Повернутися – лише перший крок
Як Україна допомагає молоді будувати життя після окупації та депортації
Спецпроєкт
24 серпня 2026
Близько 20% території України перебувають під російською окупацією. Там живуть тисячі дітей і молодих людей, яким обірвали зв’язок із Батьківщиною. А частину з них "вирвали з корінням" зі звичного середовища – депортували до РФ.
Росіяни намагаються змінити ідентичність української молоді та переконати, що рідній країні вона не потрібна.
Коли молоді люди наважуються повернутися на підконтрольну Україні територію, їх спіткає низка труднощів: відсутність житла, проблеми з навчанням чи роботою, нестача спілкування, нерозуміння власного майбутнього, туга за домівкою.
Щоб допомагати молоді реінтегруватися в українське суспільство, Фонд Ріната Ахметова, Офіс Омбудсмана, Міністерство молоді та спорту й громадська організація "Серце Азовсталі" запустили пілот проєкту "Молодь обирає Україну".
Його мета – закласти основу для системної підтримки молодих людей віком 18–23 роки, які повертаються з окупації та депортації.
З якими викликами стикається молодь після повернення
Станом на початок 2022 року на тимчасово окупованих територіях під ризиком депортації та примусового переміщення залишалося близько 1,6 мільйона дітей. Однак час іде, а лінія фронту змінюється.
Наразі в межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA з окупації та Росії вдалося повернути 2495 дітей.
Окупація завжди залишає відбиток на психологічному стані людини. За словами представниці Уповноваженого з прав дитини Оксани Червякової, діти й молодь роками перебувають під психологічним тиском агресора.
"Коли вони повертаються, ми бачимо глибокий страх, мовний бар’єр через примусову русифікацію та дезорієнтацію. Повернуті діти пережили ментальний полон, і повернути їх до коріння – це найскладніший виклик. Саме тому одразу після повернення дитина потрапляє в Центр захисту прав дитини, який є першим безпечним простором удома, який створено на базі Офісу Омбудсмана. У Центрі ми намагаємося відігріти їхні душі, повернути відчуття безпеки та розуміння, що вони потрібні своїй Батьківщині", – наголошує Оксана Червякова.
В окупації чи депортації діти та молодь проходять через систему цілеспрямованого стирання особистості та мілітаризацію, мають страх за своє життя й життя рідних і близьких.
"Вони перебували в середовищі, де дорослі були загрозою. Їм систематично брехали: «Від тебе відмовилися», «України більше немає», «За тобою ніхто не приїде». Цих дітей змушували співати чужий гімн, носити юнармійську або кадетську форму, писати листи ворожим солдатам і плести для них маскувальні сітки. Дехто піддався цьому тиску просто для того, щоб вижити у ворожому середовищі. Вони втратили роки нормального навчання й можуть не розуміти реалії, якими живуть їхні однолітки в Україні, або відчувати провину за свій досвід", – пояснює представниця Омбудсмана.
Найперша потреба повернутих дітей – переконатися, що світ знову безпечний, а дорослі – не зрадять. Вони прагнуть бути прийнятими без осуду та не почуватися ізольованими серед однолітків.
Зважаючи на масштаб викликів, перед якими опиняються повернуті українці, уряд запровадив підйомну допомогу дітям і молоді віком 18–23 роки розміром 50 000 гривень. Отримати її можуть ті, хто в’їхав на підконтрольну Україні територію після 6 червня 2025 року включно.
"Обов’язок держави – не лише фізично повернути дітей і молодь на підконтрольну Україні територію, а й бути для них надійною опорою на шляху реінтеграції", – зауважує Оксана Червякова.
Проєкт "Молодь обирає Україну" – це перший крок до побудови системної підтримки молодих людей, які пережили окупацію та депортацію.
"Наше основне завдання – захистити, допомогти та підтримати. Після повернення діти та молодь стикаються з упередженнями та нерозумінням з боку оточення, що ускладнює пошук нового кола спілкування. Тому окремим викликом стає соціальна інтеграція. Реінтеграція молоді має включати не лише доступ до освіти, а й систему підтримки під час навчання. Йдеться про наставництво, психологічний супровід, соціальну підтримку та допомогу з адаптацією в освітньому середовищі", – додає представниця Уповноваженого з прав дитини.
Яка суть проєкту
Проєкт "Молодь обирає Україну" покликаний допомогти молодим людям після окупації та депортації призвичаїтися до нового життя.
