"справжньої роботи
не дають".
Що не так із працевлаштуванням людей з інвалідністю
про проєкт
У сфері працевлаштування для людей з інвалідністю є чимало перепон та упереджень. Інколи трапляються випадки, що вакансії, які нібито відкриті для усіх кандидатів, насправді не передбачають доступу для людей з інвалідністю.
Пошук роботи для таких людей ускладнений певними фізичними та ментальними бар'єрами.
Та навіть ті, кому вдалось знайти роботу, акцентують на тому, що деколи працедавці не зважають на потреби працівників. Ідеться не лише про пандуси, а й про програми для комп'ютера чи місця для відпочинку.
Які важливі аспекти умов праці для людей з інвалідністю часто залишаються непоміченими або їм не приділяють достатньо уваги, "УП.Життя" спільно з "Лігою сильних" розпитала у Наталії Капустян, Тараса Крамного та Ліни Дешвар.
історії
"Знайти роботу дуже складно. Я б сказав, майже нереально"
"Знайти роботу дуже складно. Я б сказав, майже нереально"
Тарас Крамний має порушення зору з народження. Нині чоловіку 44 роки, він живе у Черкасах, але зазначає, що знайти роботу – вкрай складно.
У дитинстві завдяки батькам Тарас відвідував загальноосвітню школу.
Потім – вступив до вищого навчального закладу, де отримав спеціальність юриста та історика.
"Через центр зайнятості роботу за моїм фахом знайти дуже важко. Я б сказав, майже нереально", – розповідає Тарас.
У 2019-му чоловік рік відстояв на обліку у центрі зайнятості, але – безрезультатно. Потім через пандемію та карантин пошуки довелось призупинити.
"Я зараз шукаю можливості через Facebook, але натикаюсь на шахраїв. У них є схема, мовляв, скиньте нам на карту 75 гривень і ми дамо доступ до бази клієнтів. Але за законом України пошукач не повинен оплачувати нічого. У разі крайньої потреби цю суму можуть вирахувати з першої заробітної плати", – пояснює чоловік.
Спрощення процедури дуже б покращило життя таких матерів, як я.
Чоловік долучався до різноманітних благодійних заходів, сподіваючись, що подібні активності допоможуть у пошуку роботи, однак поки зрушень немає.
Чоловік наголошує, що готовий підлаштуватись під графік роботодавця, однак для низки вакансій йому не вистачає досвіду та практичних навичок.
"Для незрячої людини треба поставити програму на комп'ютер, яка озвучуватиме монітор. Тоді людина зможе якісно працювати в офісі або з дому", – зауважує він.
Тарас поділився, що з віком все складніше знайти роботу, бо роботодавці віддають перевагу молодшим кандидатам. А беззмістовний пошук витягує чимало сил та руйнує віру в те, що працевлаштуватися реально. Чоловік додає, що готовий до перенавчання, бо хотів би бути в соціумі та мати зайнятість.
Її побажанням є збільшити можливості для реабілітації дітей.
"Воюємо за безбар'єрність"
"Воюємо за безбар'єрність"
51-річна Наталія Капустян з Канева на Черкащині. Вона вчилась у школі, займалась спортом, у майбутньому бачила себе вчителькою фізичної культури, але у 17-річному віці отримала травму.
"Коли я вчилась в 11 класі, мене покликали на весілля. Я вирішила під’їхати на авто і попала в ДТП. Отак вже їжджу 33 роки", – з гумором розповідає Наталія.
Аварія була дуже серйозною – дівчина пережила чотири коми. Травма нижніх кінцівок забрала у неї те, чим вона жила – спорт, рух, біг.
Коли ж дівчина повернулась у батьківський дім – майже втратила віру в одужання. Через сильні пролежні після аварії вона могла лежати тільки на животі.
Друга пристрасть – це стрільба
"До мене запросили татову однокласницю – майстриню. У неї в руках все горіло. Вона навчила мене вишивати професійно хрестиком – роботи мали вигляд машинної вишивки – без жодних вузликів та помилок.
Першу виставку зробили з творами Шевченка, потім мої роботи побачили не лише Україну, а й світ. Я стала народною майстринею декоративно-прикладної творчості", – розповідає вона.
Наталія каже, що була в неї й друга пристрасть – це стрільба. Попри травму вона брала участь у змаганнях зі стрільби з пістолета.
Навички жінка здобула теж у шкільні роки на уроках навчальної військової підготовки. Саме в той період стрільбу з пістолета додали до переліку паралімпійських видів спорту.
"Я стрельнула й стала чемпіоном області. Мені запропонували поїхати на чемпіонат України – там теж перемогла. За кілька років я вже була неодноразовим призером різноманітних кубків усього світу", – згадує Наталія.
У жінки є дві вищі освіти – за напрямом "туризм" та "соціальна робота".
Наталія також заснувала Всеукраїнський фестиваль творчості людей з інвалідністю "Дніпровські хвилі". Його проводили у травні впродовж 13 років та збирали понад 200 учасників щороку.
Упродовж двох років Наталія працює представником урядового уповноваженого у справах осіб з інвалідністю в Черкаський ОДА. Також вона є членкинею комітету доступності та наглядової ради у лікарні.
Її робочий кабінет розташований в Черкасах – тож жінка раз на тиждень працює безпосередньо з кабінету. Решту ж часу – разом з чоловіком виїжджає за зверненнями громадян.
"Воюємо за безбар'єрність", – зауважує вона.
