СПЕЦПРОЄКТ "МІЖ СИСТЕМАМИ"
СПЕЦПРОЄКТ
14 квітня 2026
Маріам не змогла зареєструвати власну дитину, бо у державних установах вона небажана гостя. Сергій не здійснив дитячу мрію про велику сцену, оскільки двері музичного вишу для нього були закритими. Анастасії не дали закінчити школу, щоб реалізувати талант до малювання. І все це через відсутність документів.
Такі випадки – не поодинокі. За даними Благодійного фонду "Право на захист", понад 230 тисяч людей в Україні опинились під ризиком безгромадянства. Вони не можуть здобути освіту, укласти декларацію з лікарем, влаштуватися на роботу з офіційною зарплатою, одружитися, відкрити банківську картку… Цей перелік – не вичерпний.
Коли поневіряння державними установами не дає жодних результатів, це вбиває бажання боротися. Тому недокументовані люди часто залишаються жити у тіні – наодинці зі своїми проблемами. Та БФ "Право на захист" допомагає їм стати помітними для держави: супроводжує на всіх етапах юридичної боротьби. І вже майже тисяча їхніх підопічних отримала паспорти.
"Ми були ніхто. Як трава при дорозі": історія Маріам, яка бореться за майбутнє свого сина
"Без документів ти стаєш мішенню". Ці слова належать киянці Маріам Панчурідзе, яка у свої 29 років не має навіть свідоцтва про народження. Все життя жінки сповнене несправедливістю через невизначений статус, від якої вона передусім хоче захистити свого сина.
Маріам – п’ята і наймолодша дитина у родині. Її мама – українка, а тато – грузин. Трьох дітей вони народили у Києві, та незадовго до розпаду СРСР переїхали до Грузії. Там з’явилася на світ Маріам і на рік старший за неї Михайло.
У 1996 році, за місяць після народження Маріам, помер її тато. Одразу після цього сім’я вирішила повернутися до Києва. І саме тоді розпочалася виснажлива боротьба за документи.
"Коли розпався СРСР, мамі автоматично дали громадянство Грузії. Перед від’їздом на батьківщину вона хотіла оформити документи на мене та Михайла. Але в установі сказали, що це можна зробити вже в Україні.
Коли мама в Києві прийшла реєструвати нас із братом, на неї дивилися, наче на причуду. Після цього вона роками оббивала пороги всіх можливих інстанцій", – розповідає Маріам.
Коли мама в Києві прийшла реєструвати нас із братом, на неї дивилися, наче на причуду. Після цього вона роками оббивала пороги всіх можливих інстанцій", – розповідає Маріам.
Трьом старшим дітям було легше, адже вони мали радянські свідоцтва про народження. А от Маріам і Михайло пішли в дитсадок, а потім і до школи, без жодних документів.
"Ми були ніхто. Як трава при дорозі", – каже жінка.
У 9 класі вона ледь не залишилась ще й без документа про освіту. У школі відмовлялися видавати його без свідоцтва про народження. Ситуацію владнали, але далі навчатися Маріам не могла.
"Я хотіла стати дизайнеркою, оскільки дуже любила малювати. Однак через відсутність документів ця професія стала недосяжною. Тоді я припинила мріяти. І малювати також", – ділиться жінка.
Маріам довелося шукати підробіток. Вона роздавала флаєри, клеїла реклами, працювала продавчинею – йшла туди, де погоджувалися взяти без паспорта.
"Я росла й бачила, як моя мама б'ється в кожні двері, а у відповідь отримує лише бруд на свою адресу. Це розчаровує. Ти живеш із цією пустотою. Коли відмовляють в сотий раз, то починаєш міркувати, навіщо взагалі просиш", – згадує жінка.
Великою підтримкою для Маріам став її коханий Владислав. Жінка одразу попередила, що офіційно засвідчити свої почуття вони не зможуть. І її підкупила спокійна відповідь чоловіка: "Нічого страшного, ми впораємося".