"Ідея проєкту виникла з розуміння того, що повернення з окупації чи незаконної депортації – це лише перший крок на шляху до реінтеграції в Україні. Опісля молоді люди зазвичай мають долати низку нових викликів: необхідність відновлювати документи та соціальні зв’язки, визначатися з освітнім і професійним шляхом, шукати роботу та житло, а також будувати самостійне життя", – розповідає директорка Фонду Ріната Ахметова Ксенія Сухова.
Особливу увагу вирішили приділити саме віковій категорії 18–23, оскільки цей період є одним із найважливіших етапів становлення особистості. Людина здобуває освіту, обирає професією, робить перші кроки до фінансової незалежності та формує власне бачення майбутнього. Для молоді, яка пережила окупацію або депортацію, цей шлях є значно складнішим.
Саме тому Фонд Ріната Ахметова спільно з Офісом Омбудсмана та Міністерством молоді та спорту вирішив створити комплексний маршрут підтримки.
"Йдеться про шлях від подолання розгубленості та невизначеності до набуття самостійності, впевненості у власних силах і здатності будувати майбутнє в Україні", – наголошує Ксенія Сухова.
Важливу роль у формуванні цього підходу відіграв досвід громадської організації "Серце Азовсталі" в роботі з ветеранами, колишніми полоненими та їхніми родинами. Він додав у проєкт практичні напрацювання, які допомогли адаптувати підходи до відновлення життєстійкості та впевненості у власних силах для молодих людей, які пережили окупацію або незаконну депортацію.
З чим допомагатимуть молоді
Пілот проєкту "Молодь обирає Україну" запустили 1 червня 2026 року. Його ціль – апробувати ефективну модель підтримки, яку в майбутньому можна буде масштабувати до програми національного рівня.
"Проєкт побудований як індивідуальний маршрут для кожного учасника. Він враховує особистий досвід, рівень травматизації та психологічний стан", – пояснює очільниця Фонду Ріната Ахметова.
Пілот проєкту складається з таких етапів:
-
оцінка потреб та індивідуального потенціалу – медичні check-up, програми відновлення та формування індивідуального маршруту розвитку;
-
допомога з освітою та кар’єрою – вступ до вишів, сертифікаційні програми, оплачувані стажування або підтримка під час працевлаштування;
-
допомога з житлом;
-
формування ком’юніті та системи взаємопідтримки, лідерства й розвитку – з наставництвом і побудовою індивідуальної кар’єрної траєкторії.
Фінальний етап має назву "Ваш внесок – зміни для країни". Досвід учасників має стати основою для національної моделі підтримки повернутої молоді.
Важливість молодіжного компонента в реінтеграції
Дорослі люди зазвичай мають більше соціальних й економічних якорів – сім’ю, майно, усталену кар’єру – та чіткіше розуміння свого зв’язку з Україною. Натомість молодь є набагато мобільнішою.
Молодіжна політика перетворює процес повернення з простого фізичного переїзду на повноцінну реінтеграцію в українське суспільство.
"Коли в тебе все життя попереду й немає жорсткої прив'язки до роботи чи власного житла, прийняти рішення про переїзд або пошук іншої долі значно простіше. Саме тому молодим людям критично важливо бачити перспективу: розуміти, де навчатися, з ким спілкуватися та як реалізувати свій потенціал", – зазначає міністр молоді та спорту Матвій Бідний.
Дослідження Мінмолодьспорту та UNDP свідчить: попри війну 78% молодих людей позитивно оцінюють власне майбутнє, 73% – оптимістично дивляться на майбутнє України, а 67% – бачать своє життя саме тут.
"Наш обов’язок – підкріпити внутрішній оптимізм конкретними умовами. Сьогодні війна кардинально змінила запит молоді. Їй потрібна не просто фінансова допомога, а комплексне середовище: фізична й психологічна безпека, ментальна стійкість через підтримку спільноти, можливість навчатися та здобувати економічну самозарадність, а також відчуття впливу на життя своєї громади", – розповідає міністр.
За його словами, завдання молодіжної політики – створити правила гри та інструменти, які задовольнять цей оновлений запит і залучать молодь у реальне суспільне життя.
