Врятував від обстрілів 150 людей. Історія боротьби волонтера з Лисичанська за життя українців

Спасти, допомогти, підтримати – ці три рушійні сили давали Владиславу Гуртовому наснагу залишатися в рідному Лисичанську аж до окупації. За п’ять місяців невтомних зусиль йому вдалося врятувати від обстрілів півтори сотні містян.

"Війна продемонструвала незламність та міць багатьох українців. Ми усвідомили, як змінилися цінності. Найголовніше – вижити і щоб вижили твої люди", – говорить чоловік.

Історія боротьби хороброго волонтера-переселенця Владислава Гуртового з Луганської області – у спецпроєкті "Української правди. Життя" "Прихисти своїх".

"Тримався в рідному місті до останнього"

До вторгнення РФ 23-річний Владислав Гуртовий займався творчістю – організовував розважальні заходи, був ведучим, діджеєм. 23 лютого 2022-го провів весілля, а наступного дня почалася повномасштабна війна.

Волонтер Владислав Гуртовий до війни займався творчістю

Перший час уся родина Владислава – а це він, його мама і молодший брат – залишалася в Лисичанську. А коли стало надто небезпечно, чоловік відправив близьких до Львова.

"Я тримався в місті до останнього, бо вдома і стіни рідні допоможуть, – говорить Владислав. – Але я від початку для себе вирішив: щойно Лисичанськ стане підконтрольним не Україні, я буду всіма силами його покидати. Більше лякався не обстрілів, а іншої, чужої, загарбницької влади".

Лисичанськ став останнім форпостом Луганщини серед усіх великих міст області. Бої тривали до липня 2022 року. Тоді під натиском ворога українські військові були змушені відступити.

Місто потерпало як від авіанальотів, так і від обстрілів із крупнокаліберної зброї. Люди майже безвилазно сиділи в підвалах – до своїх помешкань забігали лише взяти щось необхідне або приготувати їжу, поки це ще було можливо. Згодом готували на вогнищах біля підвалів. Майже від початку великої війни лисичанці залишилися без води. А з травня – й без інших благ цивілізації: без електрики, газу, опалення та зв’язку. Все було розгромлене, обстріли не вщухали ні на мить.

"Найжахливіше ставалося, коли люди готували у дворі, а в цей момент на них прилітав снаряд – і всі гинули. Також людей убивало просто в чергах за водою. У мого товариша помер дідусь. І не було можливості навіть довезти його до кладовища, аби поховати, такі сильні обстріли були. Тож захоронили у садочку", – сумно розповідає Владислав.

Коли почалися бомбардування, чоловік узяв два каремати, бронежилет, який подарували волонтери, гроші, документи – і поселився в коридорі. Як виявилося, все найнеобхідніше може вміститися в одну невеличку сумку.

"Дивлячись у дитячі очі, неможливо залишатися осторонь"

Як би не було тяжко на душі через війну, Владислав Гуртовий одразу став волонтерити. Долучився до роботи гуманітарного штабу, організованого у школі поруч. Там розвантажували допомогу, розкладали по коробках і розвозили людям.

"Це були і харчі, і вода, і ліки, і засоби гігієни. Бо лисичанці нічого цього не мали. Особливої підтримки потребували особи з інвалідністю", – пригадує Владислав.

У місті залишалося багато літніх людей. І їм критично не вистачало ліків: знеболювальних, серцевих, від тиску і заспокійливих. Бувало, що медикаменти волонтери розвозили велосипедами, тому що заправити автівки було нічим.

Гуманітарку у штабі видавали двічі-тричі на тиждень: якось встановили своєрідний рекорд – за один день допомогу отримали 1500 людей.

"Нас зібралася сильна команда, яка стала моєю другою родиною. Ми підтримували одне одного в найскрутніші хвилини. Розуміли, що ми всі звичайні люди й зараз перебуваємо в одному човні: якщо зараз ми не допоможемо іншим, то може бути, що ніхто не допоможе. Дивлячись у дитячі очі та в очі літніх людей, які ні в чому невинні, неможливо залишатися осторонь", – каже волонтер.

