Бачив обабіч обстріляні вантажівки й розумів, що це може бути останньою поїздкою

Водій Нової пошти Максим Корсак коротко описує, що змінилося в його роботі з 24 лютого: був водієм, який перевозив посилки між областями, а став бойовим водієм у бронежилеті та касці, який може доставити посилку не лише додому, а й в укриття.

Він пригадує, як у перші кілька днів повномасштабного вторгнення 70 % штату водіїв у Дніпрі пішли у військкомати, а згодом — на війну. Водіїв залишилося дуже мало, а працювати треба було нон-стоп і бути готовим до обстрілів під час робочих поїздок. Проте Максима це зовсім не злякало.

"Ми зібралися з водіями, які залишилися, і обговорили два варіанти: або ми йдемо боронити свою землю, або допомагаємо цивільному населенню та тримаємо тил для наших побратимів. Зрозуміли, що без нашої допомоги люди залишаться без нічого: без теплого одягу, їжі, води, ліків, адже доставка — це стратегічно важлива послуга, яка має працювати безперебійно, особливо у воєнний час.", — розповідає Максим.

Перші автівки Нової пошти після початку повномасштабної війни поїхали в Покровськ, Краматорськ і Бахмут. Там на них дуже чекали місцеві мешканці.

"УП.Життя" поспілкувалося з Максимом про його мотивацію їздити навіть у небезпечні регіони, про те, чому він ніколи не забуде очі місцевих жителів, коли йому було найстрашніше та чому такі поїздки того варті.

Далі — пряма мова.

"Забирати посилку приходить бабуся, якій внук із Києва відправив ковдру, булочку та воду"

На початку повномасштабного вторгнення росії я найчастіше їздив із посилками у Краматорськ.

Тоді ж почалися перші обстріли міста, перші нерви водіїв, перші безсонні ночі. Я — у дорозі, а дружина Анна телефонує що пів години із запитаннями: "Як ти? Де ти?". Вона дуже хвилювалася, а я намагався пояснити їй, що мені треба їхати заради людей, а не тому що потрібні робота чи гроші.

Коли приїжджаєш у напівзруйнований Краматорськ, а забирати посилку приходить бабуся, якій внук із Києва відправив ковдру, булочку та воду, то розумієш, заради кого та чого працюєш. Треба їхати, адже ті люди, які залишилися без нічого, з поштою хоч якось можуть існувати.

Вже через тиждень після початку війни я почав доставляти гуманітарну допомогу ще і в Покровськ, Бахмут й інші міста на сході країни, працював нон-стоп. Не міг спати та їсти, лише їздив. Це був мій свідомий вибір — дуже хотілось допомогти людям.

У мене було 7 рейсів на тиждень у Краматорськ, щоразу — 8-13 тонн вантажу. Пам’ятаю, стою в депо для розвантаження посилок, а бетон трясеться від вибухів. Бувало, під час поїздок і розвантажень літали літаки, були артобстріли, авіанальоти…

Одного разу, коли я збирався на роботу, дружина сказала, що не пустить мене. Вона плакала, благала не їхати, дуже хвилювалася, що може мене втратити. Тоді я запропонував їй поїхати зі мною принаймні один раз, аби побачити як це, і зрозуміти, чому я не можу припинити це робити. Так, ми разом поїхали в Краматорськ.

Коли ми приїхали, дружина побачила величезну чергу, якій не було видно кінця. Черга складалася переважно з літніх людей, які чекали на гуманітарну допомогу чи посилку від рідних, чекали на свій мінімум, на найнеобхідніше.

Навколо бігали тварини, у яких було видно ребра, адже їх ніхто не годував — люди намагалися самі вижити. Водії старалися їх підгодовувати: шматочок ковбаски, м’яса чи хліба був для кожної тварини помічний.

Зазвичай я не брав із собою на роботу лотки з їжею, а саме відтоді почав. Приїжджав із Краматорська завжди без їжі. Дружина дивувалася, що я ніколи не їв на роботі, а тут нічого не залишалося. Поїхавши зі мною, Аня зрозуміла, чому…. Тоді сказала мені: "Я буду їздити з тобою й підтримувати тебе".

Оскільки моя дружина має водійське посвідчення та вміє водити вантажівку, то ми почали виходити на рейси вдвох. Звісно, спочатку Ані було страшно, бо це велика вантажівка, велика відповідальність. Але саме в такий спосіб вона давала мені змогу відпочити й цим самим страхувала нас, адже я дуже втомлювався за кермом, бо не мав часу на відпочинок. Рейси були щодня.

Так, вона їхала — я спав, я їхав — вона спала. Ми підтримували Краматорськ до останнього, поки його взагалі не закрили військові через вкрай велику небезпеку, адже велика вантажівка - це велика мішень у місті.

"Я назавжди запам’ятаю очі тих людей"

Також були важкі рейси в Бахмут, коли траса "Бахмут — Лисичанськ" була постійно під обстрілами. Цивільного населення залишалося дуже мало.

