"Запитай себе: а що ти зробив для перемоги?" Пам’яті фотокореспондента і військового Віктора Гурняка

Віктор Гурняк – фотокореспондент і журналіст, який документував одні з ключових подій новітньої історії України: Революцію гідності, окупацію Криму та початок російсько-української війни. Працював у газеті "20 хвилин", співпрацював з УНІАН, Reuters та виданням Insider, був одним зі співзасновників фотоагентства LUFA.

З початком російсько-української війни навесні 2014 року Віктор не лише продовжував працювати як фотокореспондент, а й активно волонтерив: збирав гроші, шукав автомобілі та спорядження й сам доправляв допомогу військовим. За це отримав позивний "Олігарх".

У вересні 2014 року Віктор став військовим 24-го батальйону територіальної оборони "Айдар". Загинув 19 жовтня 2014 року поблизу села Сміле на Луганщині, коли під мінометним обстрілом допомагав евакуйовувати поранених у районі 32-го блокпоста. Йому було 27 років.

"Віктор – це синонім життя"

Віктор Гурняк народився 8 червня 1987 року в селі Городниця на Тернопільщині. Перші роки багато часу проводив у селі в бабусі, а згодом разом із родиною оселився в Тернополі. Там навчався у школі №27 та Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.

Ті, хто познайомився з Віктором уже дорослим, запам'ятали його активним, відкритим і легким у спілкуванні. Та молодша сестра Оля Гурняк пригадує, що в дитинстві він був значно спокійнішим і сором'язливішим. Його рішучість та лідерські якості почали виразніше проявлятися вже у школі.

"Він міг підійти до хлопців і сказати: "Це моя сестра, її не ображати. Я тут, я все бачу". Наче одразу давав зрозуміти, що готовий мене захищати", – ділиться Оля.

Молодша сестра Віктора Оля згадує історію з дитинства, коли брат буквально вберіг її від небезпеки. Одного разу вони разом переходили дорогу біля тернопільського озера. Віктор помітив автомобіль, який наближався на великій швидкості, схопив Олю за руку й відтягнув назад. Вона впала й сильно вдарилася, однак переконана: якби брат тоді не зреагував, наслідки могли бути значно серйознішими.

У підлітковому віці ця уважність до того, що відбувається довкола, проявилася і в іншому – захопленні фотографією. Приблизно у 14 років Віктор попросив батька купити йому фотоапарат. Отримав у подарунок ФЕД-5 і відтоді носив його із собою майже всюди, знаходячи кадри у звичайних речах.

"Пригадую, одного літа ми копали в селі картоплю. Раптом Віктор вигукує: "Вау, яка картопля!" – і вже біжить по фотоапарат. Посадив молодшого брата Остапа на мішок і сфотографував. Потім ця світлина опинилася в закордонному журналі. Досі не знаю, як йому це вдалося, але він завжди знав, куди і що потрібно відправити", – розповідає мама Віктора Марія.

Уміння помічати те, повз що проходять інші, згодом проявлятиметься не лише у фотографії.

"Коли вони розуміють, що можуть, то роблять неможливе"

Значну роль у становленні Віктора відіграв Пласт, до якого він вступив у 14 років. Спочатку належав до гуртка "Сірі вовки", а у 2004 році став одним із співзасновників і першим курінним куреня імені Івана Гавдиди. Згодом виховував молодших пластунів, керував інформаційною роботою та організовував табори. Сестра Віктора Оля вважає, що саме там розкрилися риси, які у дитинстві залишалися дещо приглушеними.

"Думаю, лідерські якості Віктор мав завжди, але вони були ніби приховані. А Пласт сформував його як людину, за якою йдуть. Там він пірнав з головою у події, акції, організацію", – розповідає вона.

Пластун і друг Віктора – Ярослав Юрчишин познайомився з ним, коли тому було приблизно 15 років. Серед активної й умотивованої команди молодих хлопців найбільш характерною рисою Віктора він називає небайдужість.