Згодом у пари народився син Михайлик, якому невдовзі буде 2 роки. Після появи сина здійснився один із головних страхів Маріам – у державних закладах до хлопчика ставляться не так, як до решти дітей. У нього немає свідоцтва про народження через проблеми з маминими документами.
Безоплатна медицина для дитини недоступна. Коли у Михайлика вперше сильно піднялася температура, лікарка з державної лікарні подивилася на хлопчика зі словами: "Я перевірю, але більше сюди не приходьте". А місяць тому дитині знадобилася операція – шматочок скла застряг у пальці на нозі.
"Дитині гіршало, піднімалася температура. Медсестри в лікарні вимагали свідоцтво про народження, а була тільки виписка із пологового. Хірург не захотів брати на себе відповідальність – сказав сім днів парити ногу в солі. Я не могла ні на чому наполягати, бо мої руки зв’язані.
Наступного дня ми поїхали до платного лікаря, який вже за кілька годин зробив сину операцію. За тиждень сольових ванночок у нього б просто почався сепсис", – розповідає жінка.
Наступного дня ми поїхали до платного лікаря, який вже за кілька годин зробив сину операцію. За тиждень сольових ванночок у нього б просто почався сепсис", – розповідає жінка.
У лікарні Маріам навіть погрожували поліцією через відсутність документів. У той момент в її голові пролунало: "Не дай Боже його заберуть". Цього жінка зараз боїться найбільше.
Про БФ "Право на захист" Маріам розповіла сестра. Жінка була зневірена десятками марних спроб, але все ж вирішила звернутися по допомогу. Так само вчинили її рідні.
"Старшим, Малхазу, Альбіні та Георгію, пощастило більше. У них були радянські свідоцтва про народження, які замінили на українські. Вони вже отримали статус осіб без громадянства, а згодом зможуть стати громадянами України.
А нам із Михайлом потрібно підтверджувати факт свого народження. Треба, щоб Грузія хоч якось відповіла на запити про приналежність до їхнього громадянства – позитивно чи негативно. І на цьому етапі ми перебуваємо вже 2 роки. Юрист надсилає запити повторно, але відповіді поки немає. Попри це, в мене зараз більше віри, ніж на початку шляху", – каже Маріам.
А нам із Михайлом потрібно підтверджувати факт свого народження. Треба, щоб Грузія хоч якось відповіла на запити про приналежність до їхнього громадянства – позитивно чи негативно. І на цьому етапі ми перебуваємо вже 2 роки. Юрист надсилає запити повторно, але відповіді поки немає. Попри це, в мене зараз більше віри, ніж на початку шляху", – каже Маріам.
Юристи фонду паралельно займаються свідоцтвом про народження Михайлика. Маріам і Владислав зробили ДНК-експертизу, яка підтвердила батьківство. Дитину реєструватимуть через тата.
Маріам каже, що самостійно подолати шлях до громадянства просто неможливо. В її ситуації це було не під силу навіть адвокатам, до яких вона зверталася перед роботою із фондом.
Зараз Маріам потихеньку крокує назустріч своїй мрії – паспорту громадянина України. І вірить, що одного дня триматиме його у своїх руках.
"Я шукав себе в країні, яка не могла визначити мій статус": шлях Сергія до базових прав людини
Родина Сергія Лазукіна була розділеною на дві країни. Його мама ще підліткою переїхала до Казахстану, де жили її мати та брат. Там жінка вперше вийшла заміж і народила сина. Тим часом її батько лишався в Україні.
Коли Сергію було три роки, мати вийшла заміж вдруге. А ще за три роки молода родина вирішила переїхати до України.
Вони почали будувати своє життя у Світловодську, що на Кіровоградщині, де мешкав дідусь Сергія. Батьки одразу знайшли роботу, а сина влаштували у дитсадочок. Їхнє життя в новій країні поступово налагоджувалося.