Одного разу під час авіанальоту росіяни скинули бомбу на палац культури, де ховалося близько 50 людей. Вмить – 10 загиблих. Владислав Гуртовий допомагав розбирати завали та діставати поранених.

"Комусь потрібно було ногу перемотати, комусь – нашатирю понюхати, хтось потребував заспокійливого – все потрібно було робити швидко", – пригадує чоловік.

Владислав Гуртовий допомагав розбирати завали та діставати поранених

"Пояснював людям, що в них буде і дах над головою, і їжа"

Паралельно Владислав Гуртовий почав займатися евакуацією людей з пекельного Лисичанська. На кінець березня в місті лишилося близько восьми волонтерів, і саме вони рятували місцевих разом із ДСНС, "Червоним Хрестом" та в колаборації з іншими добровольцями з Дніпра, Запоріжжя і Кривого Рогу.

"До війни кожен із нас був зайнятий своєю працею: хтось був шахтарем, інший – вихователем, третій – спортсменом. Але ми усвідомлювали, що маємо допомагати людям, бо це наші люди", – каже чоловік.

Відтак волонтери з усіх сил старалися вивезти з небезпечного міста якнайбільше мешканців. Моніторили, де, хто та скільки залишилися, що потрібно вивозити, що ні. Їздили по Лисичанську й інформували місцевих про евакуацію: де і коли. Тих, хто не міг дістатися до місця виїзду, доставляли волонтери: або власним транспортом, або просили поліцію чи рятувальників.

Владислав Гуртовий почав займатися евакуацією людей з пекельного Лисичанська

Виїжджати з небезпечного міста чимало жителів не наважувалися. Хтось не хотів покидати стареньких батьків. Водночас літні люди говорили, що вже не мають сил на нове життя і залишатимуться вдома, що б не відбувалося. Також не виїжджали, бо не вірили, що їм можуть надати безкоштовний прихисток, а грошей на оренду не мали.

"Я пояснював, що вас поселять безоплатно, оформитесь, як ВПО, та будете отримувати кошти. І це значно краще, ніж те, що може трапитися з вами тут, в обстрілюваному місті", – переповідає Владислав.

Про особисту трагедію чоловік розповідає, не стримуючи сліз. До глибини душі його вразила загибель юної волонтерки:

"У нас у штабі допомагала дуже молода дівчинка, 13 років їй було. Я вічно вмовляв її виїхати з Лисичанська. Якось подарував їй красивих домашніх мишок, які залишилися після евакуації сусідів. А потім 21 червня я привожу гуманітарку, а мені кажуть: "Дівчинки немає, загинула". Осколок пробив їй голову. Я тоді ревів дуже довго вночі. Так я й не зміг умовити її родину залишити небезпечний Лисичанськ. Шкода дівчинку. Настя її звали".

У червні місто вже було зачинене на в’їзд, евакуація стала неможливою. Тож волонтери, ризикуючи власними життями, організували, так би мовити, "тиху" евакуацію.

"Це було 24 червня, і цей порятунок був одним із найнебезпечніших. За допомогою ДСНС, на броньованому автомобілі, спеціально призначеному для евакуації з зони бойових дій, просто під обстрілами ми змогли вивезти семеро людей. Це були троє осіб з інвалідністю та четверо стареньких, які ледь ходили. Збирали їх по всьому місту, вмовляли: я пояснював, що в них буде і дах над головою, і їжа, і навіть тепла вода. Так вони погоджувалися виїхати в безпечне місце", – переповідає Владислав.

Завдяки своїй душевності та відвазі Владиславу Гуртовому вдалося врятувати від обстрілів близько 150 людей.

Владиславу Гуртовому вдалося врятувати від обстрілів і відправити на мирну землю близько 150 людей

"Їдемо, а слідом за машиною вибухають снаряди"

За п’ять місяців війни Лисичанськ став зруйнованим на 60%. Знищені цілі житлові райони, об’єкти критичної інфраструктури, магазини. Їдучи містом, можна було бачити лише спалені будинки, уламки снарядів та обірвані кабелі, що заважали пересуватися.