"Ми сидимо у пластовій домівці, співаємо, граємо на гітарі. Приходять нові люди – немає де сісти. Віктор спочатку знаходить крісла, потім туристичні килимки, а коли закінчуються й вони – старі накриття від наметів. Усі захоплені процесом, а він помічає, що відбувається по периметру і думає як зробити так, щоб усім було добре", – пригадує Ярослав.

Так само Віктор помічав людей, яким було важко залишатися всередині спільного руху. Під час однієї з мандрівок він побачив молодшого хлопця, який почав відставати від групи.

"Віктор ішов попереду, озирнувся, побачив малого й повернувся до нього. Далі всю дорогу йшов поруч і щось розповідав, не чекаючи відповіді, щоб не збивати йому дихання. За якийсь час хлопець, якому важко було йти уже сміявся. Вітя завжди помічав моменти, коли комусь потрібна допомога, й одразу включався", – розповідає Ярослав.

Іншим разом під час мандрівного табору молодші хлопці мали самостійно приготувати вечерю. Надворі йшов дощ, учасники втомилися, пересварилися й не могли впоратися із завданням. Тоді Віктор попросив їх назбирати більше сухих дров, ніж було потрібно. Поки хлопці виконували нібито особливу місію, він готував їжу й підтримував вогонь.

Виховники зробили зауваження Віктору: діти мали навчитися самостійності, а він виконав значну частину роботи за них. Та наприкінці табору хлопці все ж показали добрі результати.

"Діти зрозуміли, що щось можуть. А коли розуміють, що вони можуть, то роблять неможливе", – згадує Ярослав слова Віктора.

"Та йой"

Ярослав Юрчишин згадує, що у пластовій компанії Віктора було багато сильних і яскравих людей. Однак сам він не мав потреби щоразу бути першим – умів підтримати чужу ініціативу й залишитися поруч, коли комусь іншому випадало вести команду.

"Перевагою Віті було те, що він міг грати другим чи третім номером. Не тягнув на себе ковдру, умів відійти вбік і підсвітити не власний, а спільний результат. Люди любили працювати з ним, бо він підтримував і підстраховував", – говорить Ярослав.

Водночас Віктор легко захоплювався тим, що відбувалося навколо. Ярослав пригадує: він міг вийти з дому вчасно, але дорогою помітити щось цікаве – і те раптом ставало важливішим за попередній план. Міг вчасно вирушити на зустріч, але дорогою побачити щось цікаве, повернутися по фотоапарат – і запізнитися.

"У нього була така фраза: "Та йой". Переважно він говорив її, коли вже було зрозуміло, що щось завтикано. Ти ще нічого не встиг сказати, тільки підходиш до нього, а він уже: "Та йой", – пригадує Ярослав.

Ця суперечлива суміш спонтанності, хаотичності й здатності зрештою зробити майже неможливе супроводжувала Віктора і в професійному житті.

Фотографія і журналістика стала його роботою у 2004 році. Тоді Віктор працював у тернопільській газеті "20 хвилин", редагував пластовий часопис "Цвіт України". У 2007 році випадково став свідком пожежі на Ай-Петрі. Його світлини помітили українські медіа, після чого він почав співпрацювати з УНІАН. Згодом фотографував для Reuters та став одним зі співзасновників фотоагентства LUFA.

Інший співзасновник LUFA – Петро Задорожний також познайомився з Віктором у пластовому середовищі. Ближче вони почали спілкуватися, коли сімнадцятирічний Петро зацікавився фотографією. Він носив із собою простеньку камеру й фотографував усе поспіль, ще не дуже розуміючи, як працюють редакції та що може зацікавити медіа.

Коли одне з видань використало Петрові фотографії без погодження, він звернувся до Віктора по пораду. Той пояснив, як працюють інформаційні агентства, ділився контактами й знайомив його з іншими фотографами.