"Якщо ми не забезпечимо молодій людині умови, за яких вона відчуватиме свою значущість, матиме безпечне оточення та можливості для самореалізації в Україні, вона або закриється в собі, або шукатиме це середовище за кордоном", – пояснює Матвій Бідний
Він зазначає, що залучення молоді до спільнот та активна соціалізація допоможе природно повернутися в український контекст. Тому учасників проєкту ознайомлять з мережею молодіжної інфраструктури по всій країні. Це простори, де можна знайти друзів, отримати базову психологічну підтримку, відвідувати розмовні та книжкові клуби, кінопокази, майстер-класи, тренінги, зустрічатися з відомими людьми й долучатися до спільних ініціатив.
"Побороти російську пропаганду лекціями чи правильними гаслами неможливо – працює тільки власний досвід. Ворожі фейки розбиваються тоді, коли людина потрапляє в нормальне середовище з рівним спілкуванням і взаємопідтримкою. Через спільні справи, залучення до роботи в молодіжних центрах, волонтерство та життя в громаді молодь зможе наочно побачити різницю між пропагандою та реальністю", – наголошує міністр.
Молодіжний центр – безпечне безбар’єрне місце, де людину сприйматимуть без упереджень та оцінок. Для того, хто повернувся з окупації чи депортації, він може стати першою точкою опори.
"У центрі молода людина поступово повертається до звичайного життя – через тренінги, корисні курси, розмовні клуби чи спільні події. Тут можна побути серед своїх, поспілкуватися з наставниками чи психологами в неформальній атмосфері. Це допомагає швидко зняти тривожність і поступово вливатися в соціальне життя", – розповідає Матвій Бідний.
Учасники проєкту матимуть менторів за принципом "рівний – рівному". Цю роль виконуватимуть їхні однолітки з молодіжних центрів, що полегшить процес пошуку спільної мови та побудови довіри.
Щоб ця робота була ефективнішою, відомство готує спеціальну навчальну програму для фахівців молодіжної сфери. Вона дасть практичні знання та методики для роботи з молоддю, яка повернулася з окупації чи депортації.
Паралельно Мінмолодьспорту напрацьовує механізми супроводу молодих людей на шляху до економічної самостійності. Їм планують надавати кар’єрні консультації, проводити профорієнтацію, навчати складати резюме та відкривати можливості для стажування в різних форматах.
Окрему увагу приділятимуть фізичному відновленню. Спорт найшвидше знімає стрес і виводить зі стану тривоги, а командні ігри повертають відчуття згуртованості та довіри до людей.
Також міністерство разом із партнерами шукає практичні рішення щодо доступного житла для учасників проєкту "Молодь обирає Україну".
"Власна домівка та робота – це важливо. Це базова безпека. Але без середовища довіри вона залишається сам на сам із пережитим досвідом та ізоляцією. Натомість відчуття приналежності дає внутрішній ресурс і психологічну стійкість", – каже Матвій Бідний.
Про приналежність як важливу частину ідентичності Міністерство молоді та спорту багато розповідає на платформі IDEM. Це майданчик, де разом з експертами та громадськими діячами фахівці відомства аналізують виклики, моделюють ризики та напрацьовують практичні рішення для державної політики в цій сфері.
"Ключем до цієї політики є локальна ідентичність. Загальне відчуття «я – українець» матеріалізується через зв’язок із конкретними містом чи громадою. Коли молода людина відчуває себе важливою частиною місцевої спільноти – це створює найміцніший якір, щоб залишатися вдома. У підсумку саме поєднання соціальних гарантій із сильною локальною спільнотою перетворює рішення залишитися в Україні на свідомий, внутрішньо впевнений вибір", – зауважує міністр.
Хто бере участь в пілоті проєкту
До пілоту проєкту долучилися 20 дівчат і хлопців віком від 18 до 23 років, які повернулися в Україну з тимчасово окупованих територій або після незаконної депортації до Росії в межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA.
Під час відбору учасників оцінювали індивідуальні потреби кожного з них та готовність працювати над власним майбутнім.
"Історії всіх учасників дуже різні, але можна говорити про кілька типових викликів. Наприклад, після тривалої перерви молодим людям буває складно знову влитися в життя в Україні, зрозуміти, чим хочеться займатися далі, обрати навчання чи знайти роботу, стати фінансово самостійними, відновити стосунки з близькими та друзями й просто звикнути до нового середовища. Для частини молодих людей важливим є також психологічне відновлення після досвіду окупації, ізоляції, психологічного тиску, російської мілітаризації та примусу", – зазначає Ксенія Сухова.