"Я ходив на безліч гуртків. У спорті був одним із найкращих серед однолітків, мав почесні грамоти й кубки. А вокал настільки мене захопив, що я поставив собі за мету вийти на велику сцену", – зазначає чоловік.
На момент переїзду і мама, і прийомний тато Сергія мали громадянство Казахстану. За 5 років обидвоє стали громадянами України, а ось у сина вже тоді були проблеми з документами.
Невдовзі шлюб батьків Сергія дав тріщину. З того часу жінка працювала у декілька змін, самостійно виховувала сина та паралельно займалася відновленням його документів. Її старання виявилися недаремними – так у Сергія з’явилося свідоцтво про народження, яке надіслали з Казахстану, та ідентифікаційний код.
У 15 років він переїхав до столиці, де вступив до професійно-технічного училища. За фахом чоловік – муляр, монтажник залізобетонних конструкцій та електрозварник 2-го розряду. І хоча проблем у навчанні Сергій не мав, диплом він отримав чудом.
"Наприкінці першого курсу мої однолітки почали отримувати паспорти. Я ж цього зробити не міг. Мама намагалася вирішити проблему, але часу було обмаль, як і грошей. У неї просто опустилися руки. Але диплом мені все ж видали – за свідоцтвом про народження й ідентифікаційним кодом", – каже Сергій.
До 18 років чоловік міг отримати громадянство за спрощеною процедурою, оскільки його мама мала українські документи. Але відсутність розуміння процедури, часу, грошей і зв’язків завадили це зробити.
Сергій намагався втілити в реальність свою дитячу мрію – співати. Він неодноразово брав участь у пісенних конкурсах і ходив на кастинги талант-шоу. А от працювати чоловіку доводилося у далеких від творчості сферах – на будівництві, у клінінгу та рекламі.
"Після перемоги на вокальному конкурсі мене запросили вступити до одного з київських вишів на факультет музичного мистецтва. На жаль, я не зміг подати документи, оскільки їх просто не мав. Тому продовжував шукати себе в країні, яка не могла визначити мій статус", – ділиться Сергій.
Він жив у перманентному страху депортації та неодноразово зіштовхувався із недобросовісними роботодавцями, які не платили за виконану роботу.
"На початку червня 2013 року я поїхав у Ялту – підробити на будівництві. Завдання було простим: швидко виконати роботу й заробити грошей. Після приїзду в мене забрали й ті документи, що були. Забороняли користуватися телефоном, за три місяці не заплатили жодної гривні – добре хоч годували. Фактично це була експлуатація. Я не звертався до правоохоронців, бо боявся депортації", – розповідає Сергій.
Весь цей час чоловік намагався розв’язати проблему з документами й нарешті отримати паспорт, але марно. Ані працівники державних установ, ані юристи не знали, як йому допомогти.
Та у 2018 році у Сергія з’явилася надія. На своїй тодішній роботі, автомийці, він познайомився з чоловіком, який колись мав схожу проблему. Той поділився із Сергієм номером телефону юриста БФ "Право на захист". І він зателефонував.
"Мене запросили на зустріч, пояснили, що я не один. Що рішення існує", – пригадує чоловік.
Він зібрав усі можливі документи, свої та мамині, й передав їх до фонду. На той момент ще не існувало закону, за яким можна отримати статус особи без громадянства – як перший крок до громадянина України. Тому довелося чекати.
Коли закон з’явився, Сергій подав запит до посольства Казахстану. Там громадянство чоловіка не підтвердили – і у 2022 році він нарешті отримав статус особи без громадянства та посвідку на тимчасове проживання, яку торік зміг замінити на посвідку на постійне проживання.
Сергій одружився, офіційно влаштувався на роботу в детейлінг-студію, отримав водійське посвідчення, підписав декларацію із сімейним лікарем, оформив банківську карту і зробив ще багато недосяжних для нього раніше речей. А головне – чоловік став впевненим у своєму майбутньому.
Тепер Сергій на шляху до отримання громадянства. А його мрія зараз – відкрити власну школу детейлінгу.
