ВПО – це Великий Приклад Об’єднання. Реальні історії людей, які переїхали через війну та змогли побудувати життя на новому місці, поновили свою діяльність або знайшли нову справу, це підтверджують. Переселенці не просто влились у життя громад, але й стали взірцем для наслідування і принесли на нове місце свій неповторний досвід.
УП за підтримки БФ "Право на захист" розповість про те, як родини вимушено переїхали до інших частин України та стали джерелом натхнення для багатьох.
Пана Ячунскаса Сваюнаса зараз знає чи не вся Чернігівщина, а підприємство ТОВ "Чернігів-Фанера", яке він створив у селищі Сахутівка, поблизу міста Корюківка, є візитівкою місцевості та дає робочі місця корюківчанам. Зараз в районі мало хто вже пам'ятає, що пан Сваюнас ще 9 років тому фактично був ВПО. Етнічний литовець, він мешкав на Донеччині, де довгий час виготовляв меблі та комплектовання до них. Бізнес розвивався успішно, підприємець мав ринки збуту на території України та в країнах Європи. Коли ж 2014-го частину Донеччини злочинно окупувала РФ, пан Сваюнас прийняв рішення перевезти справу всього життя на Чернігівщину і відродити фабрику там.
На той час у бізнесмена вже була домовленість про нове місце для бізнесу – у селі Сахутівка, поблизу Корюківки. Підприємство вдалось евакуювати після звільнення міста Слов'янськ.
"5 липня (день звільнення міста Слов’янськ. – ред.) я саме з Бахмута їхав у Донецьк, навіть потрапив в колону і стояв в «живому ланцюгу», бо до міста просувалась бандитська армія. Поки їхав із ними з Костянтинівки до Донецька, то одразу думав вбік звернути, але ж ні – вони з ходу направили на мене автомат і сказали: ти їдеш тільки з нами. Коли ми заїхали в Донецьк – одразу з родиною вирішили, що потрібно терміново виїжджати", – розповідає пан Сваюнас.
ТОВ "Чернігів-Фанера" запрацював уже в 2015. Спершу місцевих жителів, які приходили на роботу, навчали майстри, які виїхали разом із паном Сваюнасом.
"Перший час майстри допомагали навчати людей, тому що треба було одразу як мінімум 70 фахівців підготувати. Тут, скажімо, не було спеціалістів такої професії як «лущильники». Їх не вчать ні в профтехучилищі, ні в технікумі. Столярів там підготують, а от лущильників – ні. Коли підготували перший колектив і майстри поїхали додому – до родин, я вже сам навчав своїх спеціалістів. Зараз на підприємстві працює 140 людей", – розповідає бізнесмен.
Каже, що нове місце полюбив з перших днів, ще до запуску заводу. Місцевих жителів підприємець називає "неймовірними" і вже 9 років розповідає про них одну й ту саму показову історію.
"Такого ще не бачив, як тут. Ми у 2014-му привезли 35 машин обладнання – дорогою нам розстріляли всього одну автівку, а так майже все ціле було. Розвантажили все й поклали навколо будинку, а там просто поле, навіть паркану не було. І те, що мене вразило без міри – те, що коли я зібрав завод назад, виявилось, що в мене, грубо кажучи, жодний болтик не зник, хоча все лежало просто неба – без охорони, – розповідає підприємець.
Ділиться, що з місцевою громадою за всі 9 років спільного життя має лише підтримку й схвалення.
Як член громади бізнесмен допомагає новоприбулим, які виїхали із небезпечних регіонів після початку повномасштабного вторгнення РФ. Більшість переміщених людей влаштуватися працювати на його фабрику.
"Зі Слов’янська приїхали, з Одеси, з Миколаївської області була родина – потім виїхала до родичів на Івано-Франківщину. Всі переселенці працюють – ми їм усім знайшли роботу. У нас є родина, яка переїхала з-під самого кордону з РФ, з селища Клюси. Чоловік пішов працювати фермером на сільгосппідприємство, а жінка – до нас. Так само родина одеситів: жінка працює в магазині, а чоловік – у нас. Ми обов'язково, як тільки є змога, даємо більше роботи, навіть створюємо нові робочі місця, щоби всі могли заробляти на життя", – розповідає власник бізнесу.
Зараз він бере активну участь у соціальному й культурному житті громади, до якого залучає і місцевих, і новоприбулих. Як донор долучився до оснащення місцевого клубу "Куб" у Корюківці, який допомагає організовувати місцеві свята, та навколишньої території. Окрім фінансової допомоги, у планах підприємця влаштувати місцевим знайомство із литовською кухнею.
"На день Корюківки тут влаштовують справжній гастрофестиваль. Коли вперше потрапив на святкування, то дуже здивувала місцева страва – тушковані солоні огірки з м’ясом. Дуже цікава страва. Відтоді планую приготувати також литовські смаколики від нашої родини. Перші роки – шашлики робили, здавалось, що все попереду. Але, на жаль, повномасштабна війна дуже сильно все перекреслила. Але плани є, їх багато, тож чекаємо Перемоги, щоби далі рухатись вперед", – каже Ячунскас Сваюнас.
