: грошей не вистачало, а люди могли кричати образливі слова до мого батька, який у формі вів мене в дитячий садок.
Та коли у 2014 я дивився відео з кримського Бельбеку, де військові встали навколо прапору України й фактично голими руками захищали його під час штурму російського спецназу, для мене тоді відбувся переломний момент. Я побачив, наскільки офіцерська гідність та військова присяга мають вагу і силу. Це стало для мене сильним поштовхом. "Якщо є такі круті хлопці й дівчата в Криму, які це роблять, то щонайменше їм треба допомагати", – подумав тоді я і почав діяти.
Пам’ятаю, як зайшов у соцмережу "ВКонтакте", якою ще тоді користувалися українці, і шукав людей у Криму, які підтримували Україну. Я тоді віддав всі свої кошти, позбирав гроші між знайомими й відправив у Крим на закупівлю продуктів у заблоковані військові частини.
Опісля активно долучався до заходів на підтримку України. Одного разу дівчата з Техасу попросили мене перевірити склад з кровоспинними засобами у Нью-Йорку – так я познайомився з Тонею Левчук, яка займалася забезпеченням тактичної медицини для військових. І з того часу ми разом почали співпрацювати та допомагати війську.
Тоня: Для мене все також розпочалося у 2014 році, особливо, коли почали гинути знайомі в зоні АТО. Тоді я почала багато спілкуватися з американськими військовими, розпитувала про види поранень і цікавилася, як з цим справляються в Америці. Так дізналася про турнікети та кровоспинні засоби, які ще не були розповсюджені в Україні, і почала за свої гроші скупляти й передавати їх. Потім разом з однодумцями ми організовували різні заходи на підтримку України й протягом трьох років, до 2017-го, передавали в Україну тактичну медицину. А коли активна фаза війни сповільнилася, то я вже особисто донатила для військових.
– Як виникла ідея створити благодійний фонд?
Дмитро: В середині лютого 2022 року до нас із Тонею почали звертатися знайомі та благодійники, які розуміли, що готується наступ Росії на Україну. Вони цікавилися, як можна допомогти, й запитували, чи є вже в нас фінансовий благодійний фонд. Адже в Америці ніхто особливо не донатить фондам, в яких немає спеціального податкового статусу, завдяки якому можна списувати суму з податків.
Тоня: Дмитро дзвонив до мене майже щодня і казав, що треба створити фонд. А я все відбивалася. Кажу: "Ні, я буду донатити самостійно. Мені так зручно. Закинеш 500 чи 1000 доларів – і тобі всі вдячні, і ти рада, що купила щось для своїх хлопців, яких з часів АТО/ООС вже було багато. Не треба брати відповідальність і звітувати ні перед ким".
Але з початком вторгнення до нас почало дзвонити ще більше людей, які нам довіряли й питали, куди донатити. Тож ми остаточно зрозуміли, що потрібно все офіційно зареєструвати. І так з’явився фонд Liberty Ukraine.
Ми стратегічно почали фокусуватись на іноземців, тому що розуміли, що українська аудиторія і так допомагає своїм рідним та друзям, які воюють.
– Дмитре, яку допомогу Liberty Ukraine передавав в Україну у 2022 році?
Дмитро: На початку вторгнення наша допомога була дуже чіткою – це було технічне забезпечення. На фронті гостро потребували дронів, яких в Україні було обмаль, і ми масово закупляли їх в американських магазинах. Це були квадрокоптери – "Мавіки", "Аутели". Ми разом з друзями та активістами переправляли їх величезними партіями з Америки до Польщі: грубо кажучи, одна людина сідала в літак і перевозила більше ніж 70 валіз. Я вважаю це технологічним ноу-хау, думаю, ніхто в цілому світі такого раніше не робив. Рекордом стало, коли я з аеропорту "Ньюарк-Ліберті" у Нью-Джерсі летів до Варшави зі 156 валізами, повними військової допомоги. Там була як і броня, бронепластини, так і шоломи, оптика, медицина, дрони.
Це була найшвидша логістика, яку можна було собі уявити. Якщо сьогодні ввечері ми відправляли допомогу з Америки, то завтра вранці вона вже була в Варшаві, на наступний день – у Львові, а потім за день-два, завдяки Новій пошті, допомога з’являлася на позиціях. Це було надзвичайно практично, якісно, круто.
Військові були шоковані з нашої швидкості. "Ми тут в Україні не можемо це замовити й отримати в ті ж терміни, що ви це привезли з Америки", – писало нам багато захисників.
– Сьогодні Liberty Ukraine опікується декількома проєктами. Тоню, розкажіть детальніше, чим зараз ви займаєтеся?
Тоня: Ми є мілітарі фондом, 95% допомоги Liberty Ukraine спрямовано саме на Сили оборони. Ми зосереджені на потребах передової: по суті, передаємо з рук в руки все необхідне.
