Про любов, стереотипи і такмед. Історія подружжя бойових медиків

Шлях до війська

Микола родом із Маріуполя. Тут він жив, навчався, працював на "Азовсталі". Бути військовослужбовцем на меті не мав. Ба більше, у 2014-му займав, як каже, неоднозначну позицію, бо ж сім’я була проросійською. Однак після обстрілу Східного – мікрорайону Маріуполя – зробив свій вибір.

"Із сім’єю порвав усі стосунки, більше не спілкуємось. Що там вже думати було, коли по хаті росіяни били? От тоді і вирішив (піти в ЗСУ – ред). Єдине, що я не хотів бути «фаршем», тому відразу пішов на навчання. Грубо кажучи, пройшов КМБ (курс молодого бійця – ред.) і пішов до друзів у 131 окремий розвідувальний батальйон. Спершу я був у розвідці", – розповідає Микола.

У Насті ж фах не змінюється вже 7 років. Її шлях розпочався з 1-ї окремої штурмової роти "Вовки Да Вінчі". На той момент, наприкінці 2017 року, будучи студенткою філологічного факультету університету Каразіна, без жодних вагань пішла у Добровольчий український корпус "Правий сектор".

"Я захотіла бути парамедиком, пройшла курси з такмеду, мабуть, у найкращого у цій галузі фахівця Дениса Суркова і відразу потрапила у медичну службу «УЛЬФ», куди мене, власне, запросили. Там я працювала на етапі медевак (медичної евакуації – ред.). Так тривало три роки, потім я підписала контракт на проходження служби в ЗСУ у 56-тій окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді, де була бойовим медиком", – пригадує Настя.

"Не всі готові «збирати» ногу"

Бойовий медик, продовжує Настя, – це людина, яка перебуває завжди там, де вона потрібна. Він може працювати і на медичній евакуації, і в бліндажі, і ходити з групою на завдання. Це універсальна фахова людина, якій ти можеш довірити своє життя.

Найчастіше Настя працює не на полі бою, а в укритті – бліндажі або підвалі. Коли медик працює під обстрілом, то максимум, що він може зробити – накласти турнікет. Натомість у тактичних умовах можна надати широкий спектр допомоги.

Та і реальна робота під час штурму, продовжує Микола, від "протоколу" відрізняється. Найімовірніше парамедик не братиме участь у бойових діях.

"Хоча за протоколом спершу слід схилити чашу терезів на свій бік, а вже тоді надавати допомогу пораненим. Але на практиці це не так: медик одразу займається бійцем. Часто нас навіть не випускають з бліндажів. І не тому, що ми слабкі, а через те, що якщо з нами щось трапиться, рятувати інших буде нікому", – пояснює військовий.

Настя пригадує ще один випадок. Якось, каже, не отримали добро від старшого позбирати 200-х. У нього було чітке розуміння, що медики можуть врятувати життя, та загиблим, на превеликий жаль, уже не допоможеш.

За день у Миколи може бути від 20 до 50 поранених. У Насті менше, адже вона займається складнішими випадками. Не просто надає першу допомогу, а рятує кінцівки від ампутації, наприклад.

"Не хочеш бути у лайні – сиди на медеваку. Але там знання потрібні більші. І це не завжди про освіту. Часто люди і з освітою дуже розгублюються і не можуть надати фахову допомогу. Нещодавно я натрапила на статистику про найбажаніші посади у ЗСУ. З 12 – медицина була на 7 місці. Це прикро. Кадрів дуже мало", – зітхає медикиня.

Микола продовжує: "Не всі готові «збирати» ногу, накладати на м’ясо турнікет. Реалії часто відрізняються від очікування. Не треба думати, що ви пластир у медпункті видаватиме. Я, може, грубий під час роботи, але я часто прошу деяких медиків просто піти, щоб вони мені не заважали працювати".

Аби стати справжнім фахівцем, потрібне бажання. Обоє майже в один голос кажуть: якщо людина хоче, вона знайде час і буде вчитися. І звісно, багато вирішує досвід.

"Пам’ятаю, як посестрі казала, щоб віддала мені вже нарешті когось, щоб я могла називати себе медиком. Хотілося когось такого легенького. На що вона відповіла: «Не хвилюйся, мала. Війни на всіх стане». Так і сталося.

Мій перший 300 – боєць з позивним «Кадет». Він у «Вовках Да Вінчі», ми тоді разом працювали і досі дружимо, до речі. У нього було поранення ноги, середньої складності випадок. Він досі пам’ятає, як я його чіпляла своїм броніком. Каже мені тепер часто: «Шо ти, братік по крові?». Це дуже цінно", – ділиться Настя.

Усі поранені, яким вона надавала допомогу, живі.

"А я ось не можу таким похвалитися, бо у моїй практиці були дуже складні випадки. Наприклад, у бійця не було пів голови", – каже Микола.

Настя пригадує ще один випадок. Зараз він здається кумедним, але в моменті це було зовсім не так.

"Сидить купа медиків, які так себе позиціонують принаймні. Починає приїжджати «броня» – кричать: «200, 300!». А медики сидять… Я починаю бігти, всі за мною, стадний інстинкт спрацював. Ми почали переносити бійців. Кажуть, що є два 200, а я бачу, що вони живі! Один із них навіть вибіг з тієї броні. Я бігла за ним з турнікетом зі словами: «Стій, с*ка, я тобі допоможу»", – розповідає Настя усміхаючись.

Стереотипи і такмед

А от стереотипні уявлення про парамедиків усмішку не викликають. Миколу дратує нерозуміння побратимів, що у його наплічнику немає "Анальгіну" чи то ліків від діареї.

