Точка неповернення. Чому українські біженці обирають життя в Європі

Майже 6 мільйонів українських біженців зареєстровані у країнах Європи станом на липень 2023 року. Реальна цифра трохи менша, адже дані ООН не враховують тих, хто вже повернувся додому.

Втім, щонайменше 4 мільйони людей, які виїхали з України через війну, залишаються в ЄС. За даними опитувань, лише близько половини з них твердо націлені повернутися на Батьківщину.

Одна з тих, хто вирішив назавжди повʼязати свою долю з іншою країною – Ольга Лесик. Вона родом з Умані, а на початок повномасштабного вторгнення жила в Ірпені. Тікаючи від війни, дівчина зрештою опинилася у Швейцарії. Тут знайшли прихисток загалом близько 75 тисяч ВПО з України.

Про свою довгу дорогу і про життя в одній з найдорожчих країн Європи Ольга розповідає у спецпроекті "Прихисти своїх" на "Українській правді. Життя".

Ірпінь у перші дні вторгнення

Навряд чи Ольга колись забуде 24 лютого 2022 року. Її розбудила подружка: "Олю, нас бомблять, почалася війна". Вона підняла сестру Тетяну, з якою разом жила в новенькій, нещодавно купленій квартирі, подзвонила батькам – і нарешті усвідомила, що це не сон, а сувора реальність.

Перші вибухи, які почула на власні вуха, пролунали далеко.

"Я була більш-менш спокійна. Чомусь було відчуття, що все невдовзі закінчиться Надворі ж 22 рік! Зараз, мовляв, весь світ побачить – і обовʼязково це швидко зупинить, – розповідає Ольга. – Був інтернет, тож я взялася за роботу. Працювала у службі підтримки IT-компанії. В перші дні мене це рятувало від розпачу. Був фокус такий, що треба працювати, у нас є клієнти, вони всі чекають на відповіді; до того ж, потрібні гроші… І звісно, ми чекали, стежили за розвитком подій".

Про евакуацію спершу не думали. Власного транспорту не було, та й не хотілося стояти в чергах і заторах на дорогах під бомбардуваннями.

"А ось коли підірвали мости, вимкнулося телебачення, почав зникати інтернет, пропадати телефонний звʼязок – стало дуже страшно, – говорить вона. – Не було розуміння, чи вороги вже десь тут, на підході, чи вони ще дуже далеко. Чи ми перемагаємо, чи вони?".

Усвідомлення, що треба виїжджати з Ірпеня, прийшло 1 березня. Тоді закритий у перші дні вторгнення величезний супермаркет відкрили – і дозволили людям забрати усі товари, які були в магазині:

"Сказали, що можна брати все. Просили тільки не ламати і не трощити. Ми були вже в оточенні, їжу не постачали. Люди хаотично змітали все з полиць. Я стояла збоку, дивилася на це – і зрозуміла, що треба виїжджати, що буде дедалі важче".

Потрібно ще було вмовити сестру. Вона тільки недавно придбала квартиру, зробила ремонт, заїхала в нове помешкання – і відмовлялася все це кидати:

"Казала мені: я стільки працювала, щоб усе це купити! Ти не зможеш, відповідаю, втримати руками стіни, двері чи вікна. Коли прийдуть окупанти, ти нічого не зробиш. Краще віддати матеріальне, але залишитися живими".

Наступного ранку вони почули, як дуже низько летить літак. А за лічені секунди – вибух, усе здригнулося. Тетяна була на балконі і бачила, як бомбардувальник заходить на позицію і скидає бомбу. Після цього усі сумніви відпали.

Довга дорога до Швейцарії

Вони заскочили в останній вагон останнього евакуаційного потяга з Ірпеня. В буквальному сенсі.

Він відправлявся о 7 ранку наступного дня. Зібрали свої речі у велику валізу, пішли пішки до вокзалу, під звуки вибухів. Вони б не встигли, якби на півдорозі дівчат не підхопив чоловік на авто.

"На вокзалі було неймовірно багато людей, наче весь Ірпінь туди зійшовся. І всі з валізами. Було дуже холодно, я була одягнена, як капустинка, але все одно мерзла, – згадує дівчина. – Потяг мав лише три вагони і вмістити усіх було нереально. Один потяг пішов, потім повернувся. Дійшла наша черга. Один хлопець нам каже: або ви, або чемодан… Ми дуже просилися, але він був непохитним, казав – чекайте наступного поїзда. Вже були вирішили залишитися, але коли люди утрамбувалися, то і для нас в тамбурі, на щастя, вистачило місця".