Ініціатори проєкту свідомо відмовляються від ярлика "травмована молодь". Один з їхніх принципів – бачити в учасниках людей із певним досвідом, яким треба допомогти розкрити свій потенціал вдома, в Україні..
Проєкт розрахований на рік. Перші зміни очікують побачити вже протягом 3–6 місяців, а за 12 місяців – отримати стійкий результат.
"Ми свідомо заклали тривалий період підтримки, адже повернення до самостійного життя не відбувається за кілька тижнів. Людині може знадобитися час, щоб адаптуватися, відновити соціальні зв’язки, визначитися з навчанням чи професією, знайти роботу та поступово стати незалежною", – зауважує директорка Фонду Ріната Ахметова.
Пошук соціалізації та сум за домівкою: історія Злати Джуанішової
Одна з учасниць проєкту "Молодь обирає Україну" – 18-річна Злата Джуанішова. Вона мешкає в Києві та навчається в одному з найвідоміших університетів країни. Однак, на відміну від своїх однолітків, поки не наважується будувати далекі плани.
Більшу частину свого життя Злата прожила в сонячному Токмаку на Запоріжжі. Коли місто окупували, їй було лише 14 років. Під російською владою дівчині довелося прожити 2,5 роки. Вона попри все хотіла здобути українську освіту, тому розуміла: треба виїжджати.
"Більшість часу в окупації я провела у квартирі, тому що розуміла: виходити на вулицю дівчині одній – небезпечно. Старалася гуляти тільки недалеко від дому та у супроводі чоловіка – батька, дідуся чи дядька. По всьому місту була комендатура, російські військові жили майже в кожному будинку. Іноді було страшно навіть посидіти на лавочці біля під’їзду", – згадує Злата.
Дівчина продовжувала навчатися онлайн у своїй рідній школі, яку релокували до Запоріжжя. Задля безпеки уроки проходили без камер та імен.
Родина Злати боялася виїжджати одразу після окупації міста, бо не мала жодної підтримки на підконтрольній Україні території. Тому план був такий: виїхати після закінчення 10 класу, щоб у випускному 11-му дівчина могла спокійно готуватися до НМТ. Так і сталося.
У 2024 році Злата разом із мамою приїхала на Київщину. Шлях до України зайняв близько чотирьох днів. Одна валіза на двох, фільтрації та допити, на яких по колу ставили одні й ті самі питання, черги, піший перехід кордону між замінованими ділянками – і вони здійснили задумане.
"Кажуть, що в Україні легше дихається. Це правда. Перед подальшими розвезеннями нас тимчасово заселили в будиночок, де біля входу висів величезний прапор, підписаний військовими. Я хвилин 40 сиділа й дивилася на нього. Не могла повірити, що нарешті приїхала, що більше не страшно", – ділиться Злата.
Спершу дівчина з мамою оселилася в далеких родичів на Київщині, а згодом вони винайняли квартиру в селищі неподалік.
"Тоді й почалося переналаштування на нове життя. У нас собою майже нічого не було, тому перші чотири місяці просто купували базові речі. Я продовжувала навчатися у своїй школі онлайн, спілкування з іншими людьми в мене наближалося до нуля. Нікуди не виходила, окрім магазину, і раз на два місяці у справах їздила в сусіднє місто чи в Київ. Активно готувалася до НМТ, бо розуміла, що треба вступити на бюджет, оскільки грошей було обмаль", – розповідає Злата.
З документами в родини проблеми не було – пощастило зберегти їх під час виїзду з окупації. Однак із житлом було важко, оскільки ціна на оренду висока, а обмежений бюджет – це гірші умови для проживання.
З медичною допомогою труднощів Злата не мала – їй, на той момент ще дитині, провели обстеження від благодійних фондів. Однак для мами дівчини таких програм не було, тому на початку більш ніж половина родинного бюджету йшла на ліки.
Невдовзі Злата вступила на бюджет до Київського національного університету імені Тараса Шевченка та переїхала до гуртожитку. Її спеціальність – англійська філологія. Саме там дівчина почала соціалізуватися.
"Чотири роки я майже не спілкувалася з однолітками. В окупації страшно було залишати домівку, а на новому місці не мала жодних знайомих чи друзів. Тому на початку в університеті було дуже важко. Я говорила кількома фразами. Не знала, що і як сказати. Крім того, треба було згадувати, як спілкуватися українською мовою, бо в окупації вона заборонена. Але потім я знайшла близьких по духу людей, вступила в студентський парламент. Я не була такою соціально активною, як зараз, навіть до окупації", – каже Злата.