Раніше, коли жінка особисто шукала роботу, відчула на собі усі складнощі цього процесу. Наприклад, роботодавці пропонували лише офіційне працевлаштування за символічну плату, однак якоїсь справжньої роботи не давали.
"Варто розвивати безбар'єрність та трудову реабілітацію. Адже більшості людей з інвалідністю потрібне спілкування та перебування в соціумі", – зауважує жінка.
Оскільки інвалідність може бути різною, то роботодавці мають враховувати потреби цих працівників. Наталія навела приклад жінки, яка має травму хребта. Вона може самостійно і вільно пересуватись та працювати в офісі, але жінці важко сидіти тривалий час – для спини потрібне розслаблення та короткий відпочинок лежачи. А безпосередньо для роботи крісло має бути з ортопедичною спиною, аби знизити навантаження. Також працевлаштуванню сприяють безбар'єрні таксі та подібні ініціативи.
Другий важливий момент, на який варто звернути увагу, – це надання підтримки працевлаштованим.
"Є багато людей, які бояться йти на роботу за спеціальністю, бо не мають навичок. Тобто освіту та теоретичні знання отримати легше, ніж практичні. Тому вкрай важливо, аби до таких працівників прикріпляли старших колег із досвідом, щоб вони пояснювали нюанси роботи та могли допомогти перший час", – пояснює Наталія.
"Я знаю, що конкурентоспроможна на ринку праці"
"Я знаю, що конкурентоспроможна на ринку праці"
34-річна Ліна Дешвар з Луганщини, але виросла на Херсонщині в інтернаті для дітей-сиріт з інвалідністю.
У людей з інвалідністю можуть бути й неочевидні потреби, як-от місце чи кімната для відпочинку
Вже 5-ий рік вона працює в громадській організації "Бачити серцем", яка надає послуги соціалізації для людей з комплексними порушеннями розвитку. Ліна також є кураторкою освітніх програм та викладачкою літератури, активно займається громадською діяльністю.
"У мене дуже позитивний досвід пошуку роботи, бо я обрала напрям своєї роботи, окреслила, що хочу займатися з дітьми з інтернату. А тоді – шукала організацію, яка зможе офіційно працевлаштувати. Я знаю, що конкурентоспроможна на ринку праці.
Мої друзі, які мають ментальні порушення, не можуть влаштуватись на роботу, бо суспільство не готове ще працювати з цими людьми та шукати для них індивідуальний підхід", – розповідає Ліна.
Також активістка наводить приклад друзів, що мають порушення слуху. Дехто з них працює в таксі або в супермаркеті. А от знайомі з порушенням зору не можуть знайти інтелектуальну роботу за своїм фахом, як-от юрист чи бухгалтер. Ліна каже, що стереотип, що незрячі люди можуть виконувати лише роботу руками, – з радянського союзу, і його треба викорінювати.
"Перед тим, як працевлаштувати людей з комплексними порушеннями, варто дати певний час для адаптації як майбутнього працівника, так і компанії, яка його наймає. Людина з інвалідністю має почуватися комфортно та безпечно на робочому місці.
Водночас роботодавець має продумувати й безбар'єрний доступ, якщо наймає людину, наприклад, у кріслі колісному. Це і пандуси, і вбиральні, які гарантують роботу в колективі", – наголошує вона.
Ліна розповіла, що у неї трапився випадок, коли працедавець не підготував умови в офісі та не зазначив, що робота для людини з інвалідністю передбачена віддалена. Але активістка зазначає, що така сегрегація є порушенням норм законодавства.
"Наприклад, в Броварах відкрили кафе 21.3. У закладі працюють люди з синдромом Дауна. Але по факту, ці люди з досвідом можуть працювати у будь-якому іншому кафе міста, області чи України.
Однак їх не беруть на роботу, бо до цього не підготований персонал, а людина з інвалідністю з великою ймовірністю буде боятись робочого місця чи непривітних колег, не почуватиметься захищено. Щоб це виправити, між громадськістю та бізнесом має відбуватись діалог", – зазначає жінка.
На думку Ліни, в Україні мають розробити медійну інформаційну програму, яка пояснюватиме роботодавцям про людей з інвалідністю. Активістка зауважує, що це мають бути не лише гасла з картинками, а покрокова інструкція.
"В Україні є така класна ініціатива, як Inclusive Friendly – організація, яка займається навчанням бізнесів та держкомпаній щодо того, як має бути облаштований простір для людей з інвалідністю. Вони впроваджують інклюзивність. Якби таких організацій було більше, то й бізнес би швидше адаптувався", – додає Ліна.
Активістка зазначає, що у людей з інвалідністю можуть бути й неочевидні потреби, як-от місце чи кімната для відпочинку.
"Мені, наприклад, як людині з протезом, у спеку треба просто зняти протез на кілька хвилин, щоб нога подихала. Але усі ці аспекти мають бути проговорені з роботодавцем в діалозі", – каже жінка.
Підсумовуючи, Ліна зауважила, що чим більше буде соціально-привітних бізнесів, які залучатимуть людей з інвалідністю до роботи, тим швидше суспільство перестане виокремлювати їх.
Нагадаємо, раніше ми писали про бар’єри на рівні сприйняття, а також про перепони на рівні отримання послуг та фізичного доступу.
Матеріал створено у межах проєкту Empower Ukraine за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO), CBM та Європейського Форуму з питань осіб з інвалідністю. Погляди, висловлені у публікації, належать їх авторам, і не можуть вважатися позицією фінансових партнерів.