Дмитро активно працює з FPV-напрямом: знаходить і постачальників, і виробників, домовляється про вигідні ціни та займається логістикою з Америки та Європи до України.
А я вже як пів року переїхала зі США в Київ і щодня займаюся передачею допомоги на фронт, їжджу на Донеччину, Харківщину, безпосередньо спілкуюся з військовими, щоб краще зрозуміти їхні потреби.
Зараз ми возимо і маніпулятори, і екскаватори, і евакуатори, і бурильно-кранові машини "Буревії", і фури, і пікапи, і буси…
Та наша допомога полягає не лише в закупівлі та передачі спорядження. Наприклад, інженерне обладнання, яке ми завозимо, ремонтуємо власними силами. Це дозволяє зменшити витрати щонайменше на 60 відсотків у порівнянні з сервісами в Україні. Також ми обшиваємо та встановлюємо захист від FPV-дронів на броньованій техніці.
Бійці часто до нас звертаються з запитами ремонту чи доукомплектування техніки, що коштує дорого: наприклад, акумулятори для наземних роботизованих комплексів купувалися дорожче, ніж половина вартості самих НРК.
Ми постійно докуповуємо кабелі, антени, наземні станції – це не "модні" позиції, на які легко зібрати кошти, але без них техніка просто не функціонує.
Команда працює по 12 годин в день, 6, а то й 7 днів на тиждень. На базах вічно щось робиться: обшивається, вариться, ремонтується. Робота з технікою – це дуже важка фізична праця. Не всі розуміють, наскільки непросто поміняти, наприклад, колесо на тракторі чи побудувати та встановити захист від FPV-дронів на броньованій техніці.
Мене часто запитують, чому ми не зупиняємося тільки на чомусь одному. Тоді я відповідаю: "Так війну не виграти. Треба фокусуватися на тому, в чому є потреба".
– А як щодо гуманітарних проєктів?
Дмитро: Хоч я дуже люблю мілітарі сферу і далекий від гуманітарного напряму, та кожен наш проєкт є особливим і торкається серця. Нечесно буде виділяти улюблені ініціативи, та моєю віддушиною є психологічний табір для дітей, чиї батьки загинули на війні. Ідея виникла в мене, коли до Liberty Ukraine звернулася польська компанія, яка хотіла допомогти українцям та не могла передавати гроші безпосередньо на війну.
Цей табір – це не просто місце, де відпочивають та розважаються. Там за спеціальною програмою з дітьми працюють фахівці й проводять психологічну реабілітацію. Табір дає дітям можливість отримати інструменти й зрозуміти, як взагалі жити в новій реальності без батька чи матері.
Ми проводимо його вже вшосте. І щоразу наприкінці табору я приїжджаю, щоб побачитися з дітьми. Психологи розповідають мені, як за цей час змінилася поведінка учасників, я бачу результати й заряджаюся цими емоціями.
Одного разу ми привезли наших донорів на закриття табору, щоб познайомити їх з дітьми. В останній вечір кожен учасник рефлексував і розповідав про свої "перевтілення". Коли діти говорили, то ні я, ні партнери-поляки не могли стримати сліз. Почути від 9-річної дитини, що їй стало легше жити, дуже непросто. Не має так бути, щоб діти, які ще не знають світу, переживали такі важкі емоції втрати батька чи матері на війні. У такі моменти розумієш, заради чого ти працюєш. Розумієш, що в найближчому майбутньому саме ці діти відбудовуватимуть Україну, а нам зараз треба їх підтримати.
Тоня: Також ми практикуємо короткострокові проєкти. Наприклад, ми займалися реставрацією відділення однієї з львівських лікарень, де лікуються дітки з рідкісними (орфанними) захворюваннями. Маленькі пацієнти інколи перебувають в лікарняних стінах роками, тож нам було важливо створити затишні умови для дітей, які в розпал війни борються за своє життя.
Один з особливих проєктів, про який ми майже не говоримо, це допомога центрам для людей, які повернулися з російського полону та пережили тортури. Для мене ця тема є чутливою, оскільки я також чекаю з полону близького знайомого, який раніше вважався зниклим безвісти. Мені особливо боляче за сім’ї, які переживають за своїх рідних у російських катівнях. І мати змогу допомогти тим, хто повернувся з полону, є великою радістю. Один з центрів попросив Liberty Ukraine передати телевізори, інший – облаштувати душі для людей з інвалідністю. Ви б бачили, як радісно військові реагували на телевізор, адже, перебуваючи у російській неволі, вони були в інформаційному вакуумі та не знали, що відбувається у світі.
