Капсула пам’яті: Для чого японський християнин створив у Фукуямі Освітній центр Голокосту

У 2021 році, до 80-річчя масових розстрілів у Бабиному Яру на місці трагедії в Києві відкриється Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр", що буде включати освітню та дослідницьку платформи.

[L]Центр буде присвячений трагічним подіям вересня 1941 року, та водночас підтримувати ідею демократичного та стійкого суспільства на основі опрацьованої та інклюзивної історичної картини.

Амбітний задум посприяє появі справжнього місця пам’яті про Бабин Яр – місця, якого досі не мала столиця.

А поки готується концепція меморіального центру, "Українська правда. Життя" дослідила, як влаштовані заклади пам’яті про Голокост у світі.

Навмисне оминаючи широко відомі музеї на кшталт Яд Ва-шем в Ізраїлі чи Аушвіцу в Польщі, ми зосередилися на тому, як по-різному пам’ятають про найбільш резонансну трагедію масового знищення людей ХХ століття в різних країнах – від Німеччини до Японії.

У першому тексті ми розповідали про музей-архів "Топографія терору" в Берліні, у другому – про Меморіальний комплекс Бухенвальд.

У третьому – про Меморіал Шоа, що в Парижі. У четвертому – про Єврейський музей в Берліні. Потім перенеслися до Лос-Анджелеса.

Тепер мандруємо до японської Фукуями, де працює Освітній центр Голокосту.

Ця історія розпочалася 1971-го року в ізраїльському курортному місті Нетанья, де одночасно опинилися 22-річний японець Макото Оцука і 82-річний німецький єврей Отто Франк.

Перший – сумлінний випускник кіотської релігійної школи і майбутній пастор. До Ізраїлю він приїхав у складі євангельського хору.

Другий – бізнесмен і батько Анни Франк, знаної на весь світ авторки щоденника, написаного під час Другої світової війни. Тоді Франк була підлітком і протягом двох років ховалася із сім’єю від нацистів.

1971-го батько дівчини, яка врешті загинула від тифу в таборі Берґен-Бельзен, опинився на виступі японського хору. А після концерту розговорився із учасниками, бо дуже хотів почути у їхньому виконанні одну з пісень.

Те знайомство розділило життя Оцуки на до та після, адже відтоді розпочалося його листування із Франком, яке тривало аж до смерті цього свідка Голокосту в 1980 році.

Чоловік надихнув японського християнина присвятити життя не лише служінню богу, але й створенню освітнього центру, де його співвітчизники дізнавалися б про історію Шоа.

Дітище Оцуки вперше відкрило свої двері у Фукуямі 1995-го, у 70-ту річницю завершення війни і звільнення концтаборів. Цьому передувала тривала робота зі збору різноманітних предметів, які допомогли би розповісти про трагедію. Їх, на прохання японця, надсилали з усього світу.

2007-го Центр переїхав до сучасної будівлі. Загальна кількість відвідувачів від моменту створення перевалила за 150 тисяч.

І це при тому, що у країні живе не більше 2 тисяч євреїв, Центр розташовано на околиці невеликого міста, а для японців центральною подією часів війни завжди було ядерне бомбардування Хіросіми і Наґасакі.

Та коли засновнику Центру закидають, що присвятив експозицію та освітню програму виключно Голокосту, він завжди має відповідь. На його думку, одна людина в силах зосередитися на одній темі. І сфокусувавшись на ній, може розповісти значно більше.

Ще Оцука нагадує, що його проект виник під впливом конкретної людини – Отто Франка. А той казав: "Мало лишень співчувати 1,5 млн убитих [під час Голокосту єврейських] дітей, треба робити щось, аби творити мир".

ПАМ’ЯТАТИ ПО-ЯПОНСЬКИ

Освітній центр Голокосту розташований у префектурі Хіросіма – за 60 км від міста, на яке 1945 року було скинуто ядерну бомбу.

Тепер школярі, прямуючи до місця пам’яті про одну трагедію часів Другої світової, зупиняються, аби дізнатися про іншу.

Сучасна будівля Центру з’явилась десятиліття тому завдяки фінансовій допомозі японської проізраїльської організації Beit Shalom Japan. Перед тим були ще 12 років роботи у лаконічнішому форматі. При цьому на збір експонатів в Оцуки пішло не одне десятиліття.

Він написав понад 200 листів івритом, звертаючись по допомогу до єврейських організацій та музеїв у всьому світі. Особисто відвідав понад 40 концтаборів, говорив із тими, хто пережив Голокост, а згодом популяризував здобуті знання у сотнях інтерв’ю для японських медій.

Йому вдалося назбирати близько тисячі різноманітних артефактів, кожен із яких береже пам’ять про життя та переслідування європейських євреїв у часи Другої світової.

Так, скажімо, у Центрі опинилася розірвана на шматки Тора, що її надіслав із Нью-Йорка рабин Марвін Токайєр. Ця книга походить із Варшавського гетто, а її вигляд свідчить про брутальність і затятість, із якою нацисти та їхні прибічники нищили усе єврейське.

Чи, наприклад, в експозиції міститься жовта нашивка у формі зірки Давида, що її надіслав із Австралії Германн Марк Ліссуейр. Свого часу він вимушено носив її в Нідерландах, потім – у численних таборах. Останнім із них був Берґен-Бельзен, звідки чоловіка визволила британська армія.