Я пам’ятаю, як уперше під час повномасштабного вторгнення заїхав у Бахмут. Я бачив обабіч обстріляні вантажівки й розумів, що їздити сюди було вкрай небезпечно, кожна поїздка могла стати останньою, але треба було завезти їжу, одяг, воду, ліки та інші необхідні речі людям.

Коли вивантажувався, я почув, як летить літак. Тоді я запитав у місцевого, чи це наш. А він каже: "Ні, тут наші літаки не літають". І тут літак випустив ракету й повністю розбив український блокпост з українськими військовими, усі та все згоріли вщент. Це жах…Я лише думав: як люди тут живуть? Ми ж лише приїжджаємо сюди ненадовго, а вони в цьому пеклі постійно.

Тоді я побачив дідуся орієнтовно 60 років. Він був худий і бородатий. Він висунувся з укриття, озирнувся, побачив вантажівку Нової пошти та що ми відвантажували гуманітарну допомогу й вибіг.

Йому треба було пробігти десь 80 метрів до вантажівки. Але і він, і ми знову почули вибухи. Цього разу це був артобстріл. Ми сховалися, а він — наче зрівнявся з землею.

Коли все трохи стихло, дідусь підбіг до нас, вхопив стільки гуманітарної допомоги, скільки зміг, — і забіг у свій підвал так, як ми в дитинстві падали "щучкою" у воду. Як потім виявилося, у цьому підвалі було 20 людей і вони тиждень не мали їжі. Усі ми розуміли, що якщо цей дідусь зараз не вхопить ті крупи, воду, хліб та іншу їжу, то за пів години цього може вже не бути.

Зазвичай ми попереджали людей, що ввечері приїжджає вантажівка Нової пошти і вранці роздаватимемо гуманітарну допомогу. Але одного разу вночі склад обстріляли — і вже зранку не було що роздавати людям, нічого нікому не дісталося, люди залишилися голодні на наступний тиждень чи більше.

Я назавжди запам’ятаю очі тих людей. Люди там бояться всього — вантажних авто, звуку грому чи падіння каштана на землю. Тож як я можу собі дозволити боятися їхати до них або не допомагати їм?

Я сплю в теплому ліжку вдома. Якщо щось впаде, я не злякаюся. А в тих містах люди ночують на холодній підлозі в укритті і якщо падає щось у побуті, вони падають і закривають голову руками.

Якось один із волонтерів передав мною порошок, який очищує воду, а також їжу, речі для своїх близьких. На мене чекали в зазначеному місці в Миколаєві.

На зустріч зі мною приїхала сім’я. Я передав жінці передачку, а вона подивилася на мене й з очей почали крапати сльози і вона сказала: "Я не очікувала, що люди так згуртуються й допомагатимуть одне одному". А я подумав: "А як інакше? Якщо не так, тоді навіщо ми воюємо й боронимо свою землю?".

"Якщо не ми, то хто?"

Неодноразово були випадки, коли ми потрапляли під обстріли, навіть із дружиною. Навколо все палало, вибухало, літаки літали, люди плакали та кричали. Але я однаково можу сказати, що кожна поїздка була того варта. Проте найстрашніше мені було лише двічі під час повномасштабної війни…

Уперше — 24 лютого, адже тоді ще ніхто не розумів, що робити й куди бігти. Ми всі слідкували за новинами й читали про те, що наступ там, вибухнуло тут. Але до вечора в нас вже був розроблений план дій, було розуміння, хто залишився й що робити, тому страх минув.

А вдруге — коли рашисти обстріляли залізничний вокзал у Краматорську. Тоді водій із моєї команди їхав мостом неподалік. Олексій зателефонував мені за пів години після вибуху й сказав: "Я вже за містом, але в мене великі проблеми — я не доїду додому, мені потрібна допомога".

Тоді мені стало за нього дуже страшно, адже я знаю цю людину: що б не траплялося з ним чи авто, я ніколи не чув жодних скарг. Звісно, я зовсім не думав про авто, я хвилювався, щоби з ним було все було добре.

Виявилося, у його автівці були пошкоджені кабіна та контейнер, пробило два передніх колеса та осушувач повітря. Водій замінив одне колесо, а інше періодично підкачував, аби доїхати в безпечне місце, у Покровськ. Там в автівці замінили гуму та підремонтували осушувач, аби доїхати до Дніпра.

Так, Олексій відбився переляком та викуреною пачкою цигарок. На щастя, з ним все гаразд.

Власне, лише ці два випадки змусили мене похвилюватися. В усіх інших ситуаціях я пригадую слова наших військових, які кажуть: "Якщо не ми, то хто?". Отже, водії Нової пошти можуть казати так: "Якщо не ми, то хто? Поїхали!".

Марія Марковська (Булейко), спеціально для УП.Життя