СПЕЦПРОЄКТ
11 листопада 2025
Коли Херсон опинився під тимчасовою окупацією, український дух у ньому не згас – він жив у щоденних, на перший погляд, непомітних вчинках людей. Завдяки касиркам, які інкасували термінали, пенсіонери могли отримати гривні, а не рублі. У відділеннях, де видавали допомогу й приймали картки, навіть коли за вікном стояли озброєні солдати. У жінок, які на День вишиванки прийшли на роботу у вишитих сорочках, – серед триколорів, страху й гулу від танків окупантів.
Без зв’язку, з постійним страхом обшуків і викрадень, херсонські працівниці ПриватБанку виходили на роботу. Вони роздавали продукти, підтримували пенсіонерів, які боялися залишитись без гривні. Поки окупанти намагалися нав’язати рубль, ці жінки тримали економічне серце міста живим – і разом із ним зберігали Україну в Херсоні. І завдяки їм Херсон дочекався свого 11 листопада – дня, коли повернулася свобода.
Відділення ПриватБанку залишались українськими
Коли російські колони заходили в Херсон, Ірина стояла біля вікна свого дому й не могла повірити, що це вже тут. Перші дні – повний шок, страх вийти на вулицю, відчуття, що все зупинилось. Але вже 8 березня, коли більшість херсонців ще намагалися просто вижити, Ірина відкрила відділення – щоб люди могли отримати гривню.
"Я не могла підвести своїх клієнтів, – каже вона. – Я знала, кому подзвонити, де знайти готівку, як домовитися. Без нас люди б залишились ні з чим".
Вона згадує, як ночами інкасувала термінали та домовлялась з підприємцями про те, що вони прийматимуть українську гривню і натомість свої операції з банком проводитимуть виключно в українській валюті. Аби гривня не зникала з обігу, аби мати змогу видати готівку пенсіонерам й ті мали за що купити хліб.
У відділенні тоді працював і невеликий "гуманітарний фонд": пекарні-клієнти привозили пакети хліба, а завод молочної продукції – ящики йогуртів і сметани.
Ірина роздавала їх людям. Каже, найважчі моменти – це коли бабусі приходили й питали: "А сьогодні хліба не буде?".
Кілька разів навпроти відділення банку зупинялися російські машини з кулеметами. Тоді серце керівниці банку завмирало, але вона все одно не відходила від каси.
У відділенні панував негласний закон: тільки гривня. Вони домовились із сусідніми магазинами, що прийматимуть саме українські гроші, щоб люди мали змогу купити їжу. Так тримали Херсон українським – не гаслами, а дрібними щоденними діями.
"Я щиро вірю, що настане мир і наша країна буде незалежною, вільною. У мене, як і в більшості херсонців, є прапори, з якими ми ходили 13 березня на мітинг під обстрілами (дуже символічно, бо це була річниця звільнення Херсону від фашистських загарбників). Я досі зберігаю їх вдома – як родинну реліквію", – розповідає працівниця банку.
Незадовго до звільнення міста від загарбників вже відчувались зміни: з вулиць зникали блокпости, менше ставало техніки біля СІЗО, яке окупанти перетворили на катівню.
На другому поверсі будинку під стелею можна було зловити звʼязок – Ірина лишала телефон, щоб "натягнув" з інтернету новин за кілька годин.
"11 листопада я прочитала, що наші хлопці вже на околиці міста. Розповіла чоловіку – він не повірив, сказав, що то провокація. А тоді ми побачили відео, на якому наші військові вішають прапор та підіймають герб. Ми сіли в авто і поїхали до центру, щоб побачити все на власні очі.
Звʼязку не було, але й центральна площа – порожня. Подумала, може дійсно то все провокація. Але за три хвилини заїхали перші три автівки з нашими хлопцями. Ті емоції не передати. Ми прив’язали прапор до машини, їхали вулицями, а люди падали на коліна, плакали. Ми везли свободу через пів міста", – крізь сльози щастя Ірина згадує той день.
Звʼязку не було, але й центральна площа – порожня. Подумала, може дійсно то все провокація. Але за три хвилини заїхали перші три автівки з нашими хлопцями. Ті емоції не передати. Ми прив’язали прапор до машини, їхали вулицями, а люди падали на коліна, плакали. Ми везли свободу через пів міста", – крізь сльози щастя Ірина згадує той день.