"Складно усвідомити, що для інших людей ти ніхто": історія Анастасії, яка повернулася до школи після отримання паспорта
Анастасія народилася в Києві. Мама дівчини мала всі потрібні документи, але вони згоріли. На руках у жінки лишилися лише копії радянських. Вона займалася відновленням – самостійно, з юристами, через суд. Однак результатів це не принесло.
Тато Анастасії мав громадянство України й намагався зареєструвати доньку через себе. Однак чоловік помер, так і не встигнувши це зробити.
Дівчина не ходила до дитсадка, а першокласницею стала на рік пізніше за своїх однолітків. Своє свідоцтво про народження вона отримала лише у 7 років, коли мати потрапила до лікарні. Тоді Анастасію ненадовго відправили до дитячого будинку, де їй змогли оформити документ.
Спершу зі школою проблем ніяких не було, однак закінчити її дівчина не змогла.
"У 8 класі я збиралася перевестися до іншої школи. Ми тоді переїхали, і були проблеми з однокласниками. Документи зі старої школи забрали, а іншу знайти не вдалося. Всюди відмовляли через проблеми з документами. Тому свідоцтво про базову освіту я тоді так і не отримала", – розповідає вона.
Анастасія не мала ні прописки, ні рідних із паспортами, через що не змогла стати громадянкою. Це запустило ланцюг обмежень і труднощів, з якими їй довелося жити віч-на-віч.
"Записатися до державної лікарні я не могла, тому лишалися тільки приватні. Це досить дорого, а роботу знайти дуже складно. Якщо й пощастить влаштуватися, то ніякого захисту ти не матимеш – зарплата мінімальна, звільнити можуть у будь-який день. Я роздавала листівки, працювала продавчинею, баристою. Часом роботодавці недоплачували й тиснули не мене, бо розуміли вразливий стан", – каже дівчина.
Проблеми з документами відобразилися й на психічному здоров’ї Анастасії. У підлітковому віці в неї діагностували депресію, через яку дівчина на кілька років "випала" із життя.
"Без документів у тебе немає нічого. Дуже складно усвідомити, що для інших людей ти ніхто і звати тебе ніяк", – ділиться Анастасія.
Хоча дівчина не раз зіштовхувалася із проблемними роботодавцями, її життя змінила власниця квіткарні, де вона деякий час підробляла. Донька цієї жінки працює у БФ "Право на захист". Коли Анастасія розповіла їй про свою життєву ситуацію, та одразу порадила звернутися по юридичну допомогу.
"Я навіть не вірила, що це щось змінить, але вирішила спробувати. Зібрала всі можливі документи – свідоцтво про народження, картку з лікарні, шкільні документи, грамоти. На жаль, цього не вистачило. Тоді мою справу відклали й взялись за мамину.
В неї були лише копії радянських документів, ніяких оригіналів. Шукали людину, яка підтвердить особу мами, але марно. Тоді виявили зачіпку – коли Україна проголосила незалежність, мама працювала у державній установі. І це було зафіксовано в документах. Так вдалося підтвердити факт її проживання на території країни", – говорить дівчина.
В неї були лише копії радянських документів, ніяких оригіналів. Шукали людину, яка підтвердить особу мами, але марно. Тоді виявили зачіпку – коли Україна проголосила незалежність, мама працювала у державній установі. І це було зафіксовано в документах. Так вдалося підтвердити факт її проживання на території країни", – говорить дівчина.
Через 5 років боротьби обидві отримали омріяні паспорти: спершу мама Анастасії, а за місяць – сама дівчина.
"Я тримала його в руках і не вірила в це", – пригадує вона.
Це дало Анастасії змогу "наздогнати" втрачені через проблеми з документами права. Насамперед вона відкрила банківську карту та підписала декларацію з лікарем. Далі – взялася за навчання.
Екстерном Анастасія вже закінчила 9 і 10 класи, а зараз навчається у випускному 11-му. Дівчина планує виділити рік на підготовку для Національного мультипредметного тесту (НМТ), щоб здійснити ще одну свою мрію – вступити до вишу й стати ландшафтним дизайнером.