За інформацією БФ "Право на захист", підприємець після деокупації Чернігівської області щосуботи організовував виїзди до Чернігова для розбору завалів. Також він опікується безпритульними тваринами, яких безперервно викидають на трасі біля його виробництва, придбав старий автобус за ціною металобрухту, відреставрував його та надає безкоштовно для потреб громади. Крім цього, станом на сьогодні він активно підтримує своїх мобілізованих співробітників та мешканців громади, постійно надсилаючи на фронт необхідну допомогу, зокрема було придбано не один дрон.
Юлія із сім'єю (чоловік і дворічна донечка) у 2014 виїхали з селища Кадіївка на Луганщині. Залишитись вирішили у місті Вільногірськ, на Дніпропетровщині. Того ж року Юлія народила другу дитину вже на новому місці. Після виходу з декретної відпустки почала викладати біологію у Вільногірському фаховому коледжі Українського державного університету науки і технологій. Також зараз Юлія бере активну участь у громадському житті та надає допомогу внутрішньо переміщеним особам. Але до цього дівчина пройшла довгий шлях, який був не з легких.
"Перший час після переїзду працювати не мала змоги – було двоє дітей на руках: дочці – 2 рочки, і новонароджений син. Ми жили тоді у винайманому житлі, і не дуже-то по грошам могли тягнути. Згодом благодійний фонд відремонтував і запропонував переселенцям соціальне житло – так отримали кімнату в гуртожитку місцевого коледжу", – розповідає Юлія.
Ділиться, що перший час складно було адаптуватись до нових умов – в гуртожитку мешкали зовсім різні люди, з різними звичками й настроями. Коли менший хлопчик мав іти до ясел – родині запропонували ще одну кімнату, а Юлії – підробіток. За рекомендацією комендантки гуртожитку вона отримала першу роботу у Вільногірському коледжі – півставки медичної сестри.
"У мене освіта дозволяла працювати за цією посадою. Тим паче, що кабінет медсестри розташований в гуртожитку, де ми живемо. Я пішла до директора – мені сказали, що зателефонують. Ну і правда, за кілька днів мені перетелефонували і запропонували роботу. А коли подивилися всі мої освіти, то вирішили дати ще півставки психолога", – розповідає Юлія.
Коли діти підросли і старша донька вже могла приглядати за братиком, окрім роботи, Юлія почала активно займатись громадською діяльністю – стала представницею ВПО від громади Вільногірська, брати участь у ґрантових проєктах.
"Мене почали запрошувати на всілякого роду тренінги, збори. Згодом виграла й реалізувала мінігрант на соціалізацію дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах. А згодом я отримала більше навантаження на роботі і приділяла весь час коледжу», – розповідає Юлія.
Оскільки родина мешкає в гуртожитку, то до студентів могла приходити навіть пізно ввечері, тож вільного часу майже не лишалось. Коли обоє дітей пішли до школи – дівчина вирішила змінити графік, щоби мати змогу допомагати синові й дочці з уроками. Проте замість часткового звільнення, на яке розраховувала Юлія, у коледжі їй запропонували нову кар‘єрну сходинку.
"Я попросила зменшити мені навантаження, а отримала пропозицію стати викладачкою, але для цього треба було вступити на навчання. Ну звісно, так! Тож я пішла на магістратуру на викладача біології й екології в Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. От 25 січня випускаюсь із червоним дипломом", – ділиться Юлія.
Зараз вона викладає біологію, екологію й читає курси домедичної допомоги, а крім того працює медсестрою. Також цьогоріч Юлія долучилась до координаційної ради ВПО при міському голові та стала головою ГО "Моя друга домівка", яка співпрацює з фондом "Право на захист" і ГО "10 квітня", та організувала розмовний клуб української мови для студентів та новоприбулих. Попри суперзавантажений графік Юлія встигає відвідувати танці.
"Діти у мене ходять на спорт. Син – на кікбоксінг. Він у своїй ваговій категорії – чемпіон Дніпропетровської області. Дочка займається спортивними бальними танцями, бере участь у конкурсах. У нас є зразковий танцювальний колектив «Фламінго» – там танці проводять і для матусь. Зараз у мене в групі 18 людей. Беремо участь у благодійних концертах. Буквально недавно були в сусідньому селі – назбирали близько 23 тисяч на потреби ЗСУ. На фестивалі в Дніпрі «матусі» наші зайняли перше місце", – розповідає викладачка.
Каже, що хобі дуже допомагає відволіктись від проблем і ближче познайомитись із місцевими жителями та тими, хто переїхав нещодавно. Щодо "клімату" для новоприбулих Юлія відзначає, що загалом у місті приймають людей добре, щоправда, стереотипи все ж таки існують. Боротись із ними допомагає активна участь у житті громади й бажання працювати.