Фото з архіву
Після деокупації вона знову відкривала відділення. Без зв’язку, комп’ютерів, документів – лише зі "Старлінком" і генератором. Спершу, звісно, збирала команду – їздила по адресах, шукала працівниць, які залишились у місті.
"Ми починали з нуля, у приміщенні, де під час окупації було російське «міністерство освіти». Всередині – хаос, порожні корпуси комп’ютерів, нічого. Але ми запустили роботу. Люди стояли в чергах, заряджали телефони від генератора, дякували й раділи, що нарешті можуть вирішити свої фінансові зобовʼязання", – додає вона.
Сьогодні Ірина все ще працює – тепер уже під обстрілами. Каже, що страшніше було в окупації.
"Я вірю, що, як і три роки тому, все станеться раптово. Ми знову побачимо наш лівий берег. І знову піднімемо прапор", – на останок каже Ірина.
Гривня під окупацією
Інна залишилася в Херсоні не через відвагу – через любов. До міста, до батьків, яких не змогла залишити, і до своєї роботи, яка для неї завжди була чимось більшим за цифри на рахунках.
"Спочатку просто чекали, що все швидко мине, – каже вона. – А потім зрозуміли, що треба жити далі. І працювати".
Перші дні окупації були хаотичні: магазини закрились, зв’язок зник, страх і черги за хлібом. Люди приходили у відділення, як в єдине місце, де ще діяли знайомі правила.
"У кожного були свої історії: у когось пенсія, у когось заощадження, хтось прийшов просто дізнатись, що буде далі. Всі боялись залишитись без гривні, бо це означало залишитись без України", – згадує працівниця ПриватБанку.
Інна з колегами налагодила систему, завдяки якій банк і місцеві підприємці використовували виключно гривню та не давали російському рублю замінити українську валюту.
"Ми не могли дозволити, щоб гривня зникла, – згадує вона. – Якщо перестанемо її видавати – це буде поразка. Тому працювали зранку до вечора, навіть коли біля дверей стояли озброєні військові".
Черги біля відділень починалися о четвертій ранку – ще до комендантської години. Люди записували себе в зошит: хто під номером першим, хто – другим, чекали годинами, аби отримати гроші.
"Ми намагалися видати всім, скільки могли. Бо це була не просто готівка – це було відчуття, що Україна – поруч", – додає Інна.
Підприємці, які не підкорилися окупаційним вимогам, приймали картки "підпільно" – через термінали, налаштовані навіть на російському інтернеті. Це робили так, щоб не помітили солдати. Інна згадує, як працівниці допомагали налаштовувати ці термінали – тихо, швидко, без зайвих слів.
А потім прийшли "гості" з автоматами. Переписали телефони, погрожували, попереджали, що банк має перейти на рубль. Інна тоді перейшла на старий кнопковий телефон – щоб не було за що чіплятись.
"Зі смартфоном ходити було небезпечно – могли просто його відібрати або гірше – забрати людину", – пояснює вона.
На День вишиванки дівчата переодяглися просто у відділенні – щоб не помітили на вулиці – і весь день приймали клієнтів у вишитих сорочках.
Фото з архіву
"Люди заходили та плакали. Казали, що ми – як ковток повітря. Це було наше маленьке свято свободи", – згадує Інна.
У липні окупанти змусили закрити всі відділення банку, але працівники не здалися та не полишили надії повернутися до роботи.
Коли росіяни почали залишати місто, Інна першою помітила зміни: зник блокпост біля мосту через річку, менше стало техніки.
"Коли окупанти прибрали пропускний пункт, я зрозуміла: щось відбувається. Спочатку злякалась, а потім прийшло відчуття: от-от щось зміниться", – додає вона.
І дійсно – за тиждень у місто зайшли українські військові.
Фото з архіву
"Я йшла в центр і побачила машини, що сигналять, люди обіймаються, кричать «Слава Україні!». Я просто розплакалася. Бігла до хлопців, дякувала, обіймала їх. Це було щастя, яке не описати словами", – з щирою радістю в голосі згадує жінка.
Вже за кілька днів Інна знову відкривала відділення – одне з перших у місті. Без світла, без зв’язку, на генераторах і "Старлінках". Люди приходили натовпами, хтось – по гроші, хтось просто побачити знайоме українське відділення.