Більше евакуаційний потяг не повернувся: наступного дня залізницю в Ірпені розбомбили. 

Дівчата ж прибули до Києва. Далеко наперед, каже Оля, тоді не думали, рухалися маленькими кроками. Переночували на столичному вокзалі. Дивувалися, як все в таких умовах організовано: і дружньо, і тепло. Була безкоштовна їжа, напої. Волонтери допомагали, підказували. Усі були згуртовані.

"Я хотіла поїхати туди, де зможу працювати, де буде стабільний інтернет. Де сестра зможе знайти роботу, і нам буде, за що жити. Приїхати до батьків-пенсіонерів до рідної Умані і нічого не робити під бомбардуваннями – це був не варіант, – розказує Ольга Лесик. – І ми дізналися про організований виїзд автобусами до кордону з Румунією. Пощастило, місця ще були. Дорогою міркували, куди далі. Я брала до уваги свою заробітню плату і думала, де я зможу протягнути, зважала, де в мене є знайомі. І ми так собі вирішили, що це буде Італія". 

На кордоні з Румунією було все необхідне для біженців: тепла їжа, напої, речі, гігієна. Небайдужі люди взяли їх з собою до Мілану – за добу дівчата вже були в Італії:

"Нас зустріла подруга і відвезла до курортного містечка Ріміні. Мілан, по-перше, був тоді переповнений, по-друге, це велике і дороге для життя місто, де не так просто знайти роботу. В Ріміні ж тоді місцевий готель відкрив двері для українців, надав безкоштовне житло, прихисток у найбільш потрібний момент. Ти в чужій країні, без грошей, зняти готівку у перші дні не виходило. Тож це було спасіння! Загалом у цей невеличкий сімейний готель заселили близько 150 біженців з України".

В Італії сестри провели півтора місяця. Жадібно ловили новини з України, звістки про жахи окупації Ірпеня:

"Ми бачили кадри бомбардувань, вуличних боїв, але що з нашим житлом – не розуміли, є воно чи вже немає. Коли місто деокупували, то ми в сюжеті побачили будинок напроти нашого – він був спалений вщент. Але нашому, як ми згодом дізналися, "пощастило" трохи більше – повилітали шматки стін, вікна, але квартира залишилася плюс-мінус цілою".

Тоді ж, за словами Ольги, почали думати про довгострокову перспективу життя у Європі:

"Італія класна, але мені вона не підходить: вони такі на своїй хвилі, розслаблені. В них все "завтра". А я людина організована і мені трохи важко адаптуватися до такого стилю життя".

Чим вражає Швейцарія

Певний час вона переписувалася з другом дитинства, який багато років тому разом з батьками переїхав до Німеччини, але останні кілька років жив та працював у Швейцарії. Він і переконав дівчину спробувати знайти себе в цій країні.

"У мене розмовна англійська та IT-бекграунд. Він запевнив, що в Цюриху багато експатів, які розмовляють англійською, тож німецька, принаймні на перший час, не знадобиться – мовляв, ти зможеш порозумітися з людьми, можливо, швидше знайдеш роботу", – розповідає дівчина.

Сестра вирішила переїхати до Німеччини, а Оля – до Швейцарії, з великою надією, що зможе тут облаштувати нове життя.

Ця країна, яку ми часто ставимо у приклад, але насправді не так багато про неї знаємо, зустріла українку досить привітно. Темп життя тут – розмірений, не надто швидкий. Тут дуже багато бюрократії, але при цьому – тебе не полишає відчуття безпеки:

"Це те, чого не вистачало мені в Україні. Мова не про матеріальне, бо я, в принципі, маю небагато – адже все залишилося в Україні: речі, інвестиції в житло, яке невідомо, добудують тепер чи ні. Тут люди виглядають впевненими в завтрашньому дні. Навіть ті, наприклад, хто винаймає житло і не має власного, яке тут дуже дороге і в придбанні, і в обслуговуванні.

І ця впевненість передається. Мені це було вкрай потрібно, бо ще довго снилося, наче летить літак, а я не можу знайти собі місце, шукаю, куди заховатися. Навіть зараз, коли десь бачу літак, уся наче стискаюся. Розумію, що тут безпечно, але в першу мить не можу себе контролювати досі".

