Пів мільйона кілометрів,
які змінюють життя:

як працює Інклюзивний клас авто в Україні
Спецпроєкт
29 травня 2026
За три роки роботи Інклюзивного класу Uklon у Києві та Львові здійснили 38 тисяч поїздок, проїхавши пів мільйона кілометрів.
Але ця цифра не про транспорт і не про сервіс. Це історії людей, для яких можливість просто сісти в авто і доїхати в потрібне місце означає значно більше: повернення до активного життя, роботи, зустрічей і міста, яке досі не завжди готове бути доступним для всіх.
Попит на сервіс стабільно зростає, деякі ветерани сприймають такі поїздки як важливу частину повернення до активного соціального життя. Водночас розвиток інклюзивного транспорту в Україні досі стикається із системними викликами – від відсутності стандартів до необхідності розвивати напрям спеціалізованих перевезень разом із партнерами. В Uklon кажуть: "Інклюзивність – це не окрема послуга, а довгострокова інвестиція в нову норму міського життя".

Повертає людям місто

Ілля працює з Інклюзивним класом Uklon майже з моменту його запуску. Каже, що прийшов сюди, бо сподобалась сама ідея – і машина, і сенс роботи. Але дуже швидко зрозумів: це зовсім не про авто.
За день він в середньому здійснює 6–8 поїздок. Це небагато для класичного райдхейлінгу, але кожна з них триває значно довше, ніж звичайна – близько 50 хвилин. Бо тут важлива не лише дорога, а й процес – подача, допомога з посадкою, фіксація крісла колісного, комфорт під час руху.
Ілля зауважує, що перед початком роботи всі водії-партнери, які виконують поїздки в Інклюзивному класі, проходять навчання. Їх вчать не тільки технічним речам, а й комунікації – як правильно говорити, як поводитися, як допомагати так, щоб не порушувати особисті межі. І це, за словами Іллі, чи не найважливіше.
Попит на інклюзивні перевезення постійно зростає. Серед користувачів – ветерани, люди з інвалідністю, люди після травм, діти та їх батьки. І машин, на думку Іллі, потрібно значно більше. Саме тому в березні 2026 року до сервісу долучився новий спеціально обладнаний автомобіль. Надалі Uklon планує розширювати мережу водіїв-партнерів, що дозволить підвищити доступність перевезень і скоротити час очікування.
"Найбільше запам’ятовуються люди", – говорить він.
Одного разу Ілля приїхав на виклик до чоловіка, який щойно вийшов із лікарні після восьми місяців лікування. Той сів у машину і сказав: "Поїхали до зоопарку". За цей час він бачив лише лікарняні стіни, лікарів і побратимів. Це була його перша поїздка "в місто". Ввечері Ілля забирав його назад – і, каже, той був просто щасливий.
Такі моменти змінюють ставлення до роботи. Бо це вже не про маршрут із точки А в точку Б. Для багатьох користувачів це більше, ніж просто поїздка.
З багатьма користувачами сервісу Ілля знайомий роками. Дехто користується Інклюзивним класом постійно – їздить у справах, на зустрічі, в парки чи ресторани. Є й ті, хто викликає авто раз на рік, – наприклад, до лікаря. Але незалежно від частоти поїздок, з часом між партнерами-водіями та пасажирами з’являється зв’язок.
"Є такі, що ми вже як родичі. Все знаємо один про одного", – каже Ілля.
Йому подобається спілкування, нові люди, нові маршрути.
Проєкт допомагають розвивати соціально відповідальні бізнеси: OKKO – паливний партнер проєкту – та "АвтоНова-Д" – компанія, яка надає послуги з ремонту та забезпечує сервісне обслуговування автомобілів, що виконують поїздки в Інклюзивному класі.

До "Театру Ветеранів"

Андрій багато рухається містом – зустрічі, робота, репетиції. Каже, що зараз майже весь його день розписаний і кожна поїздка – це частина цього ритму. Саме тому Інклюзивний клас для нього – не зручність, а необхідність.
Цього разу він їде до "Театру Ветеранів" – на репетицію вистави, де кожен учасник розповідає власну історію. До поранення Андрій не був професійним актором, хіба що трохи виступав у школі та університеті. Але тепер сцена стала для нього способом говорити – про досвід, про зміни, про себе.
В інстаграм-профілі Андрія написано: "майбутній президент". Він каже, що це не зовсім жарт, а скоріше – орієнтир. Щодня він думає про те, чого ще не знає, чого має навчитися, щоб бути корисним на вищому рівні. Бо для нього важливо не просто адаптуватися, а впливати.
Після поранення місто для Андрія відкрилося по-іншому. Тепер кожен маршрут – це не лише про відстань, а про доступність. Він чесно говорить: "Київ досі не можна назвати інклюзивним".
"Є дуже багато місць, куди просто неможливо потрапити самостійно", – пояснює він.
Йдеться навіть про базові речі – аптеки, магазини, державні установи. Там, де людина має бути незалежною, часто доводиться просити про допомогу або шукати обхідні варіанти.
Саме тому Інклюзивний клас Uklon для нього є ключовим інструментом мобільності. Метро чи маршрутки – недоступні, пішки – не завжди реально. А тут він може просто сісти в авто і поїхати туди, де потрібно бути. І це дає відчуття контролю.
Андрій багато говорить про відповідальність – не лише держави, а кожної людини. Він не вірить у "чарівні рішення" чи швидкі зміни. Каже, що все працює інакше – крок за кроком. Якщо десь немає пандуса або є незручні двері – він скаже про це, бо коли бачить проблему – не проходить повз.
"Кожен із нас може бути частиною змін", – зауважує ветеран.
Театр для нього – теж про це. Не просто про виступи, а про можливість говорити з людьми, впливати, змінювати сприйняття. Бо інклюзивність, за словами Андрія, починається не з пандусів – вона починається з мислення. І поки місто тільки намагається бути доступним, він уже вчиться жити в ньому по-новому – не чекаючи, а діючи.

Між адаптацією і свободою

Микола звик бути активним – рух, робота, зустрічі. Після поранення та високої ампутації це все довелося збирати наново крок за кроком – через побут, звички й нову реальність тіла.
Поруч із ним – його кохана – Катерина. Вона пам’ятає, як під час реабілітації Микола постійно ставив прості, але насправді складні запитання: як готувати, як мити посуд, як просто жити вдома.
Повернення з лікарні стало окремим викликом. Простір, який раніше був звичним, раптом вимагав адаптації. Вони свідомо вирішили проводити більше часу вдома, щоб Микола міг зрозуміти, як рухатися, як організувати побут, як не залежати від інших.
"Це постійний процес – ти щось вигадуєш, пробуєш, адаптуєш", – говорить ветеран.
Одним із несподіваних рішень став собака. Катерина подарувала його Миколі як символ нового етапу – і спосіб повернутися до активності. Пес змусив виходити з дому, рухатися, планувати день і водночас – дисциплінував.
"Ти вже не можеш відкласти життя. Його треба жити – бо є відповідальність", – каже з посмішкою Катерина.
Навіть знайомство собаки з Миколою стало частиною реабілітації. Його вчили реагувати на людину і в кріслі колісному, і на протезах. Це теж була адаптація – але вже для двох.
Поступово життя почало повертатися. З’явилися зустрічі, поїздки, виходи в місто. Інклюзивне авто стало важливою частиною цього процесу – можливістю планувати день і не залежати від складної логістики. Бо кожен вихід – це не просто "вийти". Це врахувати маршрут, бар’єри, час, сили.
Катерина каже, що Київ змінюється, але повільно. І багато речей неможливо швидко виправити – через стару інфраструктуру, складний рельєф, історичну забудову.
"Ми більше говоримо про ментальну безбар’єрність. Про те, як люди взаємодіють, як допомагають, як сприймають", – пояснює вона.
Бо навіть там, де немає ідеальних умов, багато залежить від людей.
Микола теж бачить ці зміни. Бізнеси поступово підлаштовуються – з’являються пандуси, автоматичні двері, доступні простори. Театр, куди він їздить, став одним із таких місць – там зробили і підіймач, і зручний вхід, і доступ до різних поверхів.
Водночас кожна поїздка містом для них досі потребує планування. Маршрут – це не просто точка на мапі, а перевірка: чи є пандуси, чи зручний заїзд, чи не доведеться шукати обхід. Через це складно точно розрахувати дорогу і часто доводиться закладати додатковий час.
Інклюзивний клас Uklon в цьому процесі стає важливою частиною щоденного життя. Це дозволяє хоча б частково передбачити маршрут і підлаштувати день. Коли є можливість викликати машину, з’являється більше впевненості в тому, що поїздка відбудеться без зайвих труднощів. Для Миколи кожна така поїздка повертає відчуття самостійності, адже він може сам вирішити, куди й коли їхати.
Життя після травми не повертається "як було", а створюється заново. В цьому процесі важливі не лише технології чи сервіси, а й люди, що лишаються поруч.

Жити в темпі, який обираєш сам

Поліна живе в постійному русі. Робота, зустрічі, зйомки, власний бренд – її графік щільний і насичений. Вона каже, що користується Інклюзивним класом майже щодня, бо інакше просто не встигала б жити у своєму темпі.
"Це можуть бути магазини тканин, зустрічі з підрядниками, форуми, якісь події", – розповідає вона.
Її день не обмежується "необхідними" поїздками. Навпаки, це звичайне активне життя, яке багато хто досі не асоціює з людьми на кріслі колісному.
"Це не так, як думають: що людям з інвалідністю треба тільки в банк чи в лікарню. На цьому життя не закінчується", – наголошує дівчина.
До появи Інклюзивного класу все було значно складніше. Найчастіше Поліна залежала від батька або знайомих. Кожна поїздка вимагала зусиль – пересадити її в машину, скласти крісло, підняти пандус. Іноді єдиним варіантом було просто залишитися вдома, але зараз це змінилося.
У Києві вона може просто відкрити застосунок і викликати авто. Якщо потрібно виїхати з області – планує поїздку заздалегідь. Це дає їй можливість контролювати свій час і не підлаштовуватися під інших.
Поліна – дизайнерка і засновниця власного бренду одягу. Вона працює на перетині традицій і сучасності, створює речі з українською ідентичністю і водночас адаптує їх під потреби різних людей. Інклюзивність для неї – не окрема лінійка, а підхід.
"У кожної людини є свої потреби. Ми працюємо через діалог, щоб знайти рішення під кожного", – розповідає дівчина.
На думку Поліни, це стосується і суспільства загалом. Найбільші бар’єри – не в архітектурі, а в сприйнятті.
"Світ в принципі та реальність змінюються зі свідомості. Тож як тільки мислення в людей поміняється, наша країна буде швидше ставати безбар’єрною. Вже не буде питання: «Чому тут немає нормативного пандусу?», а буде сором для бізнесів та держави", – розмірковує вона.
Поліна додає, що люди часто хочуть допомогти, але не знають як. І замість того щоб спитати, починають діяти – наприклад, штовхати крісло без дозволу. Це створює більше дискомфорту, ніж допомоги.
Поліна також говорить про інший важливий момент – право на естетику. Люди з інвалідністю, за її словами, мають право не лише на зручність, а й на красу, на вибір, на самовираження. Саме тому вона організовує покази за участі людей з інвалідністю – щоб зробити їх видимими.

Доступне місто очима амбасадорів

Інклюзивність починається з особистого досвіду – і саме з нього народжується розуміння змін. Амбасадори Uklon Inclusive розповідають, яким вони бачать доступне місто і що для цього потрібно.

Олександр Терен, ветеран російсько-української війни, громадський діяч

Для мене зручне місто – це простір, в якому ти не замислюєшся, як дістатися з точки А в точку Б. Ти просто рухаєшся – без перешкод, без додаткових зусиль, без постійного планування.
На жаль, великі зміни в темі інклюзивності в Україні прийшли разом із великою війною. Вона змусила суспільство по-новому подивитися на багато речей – зокрема й на сам підхід до держави, до відповідальності, до людей поруч. Ми досі на цьому шляху, і попереду ще багато змін, які потрібно не лише впровадити, а й прожити.
Щоб міста справді стали інклюзивними, а простори – безбар’єрними, мають змінюватися і мислення, і інфраструктура – одночасно. Бо важливо не лише бачити зміни, а відчувати їх у щоденному житті.
І тут бізнес може відіграти ключову роль. Ми живемо в індустріальному світі, де саме бізнес формує середовище навколо нас. Якщо великі компанії почнуть системно впроваджувати принципи інклюзивності, вони зададуть напрям для всіх інших. Так поступово і народжується нова норма – там, де доступність стає не винятком, а базою.

Уляна Пчолкіна, громадська діячка, експертка з питань безбарʼєрності, коректної комунікації та інклюзивного середовища

Доступне місто – це місто, в якому зручно кожній людині. Простір, де різні люди почуваються однаково впевнено і комфортно, без необхідності щоразу долати перешкоди. Бо відсутність бар’єрів – це не лише про інфраструктуру, а й про можливість бути частиною суспільства, брати участь у його житті – без винятків.
І саме в таких моментах це відчувається найсильніше. Коли повертаєшся із закордонного відрядження, втомлений після дороги, а на вокзалі на тебе чекає знайома машина. Сідаєш у комфортне авто, говориш із водієм про прості речі – і ловиш себе на думці, що це більше, ніж просто поїздка. Це про відчуття нормальності й спокою.
Але попереду ще багато змін – і в інфраструктурі, і в мисленні. Бо одне не працює без іншого. І в цьому процесі бізнес має відігравати одну з ключових ролей: він здатен швидко реагувати, впроваджувати рішення і створювати нові стандарти – часто швидше, ніж це можуть зробити складні й повільні державні механізми.

Як працює інклюзивний сервіс: досвід і виклики Uklon

За три роки Інклюзивний клас Uklon пройшов шлях від експерименту до повноцінного сервісу, який формує нову культуру мобільності в Україні. У команді кажуть, що попит стабільно зростає – і значною мірою це пов’язано з тим, що людям довелося буквально пояснювати, що така послуга взагалі існує.
Сьогодні серед користувачів – близько 5 тисяч людей, а загалом виконано вже понад 38 тисяч поїздок і подолано понад 500 тисяч кілометрів. Окрема і дуже важлива категорія – ветерани. Для них можливість просто виїхати з дому, побачитися з друзями чи поїхати на природу стає частиною відновлення і повернення до звичного життя.
3
роки
шлях, який пройшов інклюзивний клас Uklon
5
тисяч людей
сьогодні
серед користувачів
38
тисяч поїздок
загалом вже
виконано
500
тисяч км
загалом шляху
подолано
Втім, масштабування такого сервісу має свої виклики. В Україні досі немає чітких стандартів інклюзивних перевезень, а сам формат не дозволяє працювати за класичною моделлю райдхейлінгу. Компанія змушена самостійно розвивати напрям інклюзивних перевезень та залучати спеціально обладнані автомобілі.
Окремий фокус – якість сервісу: від технічних рішень до етики комунікації. 
"Інклюзивність – це не лише про транспорт, а й про культуру взаємодії, де кожен учасник процесу розуміє, як коректно працювати з людьми з інвалідністю", – підкреслює Крістіна Макаровська, Head of Uklon Inclusive.
Розширення в інші міста – у планах, але підхід залишається комплексним: важлива не лише наявність сервісу, а й готовність міської інфраструктури. Паралельно Uklon продовжує розвивати Інклюзивний клас у містах, де сервіс уже працює, – розширює кількість доступних спеціально обладнаних авто та працює над підвищенням доступності перевезень.
Серед останніх змін – аудит застосунку за міжнародними стандартами інклюзивності, оновлення для користувачів із порушеннями зору та мовлення, а також нові функції для кращої комунікації між водіями та користувачами.
"Інклюзія вже стала частиною ДНК Uklon. І через кілька років ми бачимо Україну як простір, де безбар’єрність стане звичною практикою – завдяки спільній роботі держави, бізнесу і суспільства", – підсумовує Крістіна Макаровська.
© 2007-2026, Українська правда.
‍
Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".