Маленькі перемоги кожного дня:
як українці мотивують себе під час війни

Щодня українці та українки долають безліч викликів. Однак у час, коли боротьба стала рутиною, важливо помічати та цінувати власні досягнення. Адже вони – частина великої спільної перемоги.

Саме ця ідея лежить в основі кампанії Нової пошти "Грай за Україну". Вона покликана надихнути людей ділитися своїми історіями особистих перемог і нагадати, що навіть найменший крок уперед важливий. Кожен, хто розповість про свої досягнення на сайті, має можливість отримати лімітований червоний тенісний м’яч з автографом амбасадорки ініціативи – тенісистки Еліни Світоліної.

‍"На третьому році повномасштабної війни, мабуть, кожен з нас потребує підтримки та мотивації. Я завжди повторюю, що «разом ми можемо більше». І наші щоденні, нехай маленькі, та все ж досягнення – чудове тому підтвердження. Історії, якими діляться українці в межах проєкту, надихають, мотивують. Ними справді варто пишатися, бо вони – про кожного з нас і Україну загалом", – зауважує Еліна.

Підтримка одне одного та віра в спільну мету – перемогу – лежать у серці кожної історії. Кожен внесок, кожна перемога додають впевненості та сили рухатися вперед.

‍"Ми маємо не втрачати зв’язок і посилювати голос один одного, тому що це голос України у світі. Хтось проходить реабілітацію після поранення і робить перший крок на протезах. Хтось відкриває свій бізнес за кордоном. Хтось знаходить сили продовжувати навчання з укриття, під звук сирен повітряної тривоги. Кожна така історія цінна, все це і є Україна, яка йде до спільної мети – перемоги", – зазначає директорка з управління репутацією Нової пошти Олена Плахова.

Журналісти "Української правди. Життя" поспілкувалися з трьома учасниками проєкту "Грай за Україну". Далі – їхні історії.

Усе почалося в Донецьку. Тоді Олена була керівницею відділу закупівельної логістики у великій компанії. 

Щоправда, спершу Олена переживала глибоку кризу. Коли батьки залишилися в окупованому Донецьку – життя перетворилося на постійне випробування.

Однак згодом вимушений переїзд з окупованого Донецька став для неї поштовхом до професійної трансформації. Вже 2015 року вона потрапила до фототабору від National Geographic, де почала знімати життя внутрішньо переміщених осіб.

Підтвердженням цього стала світлина, яку вона презентувала у Центрі Кеннеді у Вашингтоні. Фото стало частиною колекції найкращих світових знімків ВПО

Повномасштабна війна знову поставила Олену перед випробуванням – вкотре довелося починати все з нуля. Переїзд до Франківська, а потім – за кордон давалися нелегко. Утім, фотографку це не зламало.

За роки своєї кар'єри Олена створила кілька важливих соціальних проєктів. Особливо промовистою є історія проєкту "Невід'ємні", що присвячений дружинам військових.

Нині Олена живе у Кракові. Тут створила власну фотостудію і долає нові виклики, як-от мовний та культурний бар’єри.

На щастя, чоловіка вдалося врятувати. Далі – тижні реанімації, місяці інтенсивної терапії та реабілітації, аби пацієнт заново навчився говорити та рухатися. Зрештою, його повернули до життя.

Ще одна історія, яка запам’яталася лікарю, теж сталася в цивільному житті. Унаслідок ДТП до відділення потрапила 5-річна дівчинка. Її батько загинув на місці, але дитину вдалося врятувати.

За всі свої професійні та особисті перемоги лікар завдячує сім’ї. Саме вона є для нього найбільшою підтримкою:

Спершу було важко повірити, що її мирне селище, розташоване за 70 кілометрів від Бердянська, стане місцем бойових дій. Коли донька зателефонувала вранці 24 лютого і сказала, що почалася війна, Наталя подумала, що це невдалий жарт.

Перший час дійсно було тихо. Люди не вірили, що війна дійде до них. Проте реальність швидко дала про себе знати. Наталя згадує, як згодом мешканці Маріуполя шукали прихисток у її селищі. Їхні історії були страшними, але навіть тоді жінка не усвідомлювала, що їй теж доведеться тікати. 

Однак згодом російські окупанти захопили селище. Особливо страшними були обшуки. 5 квітня росіяни прийшли до Наталі додому. Вони шукали чоловіків, зброю, щось небезпечне.

Саме після цих подій донька Оксана вмовила її виїхати. У ніч на 7 квітня дівчина знайшла людей, які брали пасажирів, щоб евакуюватися разом. І вже вдень Наталя разом з 75-річною мамою вирушили в Запоріжжя. Однак залишатись там теж було небезпечно, тож на Наталю чекав ще один переїзд – у столицю. Жінці складно було адаптуватися до великого міста. Пригадує, як спершу її лякало навіть метро.

Зараз Наталя продовжує працювати у школі й знайшла для себе підтримку у спорті – відвідує тренажерний зал і заняття зі стретчингу. Спершу, каже, було важко, та нині фізичні навантаження – частина життя. 

Розповідаючи свою історію в межах проєкту "Грай за Україну", Наталя вкотре переконалася, наскільки важливі маленькі перемоги.