"Найважчий мій обстріл стався 28 червня. Ми везли до Лисичанська ліки та харчі. Під’їжджаємо до мосту, а він підірваний – видно, що буквально ось-ось, іще димить, догорає. Раптом – БАХ – розривається снаряд. Ми падаємо на землю. Другий раз – БАХ – знову вибух, земля дрижить, уламки сипляться градом. А ми лежимо на відкритій місцевості. Підвелися, заскочили бігом у машину і гайда звідти. А іншої дороги ми не знали. Місто перебувало майже в повному оточенні, існувало лише кілька маленьких шпаринок, якими можна було в’їхати. І ми їх знайшли та таки привезли до міста й ліки, і їжу", – каже чоловік.

Владислав Гуртовий евакуювався з Лисичанська одним із останніх – першого липня. Зізнається, що то був найскладніший день у його житті. Тієї ночі росіяни гатили по місту безбожно, все палало.

"Снаряд влучив у мій будинок, почалася пожежа. Я допомагав рятувальникам гасити вогонь. На той момент у 9-ти поверхівці залишалося декілька сімей, решта виїхали. В мою квартиру залетіли три уламки від снарядів – один із них я знайшов у своєму ліжку. Пошкоджено балкон, вибиті вікна", – розповідає волонтер.

Так Владислав усвідомив, що залишатися вже немає сенсу – українські військові відходять, місто поринає в окупацію. Виїхати допомогла Луганська обласна військова адміністрація.

"Місцева влада дозволила мені взяти для евакуації машину "швидкої допомоги". Водночас надійшла інформація, що в госпіталі ще перебувають поранені, і їх також потрібно вивезти. Так ми разом з іще одним волонтером помчали до госпіталю та забрали там вагітну, пораненого чоловіка й іще двох дівчат. І таємними стежками стали прориватись до Бахмута. Їдемо, а в дзеркало заднього виду бачимо, як слідом за машиною вибухають снаряди. З Божою допомогою ми прорвалися та врятували людей", – переповідає Владислав.

До початку вторгнення у Лисичанську мешкало 100 тисяч осіб. На момент окупації лишилося близько 12-15 тисяч. Інші – хто вцілів – стали вимушеними переселенцями, втративши рідний дім.

"Війна показала, як люди можуть підтримувати"

З Бахмута Владислав вирушив до Дніпра, де орендував квартиру та мешкає й нині.

Оговтавшись від безперервних обстрілів, зрозумів, що життя продовжується, треба триматися та рухатися далі. Тож влаштувався на роботу до благодійного фонду з надання грошової допомоги таким самим переселенцям, як сам. Також нещодавно разом із волонтерами возили гуманітарну допомогу в деокуповані села рідної Луганщини.

Зв'язку з Лисичанськом Владислав не має. Горює, що там залишилися його бабуся з дідусем – умовити їх на виїзд не вдалося. Дуже сподівається, що ще побачаться, та мріє отримати від них звісточку.

Пригадує ситуацію, коли в місті зник зв’язок, і люди не могли передати повідомлення рідним в інших містах, то приносили Владиславу записочки, на яких були вказані номер телефону, куди відправити, та текст. Бо можливість вийти в інтернет була лише в гуманітарному штабі. Переважно просили передати: "Мамо, тату, я живий-здоровий". Були, на жаль, і сумні повідомлення. 

"Попри все горе, яке нам доводиться переживати, ця війна показала, як люди можуть гуртуватися, підтримувати одне одного та допомагати. Війна продемонструвала незламність та міць багатьох українців. Ми усвідомили, як змінилися цінності. Найголовніше – вижити і щоб вижили твої люди. А все решта – додасться: квартири відбудуємо, міста відновимо, – переконаний волонтер Владислав Гуртовий. – Щойно рідний Лисичанськ знову опиниться під українським прапором – я відразу туди повернусь. І неважливо, в якому стані буде місто, – головне, що є мотивація його відбудувати. Бо там наші люди, які чекають на нас, я впевнений".

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя