38 років лежачи. Як у Львові допомагають 52-річному Роману

14 грудня 2020

Українська Правда. Життя за підтримки P&G продовжує розповідати історії людей, на яких карантин вплинув чи не найбільше. 

Ці історії про чоловіка, який зламав шию у 14 років, після чого його тіло паралізувало, та про соцпрацівницю, яка 4 рази на тиждень приходить до пана Романа, щоб доглядати за ним.

"З мене перло життя, і я думав, що так буде завжди"

Пан Роман розповідає цю історію так, ніби це сталося вчора. Починає з того, що у школі не дуже любив вчитися і першу "5" отримав тільки у 3 класі. Натомість, школяреві імпонували фізкультура і трудове навчання.

"Я здивувався, чому мене обрали. Я був товстим і тричі підскочити не міг, бо одразу починав задихатися. Вже потім мій тренер казав мамі, що поставив собі таке завдання: перетворити мій жир на м'язи", – сміючись, розповідає пан Роман.Він навчався у звичайній загальноосвітній школі. Але якось до неї прийшли тренери із спортивного навчального закладу, де учні займалися акробатикою і гімнатистою, і відібрали 30 учнів для навчання там.

Так Роман займався 4 роки. Коли це сталося, йому було 14, він закінчував 7 клас і мав 82 кг м'язів. 

Каже, був здоровим, сильним, нічого не боліло, проблем не було, претендував на майстра спорту, модно вдягався, бо тато працював в Югославії і привозив йому одяг, якого ще ніхто не мав... 

"З мене перло життя! І я думав, що так буде завжди", – каже. 

Були літні канікули 1982 року. Романового тренера не було він поїхав до Азовського моря домовлятися про спортивний табір для школярів. 

Роман займався з чужим тренером, який не міг приділити йому багато уваги, бо мав своїх учнів. І коли хлопець робив сальто на батуті, головою "увійшов в підлогу". 

"Я відчув пекельний біль в шиї. Відтоді я розумію фразу "Так болить, що в очах темніє". Я злякався, бо не розумів, що зі мною. Руки відняло одразу. А ноги я ще відчував, але вони були настільки розслаблені, що не міг поворухнути. Мені стало важко дихати. Я побачив першокласника, який займався, і попросив його покликати старшого товариша. Тоді попросив його штовхнути мене в плече, аби перевернути на спину. І у мене відняло ноги… Так я зламав шию. Мене повністю паралізувало", – розповідає Роман.

Каже, не було паніки чи відчуття катастрофи тільки шок. Коли тренер запитав у Романа, що сталося, а той відповів, то краєм ока хлопець побачив, як тренер зблід.

Потім плеснув в долоні і сказав усім: "Тренування закінчене". Потім була швидка і львівська бруківка, через яку машину трусило.

"У швидкій я просив тренера, аби він тримав мою голову. Мені здавалося, що вона зараз відкотиться. Було відчуття, що у мене є тільки голова. Я мов колобок". 

До лікарні прибігла мама Романа з коліжанкою. Мати знепритомніла. Тата розвернули в Україну з Польщі. Лікарі не хотіли робити операцію, бо думали, що Роман не доживе до ранку. 

Тоді керівниця його мами поїхала у військовий госпіталь на Львівщині і благала найкращого нейрохірурга області допомогти зробити Романові операцію. 

Зрештою, той погодився. Нині плечі Романа працюють десь на 20%, лікті він може зігнути, а розігнути ні. Добре відчуває тільки голову і шию. На той час це хороший наслідок операції.

Це відчуття, коли не можеш відігнати муху

Після операції Роман дві доби спав. А коли прийшов в себе, до нього вчепилася муха.

"Пам'ятаю це відчуття, що не можу її відігнати. То я задовбав медсестер, аби вони відігнали ту муху. Тоді вони подзвонили батькам, мама підняла слухавку, а медсестри кажуть: "Це з реанімації". От мама й знепритомніла знову – подумала про щось погане. До телефону підійшов тато, а медсестри йому кажуть: "Все гаразд з ним, не хвилюйтеся. Краще заберіть його, бо вже дістав медсестер, аби ми муху відігнали", розповідає Роман.

Дружній колектив мами Романа та родичі створили графік чергувань біля хлопця  у палаті кожен чергував по 6 годин. Це тривало пів року.

"У 14 років мені було важко вживатися у роль людини з інвалідністю. Це ж був Радянський Союз, пам'ятаєте? І коли я перший раз виїхав на вулицю на візочку, люди зупинялися біля мене і просто дивилися, як на інопланетянина. Це було вкрай неприємно. Згодом друзі навчили мене не звертати на це увагу. Казали: "Не ти повинен звикати до суспільства, а суспільство має звикати до таких людей, як ти", говорить. 

На другий тиждень після травми Роман, плачучи, просив батьків, аби вони його посадили так набридло лежати. А коли це зробили вперше, він одразу знепритомнів. Бо кров від голови відійшла. 

"А ще, коли на Новий рік я лежав в госпіталі, батьки пішли додому, а хлопці з палати накрили на стіл, не говорячи керівництву. Ну, і вирішили посадити мене на візок, аби я також сидів біля столу. Значить, підняли на ліжку, а я зразу знепритомнів. А вони так злякалися. Кажуть: "Знаєш що, іди ти, Рома. Лежи, ми тебе так будемо годувати". Навіть в таких моментах можна шукати позитив, розумієте".

Романові на втіху залишились книжки. На другий рік травми він почав багато читати. Коли батьки йшли на роботу, клали перед хлопцем подушку, на подушку поролон, і на нього книжку.

Однією рукою Роман притримував сторінки, щоб не переверталися, а іншою перевертав. За 2 роки, каже, "проковтнув" всього Дюма і Жуль Верна, разів 5 читав Біблію.

Свого часу Романові давали направлення у Саки, в лікарню для відновлення. Там йому робили масажі, проводили реабілітацію, електропроцедури. 

Потім було відновлення у Слов'янську. Путівки були за державний рахунок. Але кілька разів Романові їх купували друзі одна така коштує близько 1500 доларів.

"Мені, звісно, лікування вже не допоможе. Але реабілітація трохи допомагала. Це нині вже є набагато сильніші технології. І 50% людей, які нині ламають шиї, ходять з милицями, а 50% прикуті до ліжка. Коли мені робили операцію, відсоткове відношення було значно менше".

"Якщо ти смієшся зі смерті, вона від тебе тікає"

"Що я тепер можу сказати про себе? Лежу. Батько помер 2 роки тому, а мама коли мені було 23. Маю брата, живемо разом. Він працює кур'єром і допомагає мені жити. Їсти мені дає, пити, горщик з-під мене виносить. Друзі, з якими я вчився в одному класі, приходять до мене й досі. У мене золоті друзі! Їх зо 2 десятки і кожен має обов'язки, які добровільно взяв на себе", ділиться пан Роман. 

Є такі, що 2-3 рази на рік забирають чоловіка на природу за місто. І ще один колега щонеділі купує і завозить Романові їжу. Інші, які не можуть часто приходити, допомагають фінансово.Один друг приходить до чоловіка, аби стригти і купати його. Другий відвозить Романа на цвинтар до могил батьків, на базар або на алею в центрі Львова. 

Так, до "Карітасу" Роман звернувся 2 роки тому. Соцпрацівниця приходить до чоловіка 4 рази на тиждень. Зустріч розрахована на годину. Але, зізнається Роман, Наталя завжди затримується. "А Наталка з "Карітас" слідкує за мною, як кажуть, "по тілу": щоби пролежнів не було, голить мене, нігті обрізає, змінює горщик, постіль. Я шкодую, що раніше не звернувся до "Карітас", ще коли тато був живий. Бо він був вже стареньким. І коли, наприклад, ходив на базар, то назад викликав таксі. Вже не мав сил дійти до хати. А коли помер, мене "приперло до стінки". 
Також до чоловіка приходять із соціальної служби та соцпрацівниця із фонду "Карітас". Соціальні служби допомагають з прибиранням, купують продукти на базарі, годують Романа. 

"То так здається, що є перелік обмежених обов'язків. Що їх там робити? Але коли почати, це завжди затягується. Тим паче Наталка завжди все робить акуратно, гарно й відповідально. Я дуже задоволений і вдячний їй", – каже пан Роман.


Роман вже давно пристосувався до комп'ютера та інтернету, буває у Facebook і любить коментувати дописи. А ще любить дивитися фантастичні і документальні фільми. Наприклад, з нетерпінням чекає на "Аватар 2".
"Вони дуже хвилюються за мене. На іменини і на День народження у мене зазвичай збирається по 20 людей. Цього року, мабуть, так не буде, хоча іменини вже скоро, 1 грудня,
– розмірковує пан Роман. – Я більше люблю живе спілкування, але мушу слідкувати за своїм здоров'ям. Оптимізм це єдине, що у мене залишилося. Треба з біди сміятися. Це легше, ніж переживати за все. Кажуть: "Якщо ти смієшся зі смерті, вона від тебе тікає".Під час карантину змінилося єдине, за чим пан Роман дуже сумує. Друзі почали рідше приходити, аби убезпечити пана Романа від коронавірусу. 

"В "Аватарі" був момент, який мені дуже сподобався. Людина втікала від Аватара й довго бігла. А потім в саду, поміж грядками, зупинилася і почала пальцями ніг перебирати землю, торкатися до неї. Боже, як я зрозумів її в той момент. Я теж інколи хочу стати на землю і відчути її стопами. А ще хочу постояти під зливою.

Нещодавно була річниця 38 років, як я лежу. І я писав пост у Facebook про це. Мовляв, бережіть те, що маєте, і цінуйте це. А мені кажуть: "Молодець, що ти нікого не звинувачуєш у своїй травмі". А кого я маю звинувачувати? Це ж я обрав свою дорогу. Тепер мушу до кінця нею йти".

"Я розумію, яку місію несу для самотніх людей"

За десять місяців 2020 року в рамках співпраці Карітас України і Procter & Gamble, допомогу отримали 12241 бенефіціар (системна допомога гігієнічними наборами), 94 лікарні і медичні установи, 134 соціальні установи.

"В умовах пандемії чистота та гігієна мають ключове значення для стримання нових випадків захворювання. Тож допомога від нашої спільної ініціативи стала дуже доречною. Підсумовуючи цей непростий період, можна стверджувати, що благодійники та представники відповідального бізнесу можуть ефективно гуртуватися, аби допомогти вирішити загальнодержавні кризові запитання" – каже Владислав Шелоков, комунікаційний директор Карітас.

Наталя Волошин, соцпрацівниця з "Карітасу", яка опікується Романом, розповідає, що працює тут з 2015 року. Нині їй 42. І вона жодного разу не хотіла змінити роботу.

"Я одразу розуміла, що ця робота не з легких. Бо люди з різною долею, проблемами, важким фізичним та психологічним станом, – каже Наталя. – І кожного треба вислухати та зрозуміти. Це також потребує зусиль. Ми виснажуємося фізично й морально. Але я розумію, яку місію несу для самотніх людей, які обділені увагою, опікою, допомогою".

Жінка зізнається, що часто ставить себе на місце людей, яким допомагає. І розуміє, що з кожним може трапитися самотність.


З паном Романом, каже, вони, мов родичі. Можуть розмовляти на різні життєві теми. І Наталя вчиться у чоловіка життєвої стійкості. 
"Я стараюся черпати від них життєві істини, спостерігати, як вони реагують на ситуації. Вони можуть багато чому навчити. На щастя, я здорова, маю сили і змогу допомогти іншим людям",
– зізнається Наталя.

"Він надихає мене своїм позитивом. Таких людей дуже мало. Він паралізований фізично, але не духом", – говорить.

Наталя розповідає, що бувають люди, які трохи попрацюють і йдуть з роботи. Важко. Бо треба звикнути, що у кожної людини свій побут і свої потреби. 

"А я радше йду у відпустку: там набираюся ресурсів і далі працюю. До карантину у нас були супервізії зі співробітниками з різних куточків України. Там ми виговорювались, влаштовували семінари з емоційного вигорання і ставало легше".

Щодня жінка має відвідати 6-7 людей. В декого проводить менше часу, у Романа – найбільше. Маршрут вибудовує так, як їй зручно. Бенефіціарів, каже, це також влаштовує. 

Під опікою Наталі 14 людей, зокрема незряча жінка, бабуся без ніг, людина з переломом шийки стегна... І всім треба допомогти.

Марія Марковська, спеціально для УП.Життя