Ще є невелике виробництво наших партнерів, де працює дуже багато жінок, які втратили своїх чоловіків на війні, ми їх підтримуємо і так само даємо можливість щось робити. Це також своєрідна психологічна допомога.
Ще ми виробляємо термальну білизну для ЗСУ, адаптивний одяг для поранених, а також мерч для продажу в США, де сто відсотків прибутку йде на підтримку українських захисників.
Благодійний фонд Liberty Ukraine продовжує невпинно закривати потреби Сил оборони України, а також допомагати тим, хто цього потребує найбільше – маленьким українцям з рідкісними захворюваннями, людям, які повернулись з російського полону, та жінкам, які втратили своїх чоловіків на війні. Аби допомога не припинялась, підтримайте ініціативу донатом за посиланням.
🔋🔌 Зарядні станціі та генератори для захисників та захисниць
🎯 Ціль: 500 000.00 ₴
🔗 Посилання на банку - https://send.monobank.ua/jar/7nAXxKPBuo
💳 Номер картки банки - 4874 1000 2154 0524
– Дмитре, розкажіть, як військовим податися на допомогу від Liberty Ukraine. Які запити ви можете покрити?
Дмитро: У нас є таке поняття як General Fund – загальний фонд, звідки ми покриваємо будь-які інші потреби, які виникають у Сил оборони, окрім тих, про які ми згадували раніше. Тобто сьогодні це може бути устаткування, обладнання. Завтра – уніформа, рюкзаки тощо. Ми намагаємося закривати будь-які потреби, які існують у військових.
На нашому вебсайті Liberty Ukraine є форма, яку заповнюють військовослужбовці. Ми з ними контактуємо і дивимося, які запити можемо задовільнити. Наші сили, на жаль, обмежені, але ми намагаємося закривати якнайбільше.
Якщо подивитися на нашу фінансову звітність, у нас рік у рік не залишається вільних коштів, тому що ми намагаємося їх всі використовувати максимально ефективно, якісно та швидко.
– А хто є вашими основними донорами?
Дмитро: Лідерами точно є Сполучені Штати, оскільки це американський фонд. Але платформа є інтернаціонально, і вона не обмежує нікого донатити. Нещодавно я робив статистику і нарахував близько 65 країн, звідки приходять кошти в Liberty Ukraine. Активними є європейські країни, зокрема Німеччина та країни Балтії. Також донатять з Австралії та Японії. Раніше, коли була змога, то приходили гроші з Росії.
– Як ви вважаєте, чому вам довіряють благодійники?
Дмитро: Думаю, нам донатять, тому що в нас відкрита бухгалтерія. Кожен може побачити нашу податкову звітність. Кожну гривню, долар чи євро ми вкладаємо в допомогу Силам оборони України.
Жоден з членів нашої команди не отримує і ніколи не отримував зарплати.
Тоня: Гроші для нашої команди не є мотивацією. І допомога війську ніколи не була для нас з Дмитром кар’єрою.
Ми обоє не любимо слово "волонтер". Зараз багато людей хайпують на цьому статусі, роблять собі ім’я, отримують гроші за свою діяльність. Це, звісно, не є погано. Але коли нас ставлять в один ряд з іншими волонтерськими фондами, члени яких отримують зарплату, мені це неприємно. Я вважаю, що це потрібно розмежовувати, щоб не знецінювати діяльність тих, хто безкорисливо у вільний від роботи час допомагає фронту. Я називаю таку діяльність місією.
– За вашими спостереженнями, чому іноземці фінансово підтримують Україну і як змінилася їхня допомога на четвертий рік повномасштабного вторгнення?
Тоня: Іноземці донатять, тому що бачать, що це несправедлива війна. І кожен, хто нас підтримує, хоче, щоб вона якнайшвидше справедливо закінчилася.
Мені здається, що в культурі американців стабільність є дуже важливою, тому для них нормально давати щомісячний платіж на те, що для них цінно.
Я не помітила, що допомога, зокрема американського народу, за останній рік, навіть з політикою Трампа, якось змінилася. Мої знайомі продовжують організовувати заходи на підтримку України. У них вже навіть сформувалася своя спільнота – Austin Dream Bake Team. Це мотивовані, згуртовані та невтомні волонтерки Liberty Ukraine Foundation в Остіні, які регулярно, щонайменше раз на місяць, організовують благодійні ярмарки випічки й усі зібрані кошти передають на підтримку ЗСУ.
А ще багато іноземців-донаторів часто говорять мені, що хочуть приїхати в Україну і безпосередньо там допомагати українському війську. Наразі я не можу організувати великий захід для них в Україні, та у мене з’явилася мрія, щоб після перемоги запросити всіх охочих наших партнерів до України та разом відбудувати школу чи зруйновану лікарню "своїми руками". Також дуже приємно дізнаватися, що іноземці вже сьогодні інвестують в проєкти в Україні. Це говорить про те, що в нас як у країну вірять і вірять в наше світле майбутнє.
