"Один наплічник може врятувати десятьох людей"

– Як ви опинилися на посаді бойового медика?

– Для мене війна почалася у 2014-му. Дуже добре пам’ятаю всі події. "Віджали" Крим, вторгнення на Донбасі. Усе розвивалося дуже стрімко. Небайдужі громадяни, скажімо так, уже тоді почали об’єднуватися, створювали організації.

Я тоді жив на лівому березі – в районі Позняків. Вступив у "Білий Вовк" (Центр спеціальної тактичної підготовки – ред.), пройшов так званий курс молодого бійця та вибрав спеціальність. Тактична медицина не дуже популярний напрям, але я вирішив спробувати.

Не шкодую, адже, як виявилось потім, бойовий медик – одна з найважливіших посад у бою. Він підвищує впевненість підрозділу у виконанні бойових задач. Хлопці знають, що поряд із ними, на цій же лінії оборони, є медик. Вони впевнені, що він прибіжить, надасть необхідну допомогу та проведе евакуацію. Впевнені, що на нього можна покластися.

Ще тоді, 2014-го, поїхав у Десну читати базовий курс з тактичної медицини мобілізованим хлопцям як волонтер. Далі все затихло, країна звикла до війни. Стабілізувалася лінія фронту, люди зрозуміли, що великого наступу не буде, Україна зараз не розпадеться. А ось початок повномасштабної змусив задуматися всіх.

Я пішов у військкомат відразу. Правда, у мене були проблеми з документами – не було військового квитка. Але оскільки вже тоді розуміли, що бойових медиків обмаль, це не стало проблемою.

Чому медиків мало? Думаю, людям легше стріляти, ніж мотати рани й дивитися на кров. Насправді треба бути трохи "відбитим", але в хорошому сенсі (усміхається – ред.).

Спершу я був у ТрО Києва, кілька місяців ми стояли на блокпостах, виконували завдання щодо охорони громадського порядку. Зрозуміло, що пересидіти чи перечекати не вийшло б, ми усвідомлювали, що це війна і що всі будуть на нулі.

Далі – Сєвєродонецьк, а пізніше – Бахмут. Оборона Сєвєра для мене тривала з кінця травня до початку липня 2022 року. У Бахмуті я брав участь у бойових діях у січні-березні 2023-го.

У Сєвєродонецьку було дійсно складно. По-перше, бойового досвіду в нас було недостатньо. По-друге, росіяни мали дуже багато боєприпасів до артилерії та розмітали артою просто все, що можна. За добу вони вистрілювали 30 тисяч боєприпасів. У таких умовах набуваєш потрібних навичок дуже швидко.

І лише за період перебування в Бахмуті нам вдалося провести 43 успішні евакуації поранених бійців.

(За проявлену мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, Антон Сторчак був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня – ред.)

– Який у вас досвід роботи в IT? Чи допомагають вам ці навички зараз?

– Я в IT з 2011 року. Чи допомагає цей досвід? Так. Коли заходиш в ІТ, то постійно чомусь вчишся. Постійно. Технології змінюються зі швидкістю світла. Так і на війні. І от ця навичка – постійно вчитися – дуже допомагає зараз. От здавалося б, бойовий медик може і не знати, як працюють генератор чи Starlink. Але на практиці це не так – треба розібратися. Це ж саме стосується і західного озброєння. Наприклад, зі шведськими гранатометами. Дуже крута штука, але ж інструкція там шведською (усміхається – ред.).

Зона бойових, як і ІТ, – це завжди про прийняття рішень. Одного разу командування прийняло рішення витягнути хлопців із позицій, які були сильно винесені вперед лінії оборони. Там була ускладнена логістика, тому було прийнято рішення вирівняти лінію і зайняти бойові позиції ближче до основної лінії оборони. Ти приходиш туди з побратимом, а там нікого немає – всі вийшли раніше. Ти йдеш і не знаєш, що тебе там чекає. Висока ймовірність, що зараз дуло висунуть з вікна, ну і все – нас не буде. Це дуже страшно, повірте, дуже. Але вибору немає, позицію треба знищити. Є банка, є бензин, треба палити й валити звідти. Нам вдалося.