Рідні дівчини, зокрема тато, залишилися в Токмаку. Зв’язок із ними зараз дуже слабкий, бо в місті постійно вимикають світло. Тому туга за домівкою у Злати залишається. Коли дівчині стає зовсім сумно, вона гуляє вулицями рідного міста за допомогою онлайн-карт.
Коли Златі запропонували взяти участь у пілоті проєкту "Молодь обирає Україну", вона погодилась одразу.
"Нас покликали на зустріч, на якій презентували план проєкту. Всім запланували медичні обстеження, запропонували психологічну допомогу. Також представили ментора, до якого можна звернутися з будь-яким питанням. Хто потребує – допомагатимуть із житлом, навчанням, працевлаштуванням. Також планують відвезти нас на відпочинок у Карпати, де всі учасники зможуть познайомитися між собою. І вже на основі заповнених нами анкет, результатів медичних обстежень та проведеного часу в горах план допомоги підлаштовуватимуть під кожного з нас", – говорить Злата.
Наразі дівчина чітких планів на майбутнє не будує, але точно знає, що хоче жити в Україні. І мріє колись знову навідатися в гості у звільнений Токмак.
Психологічна адаптація та пошуки себе: історія Данила Развозова
До проєкту "Молодь обирає Україну" доєднався також 22-річний Данило Развозов. Хлопець народився в Маріуполі, але невдовзі його родина переїхала до Чистякового (до 2016 року – Торез), що неподалік від Донецька.
У 2014 році місто окупували, тому сім’я повернулася назад, однак ненадовго. У Маріуполі помер тато Данила, а мама самостійно не змогла забезпечувати родину. Тому разом із двома синами вона поїхала до Чистякового, де мала квартиру та рідних.
"Після окупації місто дуже змінилося. Все стало сірим, людей поменшало. Але поступово ми до цього звикли. У 2015–2016 роках у школах ще викладали українську мову та літературу, хоч і раз на тиждень. А потім ці предмети взагалі прибрали. Почалася пропаганда: змушували вчити гімн «ДНР», відправляли охочих у «Молоду гвардію». З кожним роком ставало все складніше", – пригадує Данило.
Родина не могла з цим миритися, тому завжди хотіла виїхати з окупації. Вони постійно їздили до вільного тоді Маріуполя й бачили, наскільки в цьому місті інше життя. У 2021 році сім’я запланувала переїзд і купівлю будинку, та знову не склалося.
Одного дня до їхньої квартири вломилися представники так званого "МГБ" ("Міністерства державної безпеки") та забрали маму й вітчима Данила. Спершу їх тримали у донецькій в‘язниці "Ізоляція", а згодом перевели до СІЗО. Причиною стало те, що жінка вивозила людей з окупованої території на підконтрольну Україні.
На той момент 17-річний Данило залишився разом із 9-річним братом Марком. Їхню маму катували, щоб вона підписала документи, які б дозволили відправити хлопців у сиротинець, але жінка цього не зробила. Братів передали під опіку її подрузі.
18 лютого 2022 року, напередодні повномасштабної війни, родина, яка все ще опікувалася Марком (Данило вже був повнолітнім), вирішила виїхати до Росії. Подумали, що так буде безпечніше – тоді через мобілізацію з псевдореспубліки вже заборонили виїзд чоловікам призовного віку, але їх пропустили.
Трохи поживши в Росії, опікуни повернулися до Чистякового й забрали із собою Марка.
"Мені не можна було повертатися, бо там мобілізація, а я ще й дитина «шпигунів». Поїхав до Москви, де жив мій дядько, влаштувався на автомийку, згодом знімав квартиру з хлопцями з Чистякового – восьмеро людей у двокімнатному житлі. Було дуже важко й страшно, не розумів, що робити далі", – розповідає Данило.
Наприкінці 2022 року маму хлопця повернули до України під час обміну полоненими. Тоді Данило зрозумів, що час виїжджати з Росії, але зробити цього не міг – брат все ще залишався в окупації.
"Мама поїхати за ним не могла, вона все ще була в розшуку. Тому вирушив я – на свій страх і ризик. Оформили на мене довіреність, але місцеві служби віддавати Марка все одно не хотіли. На ходу вигадували якісь документи, але все ж вийшло забрати. Коли ми нарешті були всі разом, відчув полегшення. Ми довго були на відстані, тому спершу виникали складнощі, але потім налагодилося", – каже хлопець.