– Дмитре, які ще заходи ви проводите для залучення коштів?
Дмитро: Ми проводимо дуже багато часу "в полях": їздимо по країні, беремо участь у багатьох фестивалях та проводимо їх не тільки у США, а й Канаді. Тільки на фестивалях нам вдалося назбирати 250 тисяч доларів на дрони.
Також ми співпрацюємо з українськими виконавцями. Зокрема, у нас був дуже успішний тур з "Океаном Ельзи", ми працювали з "Другою Рікою" та ТНМК. Зараз працюємо з гуртами "Без обмежень", Latexfauna, Hardkiss.
Загалом ми намагаємося різними методами залучати й зацікавлювати людей брати участь у наших ініціативах і допомагати.
– Тоню та Дмитре, ви вже майже чотири роки безперервно опікуєтеся фондом, паралельно працюючи на роботі. Як вдається поєднувати навантаження та що вас мотивує рухатися далі?
Тоня: Я мотивуюся, коли бачу результат роботи. Якщо завдяки техніці, що ми передаємо, вдається врятувати хоч одне життя, то воно того вартує.
Я вважаю, що військові, які сидять в окопах, мають думати тільки про одне – як виконати свої тактичні задачі, як залишитися живими та допомогти своїм побратимам та посестрам. І вони не мають боятися запустити дрон і стояти з простягнутою рукою, знімати відео, просити допомоги й по копійках збирати гроші на обладнання.
Моя позиція, що військові мають фокусуватися тільки на своїх основних завданнях, а всім забезпеченням має займатися, якщо не говорити про державу, то кожен з нас особисто. Бо тільки завдяки Силам оборони ми можемо жити в тилу.
Я часто їжджу на фронт і особисто бачу, як допомога, яку ми надаємо, рятує життя; ці хлопці й дівчата за роки співпраці стали мені рідними, і ми стали однією родиною. Мені дуже приємно, коли вони діляться радощами та успіхами на полі бою. Також я стараюся розділяти їхній біль і переживати разом втрати й важкі моменти. Я знаю, що якщо моїм підрозділам щось потрібно, я знайду і доставлю це – зроблю все, що в моїх силах. А практика показує: цих сил у мене вистачає.
Тож, коли мені стає важко, я думаю про захисників, які чотири роки воюють, і розумію, що поки вони тримаються – я не можу здаватися.
Успіх фонду – це робота всієї нашої відданої команди: ідейні люди, які навіть не замислюються над тим, котра зараз година чи який день тижня – якщо захисникам потрібно, ми робимо це без жодних вагань.
Дмитро: Ми з Тонею вже давно не думаємо про кар’єру, на жаль. Я ходжу на роботу, тільки щоб мати можливість себе забезпечувати. Та навіть під час робочого дня я часто розв’язую питання фонду: щось замовити, комусь відписати, поспілкуватися з військовими, які телефонують, коли в них з’являється можливість. Я можу брати від них слухавку і коли у мене в Америці друга ночі, оскільки розумію, що, на жаль, кожна розмова з захисником може бути останньою.
Дні й ночі перемішуються, і питання сну та відпочинку є дуже відносним для мене. Чи вигораю я? Так. Але завжди знаходяться причини, щоб встати й відновити свою діяльність. Адже ми з Тонею несемо відповідальність за людей, які нам довірилися, і їх ми не можемо підвести.
Але найперше ми не маємо права підвести тих, хто потребує саме зараз нашої допомоги. Це навіть не допомога, це наша частина всього процесу.
Ми – частина цієї військової нашої машини. Ми – частина цієї нації. І це не про допомогу, а про виконання своєї частини роботи.
Наприклад, у нас є оператори БПЛА і ми доставляємо їм дрони. І це не наша допомога, це наша частина роботи, ми її виконуємо. І чим більше українців по всьому світу зрозуміють, що їм треба бути частиною війни, тим швидше ми її закінчимо.
Ми не можемо брати перерву в роботі, бо війна триває щодня і завтра може не настати. На жаль, у нас війна триває не в окремі дні тижня, а цілодобово, вже 11 років, і тримають цю війну і цю країну люди. Не буде ніякого сенсу в нашому фонді чи будь-чому, якщо закінчиться той людський ресурс, який фігачить.
Якщо ти українець і позиціонуєш себе так в будь-якому куточку світу, у тебе немає іншого вибору, як працювати на перемогу України.
Для мене фонд – це залежність. Іноді мені навіть говорять, що я оберігаю фонд, як свою дитину. Але коли ти повністю вкладаєшся в те, що робиш, залучаєш людей, які в це вірять, то по-іншому не можеш. Звичайно, що ти ставишся до цього дуже трепетно.