У Василькові зняли фільми про різний досвід війни та незламний Будинок культури
32-річна викладачка, дослідниця Оксана Лісовенко в перші місяці повномасштабного вторгнення виїхала з окупованого селища Веселе, Мелітопольського району. Близько двох років Оксана живе й працює у місті Васильків, на Київщині. Як фасилітаторка вона долучилась до створення двох короткометражних фільмів про силу жінок у Василькові. Обидва фільми стосуються місцевих осередків культури – васильківського БК та музею, який попри постійні атаки ворога та часті відключення світла працює для місцевої громади, зберігає історичні артефакти та влаштовує виставки, присвячені героям російсько-української війни.
"Наша культура – це те, що плекає нашу ідентичність. І її будь-що намагаються знищити росіяни. Я – викладачка історії, предмет – історичне краєзнавство. Працювала в Центрі туризму Запорізької облради й багато займалась історичними дослідженнями регіону. До нас окупанти майже щодня з обшуками приходили, переривали речі. У колеги, викладачки української мови, знайшли вишиванку – її чоловіка вивели на вулицю, роздягли й годину наставляли на нього автомат. Повторювали: «Нацисти, бандерівці». Слава Богу не вбили, але подружжя виїхало після цього, і я зрозуміла, що нам теж потрібно виїжджати", – розповідає Оксана Лісовенко.
Додає, що росіяни також постійно влаштовували рейди й з метою знайти учасників АТО, мали списки, хто воював. Попри всі загрози, місцева громада ще три тижні не знімала синьо-жовтий прапор. Остаточне рішення виїжджати Оксана прийняла після зміни влади на окупаційну. З 9-річним сином і знайомою викладачкою української мови здолали дорогу в 10 годин – так дістались до Запоріжжя. Оксана пояснює, що це доволі швидко – пощастило. Спеціальні "провідники", які супроводжували колони з автівок, не дозволяли майже ніде зупинятись, щоби не натрапити на міни, не потрапити під ворожий обстріл.
"Коли я побачила синьо-жовтий прапор – наш – у мене були сльози. Перший блокпост український, наші зупиняють, бачить, що в машині дитина – і виносять пряники, – схвильовано розповідає Оксана. – Це, мабуть, найбільша така емоція за все життя – після всіх ворожих блокпостів, нетверезих росіян-військових побачити наш блокпост, синьо-жовтий прапор".
Додає, що досі пам’ятає це відчуття, плекає його – досвід, який ні з чим не можна порівняти. Оксана пояснює, що саме тому добре розуміє одну з героїнь фільму "Незламні серця", до створення якого долучилася як фасилітаторка. Чотири героїні зафільмовані на тлі порожньої глядацької зали Будинку культури. Розповідають особисті історії, про свій досвід війни.
"Ми навмисне запрошували різних жінок – у кожної своя історія, свої переживання, але всіх об’єднує війна, спільний досвід. Запросили співачку Юлію Рознен, місцеву волонтерку на прізвисько «Богиня», психологиню Надію Діру, яка разом із трьома дітьми виїхала з Харківщини, де постійно були прильоти, та внутрішньо переміщену Наталію Кавун, яка виїхала з тимчасово окупованого міста Токмак, Запорізької області, де все життя працювала листоношею. Всі історії дуже доторкають, а в Наталії я побачила рідну душу, знаю, що потім будемо з нею спілкуватися", – розповідає Оксана.
Пояснює, що історія Наталії Кавун їй близька й зрозуміла. Жінка, яка втратила на війні молодшого сина, певний час перебувала в окупації, як і сама Оксана, тож має досвід, яким варто ділитись, щоби стати ближчими одне одному.
"У фільмі хочемо показати, що ми всі об’єднані, звідки б ми не були. У кожного свій досвід, але нас зараз всіх об’єднує ця війна. Тому маємо ділитись, розуміти одна одну. Якщо ми будемо роз’єднуватись, то у нас не буде перемоги", – наголошує Оксана Лісовенко.
Додає, що досвід українок також потрібно доносити іноземним партнерам нашої держави, щоби вкотре наголосити – Україна зараз воює за Європу. Якщо Україна впаде – "безумний" диктатор "відкриє пащу" на інші країни.