"Ми тоді були, як маяк, – каже вона. – Люди заходили й вперше за довгий час посміхалися. Зараз працюємо під постійними обстрілами. Страх не зник – ми пристосувалися. Люди вже знають, куди бігти, коли чути «прихід». Але ми все одно виходимо на роботу, бо тут багато пенсіонерів, їм треба пояснити, допомогти, підтримати. Херсон – це Україна. Тож поки ми тут, поки є гривня – ми на своєму місці", – підсумовує працівниця українського банку.
Команда, що не здалася
Коли російські війська увійшли в Херсон, Ірина ще не вірила, що це надовго.
"Здавалось, що це якась помилка. Але потім зрозуміла: треба триматися. І головне – не залишати команду", – каже жінка.
Вона була менеджеркою відділення. Для своїх дівчат – не просто менеджерка, а старша сестра.
"Це моя команда, моя сім’я, – повторює Ірина. – Як я могла їх покинути?"
Вона залишилася в місті з двома дітьми. Виходила на роботу, коли на вулицях їздили патрулі, а ночами росіяни виламували двері в будинках і забирали людей просто з квартир.
"Ми закривали ролети, не підходили до вікон. Якщо під’їжджала машина, серце завмирало. Ти не знаєш, за ким цього разу прийшли", – ділиться моторошними спогадами жінка.
Попри страх, Ірина і її команда продовжували працювати. Людям були потрібні гроші – на ліки, хліб, виживання.
"«Укрпошта» не працювала, інші банки позакривалися. Ми залишилися єдиними, хто ще міг допомогти. Гроші отримували від підприємців, які не підкорилися окупаційним правилам. Деякі магазини ховали термінали, щоб приймати українські картки. Ми не вели агітації, просто робили свою справу. Люди бачили, що гривня живе, і значить – Україна теж", – згадує вона.
Комунікація трималася на імпровізації: коли зник мобільний зв’язок, зустрічі проводили біля кав’ярні чи магазину, де ловив корпоративний канал або стояв "Старлінк".
"Ми знали: якщо зв’язку нема, о восьмій ранку всі збираємось біля відділення. Без зв’язку – але разом. Ми розуміли, хто де живе, якщо хтось не з’являвся – йшли шукати", – розповідає працівниця ПриватБанку.
Пересуватися містом було небезпечно. Транспорт ходив рідко, тому Ірина з колегами домовлялися йти групами. Пішки, через блокпости, але не поодинці. Люди залишалися людьми – навіть незнайомі водії зупинялись і підвозили.
Коли окупанти відкрили власні "банки" і спробували перевести людей на рублі, Ірина вже не могла ризикувати працівниками. Вони закрили відділення і чекали. Дехто виїхав, дехто – залишився. Вона сама змогла вибратися лише в серпні – з дітьми, через п’ятдесят блокпостів.
"Нас перевіряли кожні кількасот метрів. Витрушували сумки, підключали телефони до якихось апаратів, шукали листування. Люди стояли по п’ять діб у чергах. Ти не знаєш, чи доїдеш. Коли нарешті вирвалися – плакала від полегшення", – згадує Ірина.
Але в її думках Херсон залишався поруч. І коли 11 листопада на екранах з’явилися перші кадри українських прапорів у центрі міста, Ірина не стримала сліз.
"Мені писали ті, хто лишився: «Наші вже тут!» – це було як сон", – каже жінка.
Уже через кілька днів вона разом із колегами повернулась відкривати відділення. Світла, зв’язку, тепла не було – лише холод, темрява й запах пилу. Але команда встановила генератори, "Старлінк", розклала пледи й чай для клієнтів.
"Ніхто не дивився, хто керівник, хто касир – усі брали ганчірки, мили, налагоджували. Ми просто хотіли, щоб Херсон знову дихав", – із гордістю в голосі згадує Ірина.
Зараз робота триває під обстрілами.
"Це вже інша реальність. Ми починаємо ранок з того, що всі відписуються в чаті: «+» – живі, зібрались на роботу. І так само ввечері: «Закрилися, дійшли додому». Це наша традиція. Вона зберігає нас.
Кожен із нас розуміє, що має бути на своєму місці. Бо якщо ми лишимось – значить, і Україна тут лишиться", – підсумовує вона.
Кожен із нас розуміє, що має бути на своєму місці. Бо якщо ми лишимось – значить, і Україна тут лишиться", – підсумовує вона.
Фото: Федяніна Анна