В експозиції музею викладено невелику стіну, частину якої утворюють цеглини із гетто польського Лодзя. Їх також надіслали до Японії на прохання Оцуки.

Утім, з огляду на передісторію появи Центру, найбільш цінними є близько сотні речей, надісланих для експозиції родичами Анни Франк. Зокрема, у відтвореній на другому поверсі Центру кімнаті-сховищі Анни виставлено друкарську машинку, на якій Отто Франк готував до публікації записи доньки.

А ще у саду біля будівлі Центру є каштанове дерево. Його виростили тут із плоду того каштану, який ріс біля схованки Анни Франк в Амстердамі й про який вона згадує у своєму щоденнику.

Серед інших цікавинок експозиції відвідувачі зазвичай згадують скляну частину стіни будівлі із малюнками та пронизливим віршем "Метелик" Павла Фрідмана. 21-річним він потрапив бо концтабору – спершу у Чехії, а згодом у Польщі, де й загинув.

Нагадуванням про майже півтора мільйони вбитих під час Голокосту єврейських дітей служить аналогічне число бусин. Ними наповнено скляні посудини, які виставлено в одному із залів музею.

Ще одна лаконічна згадка про трагедію – дитячий черевик, що належав замордованій в газовій камері дитині. Його розміщено на окремому стенді в Кімнаті пам’яті.

"Японія інакша, – пояснює Оцука таке виставкове рішення. – Показуючи один черевик, ми натякаємо на інші. Показуючи одну квітку, даємо змогу уявити цілу природу. Часом, що простіша виставка, то вона сильніша. Вона лишається у вашому серці".

ПРО МИНУЛЕ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО

Завдяки активності свого засновника Центр у Фукуямі постійно привертає увагу відвідувачів з усього світу.

Скажімо, на його відкриття завітала подруга Анни Франк Ханна Пік. Тоді вона, зокрема, зауважила: "І ядерну бомбу, і Голокост створили люди".

Визнаючи масштаби обох трагедій, Оцука усе ж наполягає на винятковості другої. В одному із інтерв’ю він так пояснив свої погляди:

"Гіросіма також сталася за часів війни, але Голокост відрізняється тим, що ґрунтується на расовій упередженості та людській байдужості. Він є більш фундаментальним. Антиєврейські настрої існували понад 2000 років. Вони не виникли нізвідки".

Аналізуючи унікальність Центру у Фукуямі, експерти відзначають специфіку викладання історії Другої світової у японських школах.

Там, мовляв, навряд чи почуєш чи прочитаєш про трагедію єврейського народу чи про злочини часів японської окупації в азійських країнах. Японія подається радше як жертва, на підтвердження – скинуті американцями ядерні бомби.

Утім, саме сприйняття власної трагедії як виняткової та небажання робити висновків зі свого та чужого минулого є небезпечними для будь-якого народу, вважає Оцука.

Тож його просвітницька робота, спрямована передусім на дітей, має на меті привити думку про рівність людей та неприпустимість вивищення чи, навпаки, приниження когось за будь-якими ознаками.

"Життєво важливо не лише апелювати до власних страждань, але й мати ширшу перспективу, – каже Оцука. – Варто звертати увагу на трагедію зарубіжних земель, зокрема, Голокост".

Судячи із відгуків маленьких відвідувачів, що їх час від часу публікує Центр в інформаційних бюлетенях, засновнику вдається досягти мети.

Школярі розповідають, що не хотіли би ущемлення прав інших, адже всі люди рівні. А ще діляться власними емоціями від почутого та побаченого.

Скажімо, зауважують, що почувалися б дуже сумно, якби опинилися на місці євреїв і їм довелося б носити нашивки у вигляді зірок Давида чи зазнавати інших обмежень.

Проте говорити про те, що Центр концентрується лише на євреях і не приділяє увагу японцям, було б несправедливо. Наприклад, одна із важливих тимчасових виставок тут була присвячена співвітчизнику Тіуне Сугіхара.

[L]Він був дипломатом. Друга Світова війна заскочила його на посаді віце-консула Японської імперії в литовському Каунасі.

Попри відсутність офіційного дозволу від свого уряду, він видав євреям понад дві тисячі транзитних віз, аби ті могли врятуватися від нацистів.

Якби не закриття консульства, видав би й більше. Згідно з підрахунками істориків, загалом видані Сугіхарою документи дали шанс на порятунок майже 6 тисяч євреїв.

Для японця із традиційним вихованням такий вчинок був нелегким, адже він діяв усупереч керівництву. У пригоді стала самурайська максима, яку часто згадував: "Навіть мисливець не вб’є пташку, що прилітає до нього по порятунок".

Ця та інші історії створюють особливу оповідь Освітнього центру Голокосту. Він розповідає жителям далекої східної країни про, здавалося б, далеку в часі та просторі трагедію. Однак робить так, аби це знання допомагало змінювати майбутнє.

Про унікальність досвіду відвідування Центру свідчить ще один відгук. Цього разу – від рабина Токайєра з Нью-Йорка:

"Я бував у численних музеях Голокосту. В ізраїльському Яд Ва-шем я провів кілька годин, слухаючи імена моїх бабусь, тіток і кузенів, котрі загинули в Аушвіці. Але заплакав я лише в Освітньому центрі Голокосту у Фукуямі".

Оксана Мамченкова, журналістка, спеціально для УП.Життя