У проєкті "Її перспектива" Оксана бачить великий потенціал для згуртованості українок, подальшої розбудови країни, зокрема із залученням до громад тих, хто приїхав.
"Якби у 2014 році були такі фільми, такі проєкти, то можливо б і я сприймала б тоді людей з Донецька, з Луганська, які так теж бігли від окупації, по-іншому", – розмірковує Оксана.
Каже, що для більш вдалої інтеграції людей до нових громад, владі варто було б звернути увагу на політику надання житла людям, чиї міста зруйновані війною, як-то Бахмут та інші небезпечні регіони.
Оксана розповідає, що у Васильків переїхала через кілька місяців перебування у родичів, у Вінниці. У Василькові відчула "своє місце". Ділиться, що вважає некоректним термін "внутрішньо переміщена особа", а залюбки б порадила замінити перше слово на "вимушено".
"Якби не війна, не окупація – навряд чи я поїхала б зі своєї громади. Були перспективи, ми влаштовували такі неймовірні концерти, люди після роботи самі ставили вистави. Коли показую у Васильківській громаді фото, відео – це дивує й надихає. Зараз всі наші старання в окупації", – ділиться Оксана.
Пояснює, що вже зараз активісти, які змушені були виїхати з Мелітополя, гуртуються в осередки, говорять про культурну деокупацію регіону після перемоги. Сама Оксана у Василькові працює в центрі туризму, а паралельно продовжує досліджувати історію Запорізького регіону й читати уроки колишнім учням, які зараз живуть не лише по всій Україні, але й по всьому світу.
"Коли починала викладати, досліджувати проукраїнську історію Веселого – люди скептично ставились, казали, що в селі «нічого такого не відбувалось». Згодом ми з дітьми дослідили історію Народного руху України, з’ясували, що в нашому селищі були активісти, знайомі із Чорноволом, збереглись фотографії. Ми підняли архіви – у Веселому був осередок руху. Спростували наративи про Південь, буцімто «лояльний до Росії регіон» – коли почались зрушення до Незалежності України – майже в кожному районі Запорізької області все відбувалося", – наголошує Оксана.
Додає, що про це потрібно розповідати насамперед дітям, підліткам. Також Оксана звертає увагу на те, наскільки важливими у згуртуванні людей є висвітлення "навіть маленьких радощів і перемог". Саме таку позитивну історію намагалась розкрити у фільмі про Будинок культури, який працює попри всі негаразди й перепони.
"Хотіли показати, що навіть у такий час проводимо майстеркласи, які дозволяють людям заспокоїтись. Наприклад, ліпка глини – унікальний досвід, який стає дієвою арттерапією. Плануємо розвивати цей напрям, писати проєкти, які б дозволили закупити більше матеріалів, запрошувати людей із громади. Васильків часто потерпає від обстрілів, були прильоти, будинки зруйновані. Після таких подій дуже важливо знайти певне відновлення, вихід емоціям, прийти в місце, де просто побути в спокої, поробити щось своїми руками", – каже Оксана.
Нововолинська громада зняла фільм без слів та розмову про проблеми в громадах України й Польщі
Ще одна учасниця проєкту "Її перспектива" Інна Немировець з Нововолинська долучилась до двох фільмів. У центрі картини без слів "Все добре?" – студентка Надія, яка виїхала з Нью-Йорка на Донеччині.
"Ми замахнулись на тему висвітлення проблем, з якими стикаються ВПО в реальному житті, з перших днів, щойно вони приїхали", – коментує Інна.
Розповідає, що Надія спершу вступила на навчання в Харкові, а звідти мусила тікати в Нововолинськ. У фільмі показали переживання героїні, яка почувалась самотньою на новому місці, мала проблеми з пошуком роботи, адаптації до нового міста та потерпала від психологічних тригерів.
"Фільмом «Все добре?» ми намагалися показати: щоби зрозуміти, навіть не потрібно щось казати. Надія, не промовивши ні слова, передала те, що їй болить. Метою було залучити людей до діалогу, пояснити: ти розумієш, що тобі важко, але інші тебе не чують, тому мовчати все-таки не варто. Потрібно говорити іншим про свої проблеми, щоб тобі допомогли елементарно, щоб, можливо, інші з таким не стикалися", – розповідає Інна.