– Чи доводилося допомагати цивільним, які живуть у гарячих точках?

– Цивільним допомагати доводиться часто. Ні для кого не секрет, що на прифронтових територіях багато людей, які не хочуть або не мають куди виїжджати. Їхній дім – все їхнє життя. І їм треба допомагати. Щонайменше через те, що вони менш захищені. У них немає бронежилетів чи шоломів, нормальних аптечок. А банальне уламкове поранення може спровокувати критичну кровотечу, яка зрештою призведе до смерті.

Завдання бойового медика – врятувати життя. Буває, прилітає в будинок, ти біжиш, рятувати вдається. А буває так, що не встигаєш, бо артою криють цілі квартали.

– Цивільним теж варто вчитися надавати домедичну допомогу…

– Безумовно, адже не завжди поруч будуть медики. А парамедикам треба проходити курси розширені. Ніколи не знаєш, кому й коли доведеться ставити крапельницю. А це часто може врятувати.

До речі, людей з вищою медичною освітою, за моїми спостереженнями принаймні, на поле бою не відправляють. Це раціонально, я вважаю. Висококваліфікованим працівникам варто бути в більш безпечній зоні. На нулі вистачає вмінь накласти турнікет, бандаж, затампонувати рану. Важливо бути фізично витривалим. Винести людину, яка важить зі спорядженням 100-150 кілограмів, – ще те завдання.

– Як приборкати стрес, працюючи в умовах бойових?

– Люди різні, але, як на мене, важливу роль відіграє досвід. А досвід – це впевненість у тому, що ти знаєш, як правильно. Повірте, в бою немає часу на хвилювання, треба діяти. А от потім… Потім тебе лихоманить від пережитого. Тоді рятує чашка чаю та підтримка побратимів.

– Як ви підтримуєте належний рівень медикаментів і спорядження?

– На початку повномасштабної війни від волонтерів були великі поставки медикаментів, нам навіть фармакологію передавали. Зараз уже у всіх бійців є нормальні аптечки, а базовий комплект тактичної медицини надається державою.

На відміну від інших бійців, які носять при собі індивідуальні аптечки, бойовий медик носить із собою цілий медичний наплічник або сумку. Спеціалізовані медичні наплічники держава не видає – забезпечує звичайними військовими наплічниками, які ти сам наповнюєш.

Проблема полягає в тому, що інколи одного чи двох турнікетів мало. Крім того, аптечки губляться, рвуться.

В ідеалі ти маєш бути впевненим, що десь у тилу на тимчасовому пункті управління є чим поповнити запаси. У ротного медика є декілька коробок, але не у всіх військових аптечках є назофарингеальні трубки, наприклад.

До речі, окупанти просто "полювали" на наші аптечки. Це не дивно, адже на початку повномасштабної у росіян були великі проблеми з такмедом. У них були старі радянські джгути Есмарха й кілька марлевих пов’язочок. Їхній особовий склад не знав про турнікети, бандажі, оклюзійні наліпки.

Так, ворога не треба недооцінювати, але індивідуальна аптечка українського бійця й зараз залишається для росіян бажаним трофеєм.

– Чи можна сказати, скількох людей може врятувати один наплічник?

– Так, ми підраховували. Один наплічник може врятувати десятьох людей. Це, звісно, залежить від ситуації, але ми рахуємо по турнікетах. Але буває таке, що на одного бійця йде чотири турнікети: на дві руки й дві ноги.

– Що відрізняє наплічник бойового медика й наплічник бійця?

– У бойового медика є такмед, який зберігає життя в перші хвилини ураження. По суті, завдання парамедика – не вилікувати, а врятувати життя завдяки якісному такмеду відразу після поранення.