Юлія наголошує, що найпершим завданням задля допомоги ВПО, які перед собою ставить місцева рада ВПО, зараз є облаштування соціального житла для новоприбулих, яке би дозволило покращити умови та втримати в місті кваліфікованих спеціалістів.
Світлана з родиною виїхала з міста Слов’янськ і перші кілька місяців повномасштабної війни перебувала з донькою в Німеччині. За кілька місяців вирішили повернутись в Україну і оселились в місті Городище на Черкащині.
"На момент повномасштабного вторгнення я не розуміла, що робити і куди тікати. За кордоном було дуже важко – були в розпачі. В Україну повернулись 11 червня 2022 року до чоловіка та його родичів", – розповідає Світлана.
Ділиться, що одразу після повернення з-за кордону вирішила відроджувати квітковий бізнес, який мала в Слов’янську.
"Я – ВПО, отримую 5 тисяч гривень на місяць, але цього категорично не вистачає. Розуміла, що так просто сидіти немає сенсу, і щоб не зійти з розуму потрібно щось робити. Я – флористка, і гроші, що я отримала як переселенка, вклала у квіти. З початку стояла на місцевому ринку, потім орендували приміщення і власними силами зробили там косметичний ремонт, відкрили салон квітів і я почала працювати. Я – ФОП, і сплачую податки", – наголошує підприємиця.
Додає, що місцева громада дуже допомогла з адаптацією. Містечко називає привітним, з приємним мікрокліматом.
"Єдине, спочатку було важко з мовою. Я розмовляла російською, не всі мешканці міста на це добре реагували. Зараз намагаюся розмовляти виключно українською. Хоч не завжди добре виходить, але родичі чоловіка дуже підтримують, допомагають", – каже Світлана.
Розповідає, що, зі свого боку, намагається допомагати громаді та збирати на ЗСУ. Восени 2023 Світлана біля свого магазину влаштувала безкоштовну осінню фотозону для мешканців міста, щоби водночас і подякувати за гостинність, і підтримати людей в емоційно складний час.
"Люди були здивовані, що це безкоштовно, але я, як переселенка, хотіла хоч якось у цей важкий для нас час показати людям, що так буває, що є щось добре та позитивне, і вони були дуже вдячні за це. У мене є сторінка мого магазину в тіктоці та інстаграмі. Там, за можливості, допомагаю місцевим волонтерам, які збирають на ЗСУ, та переселенцям, у кого взагалі нічого немає", – каже підприємиця.
Зазначає, що зараз робота відволікає від неприємних думок. Мрія, каже Світлана, зараз у всіх одна, її втілення залежить від допомоги кожного.
"Моя найбільша мрія – повернутися додому. У Слов'янську зараз мої батьки, яких я не бачила вже два роки. Тож мрію, щоб усі були живі, здорові і щоб закінчилася ця страшна війна. Щоб не лізли погані думки у голову, я поринула з головою в роботу", – каже Світлана.
Пані Лідія Власенко виросла на Донеччині, відвідувала єдину на той час українську школу в регіоні. Горлівку, де пройшла більша частина її життя, залишила майже 10 років тому. Зараз Лідія Миколаївна мешкає в Кривому Розі, де працює й активно волонтерить. "Я ходжу на роботу і це мене відволікає від війни. Це таке щастя, що в тебе є де зварити їжу", – каже пані Лідія. Щоби відволіктись від поганих думок – слухає українські пісні й читає книжки.
Згадуючи рідне місто, називає його своїм серцем і мріє невдовзі знову побачити: "У Горлівці на мене чекають друзі-патріоти, яким я пообіцяла разом відсвяткувати Перемогу України", – каже героїня відео.
Людмила з Дмитром – переселенці зі сходу України. "Перше життя" мали в місті Щастя, що на Луганщині. З початку війни у 2014-му виїхали з дитиною і невеличким багажем – все життя вмістилось в один наплічник. "Друге життя" – розпочали в Енергодарі, у Запорізькій області. Їхали нібито на 2 тижні, сподіваючись, що зовсім скоро повернуться до рідного Щастя. Але прожили там цілих 9 років. В Енергодарі народили 2 дитинку, зробили ремонт у житлі, облаштувались із роботами. "Вирішили, що все чудово, у нас своє життя, все є", – каже Людмила. Коли 3 березня 2022 під містом пролунали перші вибухи – родина зрозуміла, що знову доведеться виїжджати.
"Виїхали з окупації, бо не змогли там жити. Вирішили, що якщо жити, то треба в Україні", – каже Людмила.
Із 1 серпня 2022 подружжя і двоє дочок живуть в місті Ладижин, що на Вінничині. Дмитро займається залученням донорських коштів для розвитку громади і громадськими проєктами. Людмила працює майстринею манікюру. Дмитро навіть посадив дерево на новому місці. Про Ладижин кажуть, що це місто "Навзаєм": "Може, тут залишимось назавжди".