"Самостійно цей шлях до громадянства пройти неможливо. І навіть не всі юристи розуміються на цій темі, оскільки всі минулі спроби були неуспішними. І тільки з допомогою фахівців БФ «Право на захист» все вдалося", – підсумовує Анастасія.
Як відсутність документів впливає на психічне здоров’я
Досвід усіх героїв кричить: паспорт – не лише формальність. Він визнає особистість на офіційному рівні. Тому відсутність цього документу не може не впливати на психічне здоров’я.
Психологиня благодійного фонду "Голоси дітей" Наталія Сосновенко розповідає, коли людина роками не може навчатися, офіційно працювати та отримувати медичну допомогу, вона існує в стані хронічної соціальної виключеності.
"Психологічно це означає постійне підтвердження одного і того ж внутрішнього повідомлення: «Мені тут не місце, мої потреби неважливі». З часом це підточує базове відчуття власної цінності та права на існування в суспільстві. Людина не будує планів, живе «тут і зараз»", – зазначає експертка.
На тлі цього може виникати хронічна психологічна травма, яку спричиняє тривале перебування в умовах безвиході та небезпеки. Вона не має чіткого початку і кінця, а вбудовується у спосіб сприйняття світу.
"Такий стан людина може навіть не усвідомлювати, бо вважає його «нормою». Ззовні це виглядає як підвищена тривожність, емоційне виснаження, апатія, труднощі з довірою, відчуття безпорадності. У психології цей стан описують як «вивчену безпорадність» – коли людина перестає ініціювати зміни, бо внутрішньо вже знає: «Однаково нічого не зміниться»", – пояснює психологиня.
Нерідко недокументовані люди мають постійний страх депортації, яка означає для них втрату всього – місця проживання, близьких людей, звичного укладу життя.
"Це виснажує: порушується сон, з'являються тілесні симптоми – серцебиття, напруга, болі без медичної причини. Людина постійно «сканує» середовище на небезпеку, стає надмірно обережною, уникає будь-якої взаємодії з владою – навіть тоді, коли вона могла б допомогти", – зауважує Наталія Сосновенко.
Документи символізують визнання існування людини державою. А їхня відсутність безпосередньо впливає на самооцінку. Коли немає паспорта, людина постійно отримує сигнал: "Тебе ніби немає". Звідси – глибинні переконання: "Зі мною щось не так", "Моє місце у світі не гарантоване". Це впливає на рівень довіри до людей і відчуття власної гідності.
Якщо дитина росте в родині, де батьки не мають документів, це впливає на її сприйняття світу. Вона може почуватися "інакшою" та мати труднощі із соціалізацією.
"Діти зчитують стан батьків. Якщо дорослий перебуває в хронічній тривозі, дитина отримує сигнал: «Світ небезпечний». Це впливає на формування базової довіри до світу, розвиток прив'язаності, здатність будувати стосунки в майбутньому.
Якщо при цьому сама дитина також не має документів, формується подвійне повідомлення: «Моя мама не визнана – і я не визнаний». Це закладає нестабільну основу для розвитку ідентичності", – пояснює психологиня.
Якщо при цьому сама дитина також не має документів, формується подвійне повідомлення: «Моя мама не визнана – і я не визнаний». Це закладає нестабільну основу для розвитку ідентичності", – пояснює психологиня.
За її словами, у випадку появи психологічних проблем людина може підтримувати себе самостійно – через рутину, фізичну активність, контакт із близькими, які дають відчуття безпеки. Але хронічна травма, глибока тривожність або відчуття повної безпорадності – це стани, з якими важко впоратися самому.
До психолога варто звернутись, якщо:
1
тривога або пригніченість тривають кілька тижнів і заважають повсякденному життю;
2
є проблеми зі сном, постійні тілесні симптоми без медичної причини;
3
людина уникає будь-яких соціальних контактів або навпаки не може залишитися наодинці;
4
з’являються думки про безвихідь або самоушкодження.