Додає, що тему продовжили в другому фільмі, де чотири героїні дають інтерв’ю, розкривають основні проблеми на новому місці. Троє жінок залишились жити в Україні, а одна виїхала в Польщу. В порівнянні – досвід кожної героїні чимось схожий, а переживання – подібні.
"Їм було важко говорити про наболіле, про те, що вони боялися сказати раніше або про те, про що ніхто не хотів слухати. На початку повномасштабного вторгнення всі говорили про ВПО, про пошуки житла. Зараз ця тема «затухла», хоча досі актуальна. Ми її озвучили, показали, що варто звертати увагу на такі виклики, які нам готує життя", – каже Інна.
Згадує, що коли в знімальних командах обговорювали проблеми, про які варто говорити, героїні не хотіли багато говорити про проблеми саме ВПО – наголошували, що друга фокус тема – гендерна рівність – дуже важлива й актуальна.
"Дівчата не хотіли асоціювати себе з абревіатурою ВПО, казали: «Ок, це було, про це треба говорити, але ми хочемо озвучити щось більш глобальне». 21 століття, 2024 рік, але ми досі стикаємось з нерівністю, сексизмом, з насильством і іншими жахливими речами. Гендерна нерівність шкодить і жінкам, і чоловікам. То, можливо, ми змінимо світогляд хоча б декількох людей, і вони зрозуміють, що з цим потрібно боротися, виходити на інший рівень. Тому що толерувати стереотипи, які досі живуть в нашому житті, це не окей", – ділиться Інна.
Каже, що багато спілкується із новими членами громади, оскільки працює в молодіжному центрі, який зараз опікується арттерапією, проводить психологічні практики, програми для саморозвитку. Нововолинськ, в якому мешкають близько 45 тис. людей, прийняв у свою громаду майже 10 тис. ВПО, частина з яких відвідує молодіжний центр, який допомагає в адаптації.
Для молоді постійно вигадують нові "запальні" заходи, які могли б стати цікавими. У топі поки що "Мафія" й неформальна освіта – від сексуальної освіти, яка відповідає запиту "бунту й проговорення табуйованих тем", і до фінансової грамотності.
На презентацію фільмів з Інною приїхала 17-річна Юля Бригіде, яка віднедавна працює в молодіжному центрі адміністраторкою. Два роки тому вона виїхала з мамою із Краматорська, пройшла важкий шлях адаптації, неприйняття нових обставин і туги за домом. Після постійних переїздів і важких стресів Юля прийшла в молодіжний центр, почула про захід від нових знайомих.
"Коли вперше побачила Юлю, думала, що вона дуже спокійна, бо була дуже скута. Вона не розмовляла з іншими людьми. Але зрозуміла, що у нас в центрі – безпечний простір, почала відкриватись, знайшла однодумців, друзів. Зараз вона вважає своїм домом саме Нововолинськ. Буквально два дні тому з нею говорили – каже, що згадує Краматорськ вже дуже віддалено. Вона, звісно, часто говорить про Донбас, але на зараз уже ці розмови не такі болючі, тужливі", – розповідає Інна.
Додає, що дівчина отримувала безоплатну психологічну допомогу від благодійних організацій – це допомогло Юлі прийняти себе, нове оточення. Зараз як адміністраторка молодіжного центру дівчина спілкується з новими відвідувачами, допомагає молоді адаптуватись у Центрі.
У Здолбунівській громаді створили кіно, яке роззнайомило й згуртувало жінок
Мешканка Здолбунова Аня Кримська долучилась до створення фільмів у своїй громаді в ролі фасилітаторки. Ділиться, що там ситуація із відвідуванням молодіжного центру набагато гірша – молодь, яка приїхала із батьками, часто не має бажання ходити на заходи, вірить, що "скоро повернемось додому". Також важкувато було зібрати й дорослих людей, змотивувати взяти участь у проєкті, стати героїнями двох фільмів.
"Спершу ми просто запрошували учасниць на кола згуртованості, де можна познайомитись з іншими жінками, провести вільні вечори. Після перших двох-трьох кіл учасниці розспілкувались, почали відкриватись. Тоді поговорили про ідею створити фільм. Вони такі: «О, класно, є отакі проблеми»", – ділиться Анна.
Додає, що згодом учасниці самі дуже активно включились у знімальний процес на різних рівнях – хотіли спробувати досвід операторки, акторки, режисерки. Після тривалого спілкування Анна почула багато особистих і дуже щемких історій, які не всі героїні дозволили записати на камеру.
"Було дуже багато сліз, коли героїні розповідали, що втратили свої домівки. Це величезна проблема, але ми не брались висвітлювати це в плані картинки. Були історії, де жінки розповідали про суперскладний виїзд – як їх зупиняли на блокпостах, про втрати. Часто чули: «Я ділюсь з вами цим, але я не хочу, щоб це було загальною картинкою, щоб всі про це знали»", – розповідає Анна.
Згадує, що на камеру героїні здебільшого говорили про проблеми з працевлаштуванням, мотивацію для дітей-підлітків. Згодом спілкування вилилось в ідею до фільму "Хто я для громади?". Розповіли історії трьох героїнь, які описують свій бекграунд, чим займались на батьківщині до 24 лютого, а потім – як виїжджали. В кінці кожна ставить риторичне питання: "А хто я для Здолбунівської громади?".
"Фільм більше орієнтований на внутрішнього глядача, – пояснює Анна. – Хотіли показати жителям громади, що кожен, хто приїздить, може бути справжнім скарбом, збагатити громаду своїм досвідом, вміннями. Мене вразила історія Олени, яка знімала відеоролики про дітей сиріт, аби їх брали в родини. Розумію, що проєкт зараз дав можливість допомогти Олені робити те саме в Здолбунові чи в будь-якому найближчому місті", – каже Анна.
Розповідає, що таким фільмом хотіли знову привернути увагу до проблем ВПО, тому що вони забуваються, показати, що кожна людина – це, по суті, величезний ресурс, вона збагачує громаду і можна використовувати попередній досвід для спільного розвитку.
"Мотивуємо людей дізнаватись більше про людей, які приїхали. Не боятися питати: «А що ти можеш?», «Розкажи, якщо тобі комфортно, про свій досвід». Також хотіли зацікавити громаду робити більше для вимушено переміщених осіб, через те, що вони теж мають великий потенціал, мотивацію, але не завжди можуть першими вступити в діалог. Цим відеороликом також хотіли достукатись до влади, щоби знову актуалізувати цю тему", – каже Анна.
Наголошує, що йдеться саме про інтеграцію людей – співпрацю громади та новоприбулих – спільної толоки.
Другий ролик присвятили щемливій темі – жінкам, чоловіки яких зникли безвісти
"Ця робота пробирає мене щоразу до мурашок. Ми знаємо про акції протесту, що вони проводяться щонеділі, ми знаємо про те, що є військовополонені, ми знаємо про багатьох загиблих, шануємо їх – але ми, на жаль, нічого не знаємо про безвісти зниклих. Ця тема зводиться нанівець. Про це важливо не забувати, висвітлювати цю тему для людей, щоб вони розуміли, що це не десь там, а серед нашого буденного життя", – ділиться Анна.
Додає, що відеоформат з яскравою картинкою ефективний, щоби люди звернули увагу, замислились. Додає, що "Її перспектива" вже має фідбек, зокрема у громаді Здолбунова.
"Цей проєкт у нашій громаді вже посприяв соціальній згуртованості. Це дозволило згуртувати жінок, показати силу сестринства, про яку ми говоримо у фільмах. Це допомогло жінкам познайомитись між собою, налагодити теплі контакти й просто знайти ту колежанку, з якою ти можеш випити каву в суботу ввечері", – каже Анна Кримська.
Загалом в межах проєкту зняли більш як десять фільмів. Вони всі –
у вільному доступі на Ютуб та на
сайті проєкту.
Цей матеріал підготовлений за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)*, але це не означає, що висловлені в ньому погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.
*Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудова міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізовують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.