Ольга одразу подала документи на отримання статусу захисту та соціальної допомоги. ЇЇ сума у різних кантонах конфедерації – різна. Навіть в межах одного кантону, але в різних комунах, може бути відчутна різниця:

"Я живу у передмісті Цюриха, і в моєму містечку отримую 630 франків на місяць після відрахування податків. Моя знайома живе теж в кантоні Цюрих, але в іншій частині – і вона отримує 300 франків з хвостиком виплат. Також залежить від складу родини: якби я була з сестрою чи, скажімо, з дітьми, сума була б трохи нижчою з розрахунку на одну людину".

При цьому, є нюанс. Якщо в тій же Німеччині біженцям просто видають допомогу, то у Швейцарії цей "боржок" записують на тебе. Якщо людина отримає спадок, виграє в лотерею чи буде мати високий регулярний дохід, то зобовʼязана буде цей борг повернути – частинами чи одразу.

"Навіть коли людина повертається в Україну, цей борг не списується, а "висить" ще 10-15 років, – розповідає Оля, – Якщо залишатися у Швейцарії, то через це можуть виникнути проблеми при переїзді з одного кантону до іншого: там не дуже хочуть приймати тих, хто має "борг" в соцбюро іншого кантону. Тому краще виходити "на свої хліба" чим раніше, аби не бути винним занадто багато".

Середня зарплата у Швейцарії – 6 500 франків, це майже 7 тисяч доларів. Некваліфіковані робітники без досвіду роботи – отримують, як мінімум, 18,9 франка на годину. При цьому, дуже багато людей тут працюють на кількох роботах – для них це норма:

"Тут часто роботодавці шукають людей на 50, 60 чи 70 відсотків зайнятості. Тому що багато людей суміщають: мають одну основну і одну-дві додаткових роботи. Життя тут – не дешеве. Але! Держава завжди забезпечить мінімальний рівень. Тут завжди у магазинах є знижки: поруч із більш якісними і вартісними продуктами є бюджетний варіант мʼяса, птиці, фруктів чи овочів. Так, щоб людина могла забезпечити собі якісне харчування навіть на невелику соціальну допомогу".

Самі швейцарці, за словами Олі, унікальні у своєму вмінні отримувати задоволення від простих речей. Цінують не щось матеріальне, не зовнішній вигляд, а те, що у людини всередині, її захоплення, внутрішній світ:

"Тут люди виглядають щасливими і у великому місті, і в маленькому селищі. Водій в автобусі завжди вітається, а коли виходиш, бажає гарного дня. Так всюди. І до цього звикаєш".

Ще одна особливість – тотальна любов до здорового способу життя:

"Таке враження, що тут взагалі немає повних людей. Вони всі дуже підтягнуті, дуже спортивні. У 60-70 років – нормально ходити в гори. Буває, йдеш, вибиваєшся з сил – а тебе переганяє такий чоловік, років 75+, і він іде на повному релаксі вгору".

Гори, велосипед, футбол, теніс – практично усі швейцарці чимось займаються. Тут навіть у маленьких містечках є басейни. Для швейцарців було справжнім одкровенням, коли вони дізнавалися, що діти українських переселенців не вміють плавати:

"Викладачі фізкультури були просто шоковані. Запитують: "Як це? Це ж такий важливий життєвий навик. Чому вони не вміють плавати?". А дівчата кажуть: у нас в місті немає басейну, а до бабусі з дідусем вони їздять рідко і там у ставку не навчив їх ніхто плавати. Тут все інакше. Людина в центрі всього".

З іншими українськими переселенцями у Швейцарії Ольга познайомилася на курсах німецької мови. З деким – знайшлися через соціальні мережі. Періодично волонтери проводять і зустрічі для переселенців.

"Є у нас волонтерка Настя, вона організовувала для нас багато зустрічей і йогу з альпаками. Я зустріла тут людей з великим серцем! Дуже дякую їм за все!", – говорить Ольга Лесик.

Повертатися до Ірпеня чи загалом до України вона не планує, принаймні, у найближчі роки:

"Можливо, колись для цього і визріють умови: добудують придбане до війни житло, будуть створені комфортні умови для життя, коли я бачитиму, на що йдуть мої податки і що держава дбає насамперед про людей; коли в країні буде відчуття безпеки та стабільності; коли пенсійна система пройде реформування і пенсіонер зможе забезпечувати всі свої базові потреби, а не виживати".

І так, як вона, сьогодні думають кілька мільйонів наших переселенців. Без них, кажуть експерти, ми втратимо велику частину ВВП. А як їх повертати – держава, схоже, поки що не придумала.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"