У дітей сигналами про необхідність кваліфікованої допомоги є тривалі порушення сну, регресивна поведінка, агресія або повна замкненість.
З яких причин люди стають недокументованими
Дослідження БФ "Право на захист" і соціологічного агентства Info Sapiens, проведене у 2023–2024 роках, показало, що в Україні проживають 236 тисяч людей під ризиком безгромадянства. Більшість не мають документів взагалі.
Серед людей із ризиком безгромадянства 69% не можуть забезпечити базові потреби через низькі доходи, 61% – не мають документа про освіту та 56% – ніколи не зверталися по медичну допомогу.
Провідна юристка БФ "Право на захист" з питань громадянства Вікторія Волинська розповідає, що недокументованим особам недоступні звичні для більшості людей можливості, зокрема: освіта, безоплатні медичні послуги, офіційне працевлаштування, реєстрація шлюбу тощо.
"Наприклад, візьмемо сферу освіти. Зараз до 14 років діти живуть зі свідоцтвом про народження, після – отримують ID-картку. Якщо паспорта немає, виникає проблема з отриманням документа про завершення школи. Тобто такі діти часто не можуть підтвердити наявність освіти. Професійна середня та вища ланки для них взагалі недоступні", – зауважує юристка.
Серед найпоширеніших причин недокументованості:
втрата архівної документації щодо оформлення раніше виданих паспортів громадян України, зокрема через воєнні дії;
"Особливо це стосується мешканців окупованих у 2014 році Криму, частин Донеччини та Луганщини. Архіви цих територій втрачені, тому люди просто не можуть довести свою приналежність до громадянства.
Але з 2019 року Державна міграційна служба (ДМС) почала відцифровувати всі дані, тому в мешканців пізніше окупованих територій таких проблем немає", – зазначає Вікторія Волинська.
Але з 2019 року Державна міграційна служба (ДМС) почала відцифровувати всі дані, тому в мешканців пізніше окупованих територій таких проблем немає", – зазначає Вікторія Волинська.
втрата інформації про реєстрацію місця проживання станом на 24 серпня та 13 листопада 1991 року. Це наслідок реформи, коли до новоствореного після здобуття незалежності органу не передали відомості щодо прописок;
відсутність коштів на звернення до посольства чи консульства країни походження або попереднього мешкання;
невизначений статус батьків;
непоінформованість про порядок реалізації права на громадянство.
Як недокументованим людям отримати паспорт
Недокументовані люди мають два шляхи: підтвердити громадянство або отримати статус особи без громадянства. Приблизно у половині випадків після аналізу справи юристи починають з першого. Фахівці збирають всю можливу інформацію про обставини життя людини та надсилають до ДМС або посольства країни походження заяву про підтвердження належності до громадянства.
"Наприклад, візьмемо людину з радянськими документами. Навіть якщо вона станом на 24 серпня чи 13 листопада 1991 року не мала зареєстрованого місця проживання, в пригоді можуть стати записи про навчання або роботу в трудовій книжці. Ці факти мають підтвердити свідки – родичі або сусіди.
Тоді подають заяву до суду про встановлення факту постійного проживання станом на одну із двох окреслених дат. Це дає змогу згодом підтвердити громадянство", – каже Вікторія Волинська.
Тоді подають заяву до суду про встановлення факту постійного проживання станом на одну із двох окреслених дат. Це дає змогу згодом підтвердити громадянство", – каже Вікторія Волинська.
За її словами, через складність цієї процедури люди часто потребують юридичного супроводу. Адже важливо розбиратися у деталях – знати, до якого органу звернутися із запитом та який документ надати на підтвердження певного факту з життя. А недокументована людина навіть не може надіслати запит до потрібної установи, оскільки не має підтвердження своєї особи.
Якщо підтвердити громадянство не вдасться, потрібно отримати статус особи без громадянства. Ця процедура нова для України – до 2021 року її не існувало.
Людина повинна звернутися до ДМС із заявою про отримання статусу особи без громадянства. До неї треба додати будь-які наявні документи та написати автобіографію, описавши свої життєві обставини. Заява розглядається від 6 місяців до 1 року.
Дітям оформити документи легше, коли їхні батьки вже мають статус осіб без громадянства. Тому фахівчиня рекомендує подаватися одразу всією сім’єю.
Особи без громадянства протягом 10 днів після оформлення статусу отримують посвідку на тимчасове проживання, яка легалізує їхнє перебування в Україні. Вона діє протягом року – опісля треба робити нову.
Після отримання посвідки на тимчасове проживання в людини з’являється, хоч і обмежений, але доступ до базових прав, як-от медичні послуги, освіта, працевлаштування, шлюб тощо. Разом із тим вона не може голосувати на виборах, балотуватися до органів влади, брати участь у державному управлінні, працювати на державній службі та створювати обʼєднання громадян.
Через два роки життя з посвідкою на тимчасове проживання людина має право подати заяву про дозвіл на імміграцію. Її розглядають протягом 6 місяців. Якщо держава дасть позитивну відповідь, людина отримує посвідку на постійне проживання. Термін її дії складає 10 років.
Деякі права стають доступними саме після отримання цієї посвідки, зокрема пенсія, соціальна допомога, навчання на бюджеті у вишах.
Що треба, аби отримати громадянство України
Громадянство можна набути або прийняти. Перший варіант доступний для тих осіб без громадянства, які:
1
народилися в Україні або за її межами, якщо їхні батьки або один з них є громадянином України чи мають дозвіл на постійне або тимчасове проживання в Україні;
2
мають офіційний статус особи без громадянства та народилися або постійно проживали в Україні до 24 серпня 1991 року;
3
мають офіційний статус особи без громадянства і найближчих родичів (мати чи батька, діда чи бабу, прадіда чи прабабу, сестру чи брата, онука чи онуку), що народилися або постійно проживали в Україні до 24 серпня 1991 року;
4
мають офіційний статус особи без громадянства і народилися після 24 серпня 1991 року на території України від іноземців, біженців чи осіб без громадянства, які мають визначений в законі дозвіл на проживання в Україні.
Для решти людей цей варіант недоступний. Вони можуть прийняти громадянство лише через три роки після отримання статусу особи без громадянства. Для набуття громадянства за територіальним походженням і прийняття до громадянства потрібно скласти іспити на знання Конституції, історії України та української мови.
"Такі екзамени часто стають перешкодою до реалізації права на громадянство. По-перше, вони дуже дорогі: загальна вартість складає майже 20 тисяч гривень, а перескладання – близько 10 тисяч. По-друге, людям, які, наприклад, не мали доступу до освіти, може бути складно до них підготуватися. По-третє, немає безоплатних підготовчих курсів", – зауважує Вікторія Волинська.
Хто і як може звернутися до фонду "Право на захист"
БФ "Право на захист" надає безоплатну юридичну допомогу на всіх етапах шляху до отримання документів: збір інформації, надсилання адвокатських запитів, супровід до державних органів і консульств, звернення до суду та оскарження рішень тощо. Тобто юристи ведуть своїх підопічних від початку і до самого кінця – отримання необхідних документів.
Станом на початок 2026 року фонд допоміг оформити паспорти вже 950 людям, а ще 250 змогли стати особами без громадянства.
Звернутись до БФ "Право на захист" з питань безгромадянства можна за номерами телефонів:
+38 (044) 337 17 63 або +38 (063) 182 63 74.
Консультації проводять у будні з 9:00 до 18:00.
+38 (044) 337 17 63 або +38 (063) 182 63 74.
Консультації проводять у будні з 9:00 до 18:00.
Цей матеріал розроблено в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ "Право на захист" і профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії. Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту. Висловлені думки не обов’язково відображають офіційну позицію уряду Великої Британії.