Після стількох років в окупації облаштувати життя на новому місці виявилося непросто. На психологічну адаптацію в Данила пішло близько пів року. Був час, коли йому навіть з дому виходити не хотілося через моральний стан. Допомогла хлопцю робота в дитячому таборі, де він знайшов спілкування.
З матеріальним становищем також були проблеми. Спершу родина знімала кімнату у квартирі, яку орендував їхній знайомий. Але згодом влаштуватися дещо допомогла виплата від держави, яку мама Данила отримала як колишня полонена. Невдовзі з’явилися дитячі фонди, які підтримували його брата. Однак самому хлопцю допомогу не надавали ні держава, ні волонтери, оскільки він уже був повнолітнім.
Під час життя в окупації Данило паралельно навчався в маріупольській школі, тому мав документ про закінчення 9 класів – 11-й не встиг через повномасштабну війну. Це допомогло йому вступити до Покровського педагогічного фахового коледжу на вчителя технології та спортивної секції. Наразі хлопець навчається на третьому курсі.
Проте з працевлаштуванням Данило має труднощі через брак досвіду та відсутність освіти.
Як учасник пілоту проєкту "Молодь обирає Україну" хлопець уже пройшов медичне обстеження та отримує психологічну допомогу. Також він братиме участь в консультаціях щодо вступу до вишу та працевлаштування, які невдовзі проводитимуть організатори.
"Хоч первинна адаптація пройшла, але складнощі не зникли. Мій дім залишився в окупації, тут є лише зйомне житло. Немає розуміння, як бути далі. Сподіваюсь, що в Україні побудують систему допомоги підліткам і молоді, які повертаються з окупації та не знають, як влаштувати своє життя. Допомога з житлом, фінансова, медична, психологічна підтримка – цього дуже не вистачає. Особливо тим, у кого на підконтрольній території немає нікого", – наголошує Данило.
Що далі
Зміни учасників пілоту проєкту, їхні досягнення та подальший самостійний рух у житті стануть одними з головних показників успішності ініціативи.
За результатами пілоту з 1 січня 2027 року планують запустити повноцінний партнерський проєкт.
"Тобто сьогодні ми допомагаємо конкретним молодим людям стати на ноги, а водночас створюємо модель, яка в майбутньому допоможе значно більшій кількості повернутих українців реалізувати свій потенціал і стати активною частиною суспільства, яке розвиває Україну", – говорить директорка Фонду Ріната Ахметова Ксенія Сухова.
В Офісі Омбудсмана сподіваються, що учасники проєкту завдяки підтримці та допомозі відчують себе в безпеці, почнуть мріяти та будувати амбітні плани.
"Вони повинні бути впевненими, що держава й дорослі навколо – це опора, а не загроза. Молодь має сміятися, вільно говорити й не боятися осуду за свій болючий досвід. Їхні страшні спогади про перебування в окупації чи депортації повинні стати шрамом з минулого, а не відкритою раною, яка визначає все їхнє життя. Молодь має повірити та з упевненістю сказати: «Я вдома, я тут я щасливий / щаслива»", – зауважує представниця Уповноваженого з прав дитини Оксана Червякова.
У Міністерстві молоді та спорту прагнуть, щоб після проєкту учасники твердо стояли на ногах: мали житло, навчалися або працювали, мали друзів і чітко розуміли свої цілі.
Пілот проєкту також є сигналом для молоді, яка все ще лишається на тимчасово окупованих територіях або в Росії після незаконної депортації, що Україна чекає на них і після повернення вони не залишаться сам на сам зі своїми проблемами.
"Ми хочемо, щоб молода людина знала: її повернення – це не повернення в невідомість. В Україні є люди, державні інституції, фонди, які готові допомогти відновити документи, здоров’я, соціальні зв’язки, продовжити освіту, визначитися з професією, знайти роботу та побудувати самостійне життя. І дуже важливо: ми не очікуємо, що після повернення людина одразу матиме відповіді на всі запитання про своє майбутнє. Наше завдання – бути поруч і допомогти ці відповіді знайти. Для нас, як благодійної організації, це теж великий виклик, адже йдеться не про разову допомогу, а про довгий шлях підтримки та відновлення", – наголошує очільниця Фонду Ріната Ахметова Ксенія Сухова.
© 2007-2026, Українська правда.
Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.
Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.
Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".
Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.
Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.
Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".