"Так, у нас є сильні знеболювальні, але ми їх не даємо тоді, коли голова просто заболіла. Іноді в мене питають про сумісність ліків… Але я ж не фармацевт!" – пояснює медик.

Настю ж дратують упередження щодо жінок у війську і жарти про низький ріст. Мовляв, як дівчина 158 см заввишки може витягувати поранених. Тому медикиня принагідно пояснює: такмед – це не про "взяти на горба і тягнути". І так, це дійсно можуть зробити фізично витриваліші побратими. Завдання ж бойового медика – надати допомогу.

"Коли у 19 років прийшла в бойовий підрозділ, перший час працювала на те, щоб довести, що я повноцінна бойова одиниця і можу бути корисна. Тобто я не дівчина в активному пошуку нареченого, яка нічого не вміє. Хоча через 7 років, я таки знайшла чоловіка", – зауважує Настя усміхаючись.

Ситуація з медичним спорядженням далека від ідеалу: його ніколи не буває достатньо. Утім, бійці позитив таки вбачають. Із початком повномасштабного вторгнення українську армію почали забезпечувати якісним такмедом. Наприклад, ще у 2017-му авто з ШВЛ і дефібрилятором були рідкістю.

Постійно не вистачає "розхідників". Коли позиція в оточенні, можливості поповнити запаси немає, а турнікети чи бинти реінкарнуватися не можуть. Щоправда, в пріоритеті завжди буде якість, а не кількість.

"Я дуже поважаю волонтерів і їхню працю, але не потрібно робити турнікети власноруч. У нас була ціла поличка з цими витворами мистецтва… Я перепрошую, але ж і на це виробництво ідуть якісь кошти, ресурси. Навіщо вигадувати велосипед? Замість 110 саморобних краще придбати 10 якісних, які точно працюють. Я завжди пояснюю бійцям: коли у тебе фігня – це не краще ніж нічого, це – фігня, на яку ти сподіваєшся", – наголошує Настя.

Сама медикиня найчастіше звертається по такмед до “лелек”: "Я впевнена, що там не буде чогось такого, що в кращому випадку я зможу застосувати десь на тренуванні, аби показати, що так не має бути. І найголовніше – оперативність. Я подаю заявку і впродовж одного-двох днів зі мною зв’яжуться і нададуть усе необхідне".

Такмед, додає Микола, має бути якісним, адже від цього залежить життя людини.

"З футболки я не зберу абдомінальний бандаж. Думаю, ця відповідь найкраще ілюструє важливість якісних засобів", – пояснює медик.

Найчастіше в роботі трапляються уламкові та мінно-вибухові травми. У Насті найскладнішим був випадок, коли у бійця уламком зачепило підключичну артерію. Це колосальна крововтрата. Побратим кликав маму, відштовхував медиків, але його вдалося врятувати.

"Також дуже багато контузій. Часто поведінка бійців складніша за їхні поранення. Іноді треба ледь не битися, щоб врятувати їхнє ж життя", – продовжує Микола.

Настя називає свій наплічник "Джуніком" – на честь маленького пластмасового жирафика, з яким гралася в дитинстві. Це її талісман. Із "Джуніком" медикиня ніколи не розлучається, він із нею ще до початку великої війни.

У Миколи – талісмани два – зброя і дружина.

"А у дружини є «Джунік»", – додає Настя усміхаючись.

"Ми разом ледь не померли": історія кохання

Історію кохання Насті та Миколи не можна оминути. На перший погляд, нічого незвичайного – разом працювали, згодом закохалися. Щоправда, розпочиналось усе не дуже романтично.

"Я перевівся до Насті у підрозділ. Мені показали місце, де буду спати, виявилось, що поруч із майбутньою дружиною. Хто буде моїм сусідом – не знав, але вже пів стола собі «підрізав» (усміхається – ред.). І тут підходить вона до мене і каже: «Ти пожалкуєш, що сюди перевівся». Уявіть, я на той момент важив 78 кілограм, а вона і 42 не мала, певно. Така мала, а така різка!" – пригадує Микола.

Далі – армія, жарти, залицяння. А коли розпочалася повномасштабна війна, майбутнє подружжя пережило справжнє пекло.

"Ми разом ледь не померли. Я намагаюсь не показувати своїх емоцій, а тим паче не казати, що всім нам смерть. Але одного разу таке було. Приходить Настя, питає, що я думаю. Я відповідаю: «Кінець, о 6-ій нас почнуть крити, а до 8-ї або вб’ють, або в полон візьмуть». Тому коли нас визволили, я плакав. Плакав, бо нам пощастило", – продовжує медик.

Однак коли Микола робив Насті пропозицію, вона не сприйняла її серйозно. Тож згодом ситуацію довелося виправляти – наступну пропозицію робила сама.

"Тільки він виявився розумнішим і погодився відразу (усміхається – ред.). Насправді це дуже цінна людина для мене. Ідеальний боєць, на якого можна покластися в роботі, друг, коханий. Якби трапилася якась ситуація, коли смерть неминуча, я була би абсолютно спокійна, що в моєму житті було справжнє кохання", – ділиться Настя.

Війна, каже, загострює всі почуття. Зокрема, кохання. Ти починаєш цінувати більше, коли розумієш, що можеш втратити людину у будь-який момент.

"Він уміє підтримувати, але найголовніше – знає, як саме це треба робити. І не лише через те, що добре мене знає, а тому, що ми в однакових умовах. Розумієте, ми поруч 24/7. Тобто це не той випадок, коли я на службі, а він живе своє найкраще цивільне життя на морі за кордоном. Може, комусь так і добре, радію за них, та мені важливо, аби ми йшли одним шляхом", – пояснює парамедикиня.

"Наш секрет у тому, що ми обоє бачили, що брали!" – наприкінці розмови вигукує Микола.

Авторка тексту: Ольга Возняк