Окрім того, у наплічнику бойового медика є більше медикаментів. У бійця – індивідуальна аптечка, а у бойового медика – цілий рюкзак. До того ж у бійця наплічник забитий боєкомплектом додатковим, гранатами, вибухівкою. У медика це теж присутнє, але це вторинне. Замість 300 набоїв ти береш 100. У наплічнику солдата не має засобів евакуації.

– Також бійці не всім уміють користуватися…

– Так. Наприклад, у їхніх наплічниках немає голки для декомпресії при пневмотораксі. Хоча згідно зі стандартами НАТО вони б мали бути в аптечці. Але, як на мене, для бійця це зайве. Нею має користуватися лише бойовий медик. Те саме стосується системи внутрішньокісткового доступу. Доволі специфічна штука, якою не всі бойові медики навіть вміють користуватися.

Також у медиків можуть бути препарати (лікування медикаментами не є функцією бойового медика – ред.). До речі, діарея – доволі розповсюджена проблема на фронті. Для миття рук у кращому випадку використовують вологі серветки, воду – лише для пиття. Від контузії часто болить голова, тому потрібні знеболювальні. Взимку дуже рятували протизапальні препарати.

Якось я консультувався з більш досвідченими колегами, запитував, чи варто взагалі лікувати застуду. Ми дійшли до такого висновку: якщо людина хворіє в тилу, то хай краще потемпературить 2-3 дні самостійно. На бойових позиціях такого дозволяти не треба. З температурою 38,5 ти просто "колода", яка не може виконувати бойові завдання. Тому тут потрібна чарівна штука з вітамінчиком С. Ліки треба.

Якщо фармакології немає – підрозділ "тухне" на очах.

– А в бойових медиків наповнення наплічника стандартне чи теж відрізняється?

– Я думаю, що відрізняється. Це залежить від підготовки, від того, що ти вмієш робити, які препарати знаєш. Той, хто вміє ставити внутрішній кістковий доступ, обов’язково проситиме його у волонтерів.

У деяких є антибіотики. Це хороша штука, але тут треба правильно визначити діагноз. Хоча деякі медики дають антибіотики відразу при пораненні. Це робиться для того, щоб знизити ризик розповсюдження інфекції.

Зрештою, все вирішує кваліфікація. У мене є досвід накладання швів на себе. Тому в моєму наплічнику є спеціальна голка, шовний матеріал, ножиці та голкотримач.

– Експерти та волонтери наполягають на якісному такмеді та діях за протоколами. Та чи доводилося вам імпровізувати?

– Мабуть, так. Точно доводилось імпровізувати на евакуаціях. У Бахмуті, коли випав сніг, використовували ноші як санчата. Також, коли не було нормальних засобів евакуації, у сусідніх дворах знаходили двоколісні тачки. Клали на них дошки й так вантажили поранених.

– Чи дбають медики про психологічний стан бійця? Як підтримуєте пораненого, коли той у шоковому стані?

– Заспокоїти навряд чи вдасться. Але під час надання допомоги медик має бути впевненим. Спокійний тон, без крику, без паніки. Треба бути холоднокровним. Поранені можуть емоційно реагувати, кричати – це нормально. Але передусім треба допомагати тим, хто мовчить…

– Чи маєте універсальну пораду для колег-медиків?

– Перш ніж тампонувати рану людині – спробуйте на навчальному тренажері. Читайте матеріали, які публікують інші медики, переймайте їхній досвід. Постійно вчіться.

– Чому читачі повинні підтримати проєкт #НаплічникиЖиття? Аргументуйте, будь ласка.

– Як я сказав на початку розмови, один наплічник рятує до десяти життів. Ось вам аж десять аргументів.

Читайте також: Про любов, стереотипи і такмед. Історія подружжя бойових медиків

"Один наплічник може врятувати десятьох людей" – бойовий медик Антон Сторчак