"Він не боявся, що хтось почне фотографувати й стане для нього конкурентом. Легко ділився: "Хочеш – допоможу, підкажу, познайомлю", – пригадує Петро.

У 2008 році вони разом поїхали фотографувати відкриття "Тризуба" на Говерлі за участі президента Віктора Ющенка. Петро прибув завчасно й домовився їхати організованим автобусом. Віктор сказав, що приєднається дорогою. Коли всі вже сідали, з'ясувалося, що він лише виїжджає з Тернополя.

Автобуса Віктор не наздогнав, тож вийшов на об'їзну дорогу й почав зупиняти попутні автомобілі.

"Я кладу речі, повертаюся – він іде мені назустріч. Я питаю: "Як таке взагалі можливо?" А він розповідає: "Вийшов на об'їзну Тернополя, почав ловити машину. Кажу людям: їду на Говерлу президента знімати, давайте швидше". Автобуса було не наздогнати, тому він почав ловити машину й зупинив якогось начальника міліції, який їхав на той самий захід. Його не затримували на постах, не перевіряли документи – довезли прямо на місце", – розповідає Петро.

Петро каже, що вони з Віктором були різними: один звик спочатку оцінити ситуацію, інший – одразу включався.

"Я обережніший, звик спершу подумати, робити щось чи ні. А Віктор відразу робив. Напевно, тому ми й зійшлися – протилежності притягуються", – говорить він.

Проте іноді через таку різницю виникали конфлікти чи суперечки колег. Петро пригадує, як одного разу позичив Вікторові камеру й кілька разів наголосив, що вона потрібна на конкретний день, бо була відповідальна зйомка.

"За десять хвилин до початку камеру Віктор передав на таксі. Я звичайно дратувався, як можна все вирішувати в останній момент. Але це був його підхід до життя: постійно в русі, постійно в дії, з купою ідей", – пригадує Петро.

Та за цією стихійністю стояла постійна уважність до людей, які були поруч.

"Олька, ти це зробиш"

Для Олі брат завжди залишався людиною, до якої можна було прийти з будь-яким сумнівом.

"Мені одразу згадується "Олька". Він так мене називав – дуже любляче, якось по-дитячому. Коли я розповідала, що в мене щось не виходить, він казав: "Олька, ти це зробиш, не переживай, усе буде добре". І це справді давало мені силу", – розповідає вона.

Уважність Віктора до близьких проявлялася не лише у великих вчинках. Подруга Віктора, Олеся Єдинак-Хома пригадує, як одного разу їхала нічним потягом у свій день народження. Віктор попросив її вийти на станції в Тернополі, бо нібито мав щось передати.

"Я думаю: от ці хлопці – їду, хочу поспати, а йому щось треба передати. Добре. Виходжу, а він приніс подарунок і привітав мене з днем народження. Він був дуже уважним до людей", – пригадує Олеся.

Згодом у житті Віктора з'явилися дві його особливі людини – дружина Ірина й донька Юстина. Разом вони жили у Львові. Рідні й друзі згадують, що сім'я була для Віктора одним із найбільших скарбів: він дуже любив Ірину й Юстинку, турбувався про них, робив сюрпризи, приносив квіти й особливо любив соняхи.

Про те, що означало для нього бути татом, Віктор писав і сам: "Це не просто мати дітей, це дуже складно і дуже відповідально, але жодна недоспана ніч не така вже недоспана, коли бачиш зранку її, будь-які негаразди забуваються коли вона до тебе притуляється і чарівно посміхається.... ніякі мільйони не замінять секунди такого щастя", – йдеться в дописі Віктора на його Facebook-сторінці.

Цю турботу він зберігав і тоді, коли його власне життя ставало дедалі небезпечнішим.

"Не знаю, чи я цією камерою можу зробити більше, ніж уже зробив"

У грудні 2013 року Віктор почав працювати з виданням Insider і фотографував Революцію гідності. Він працював на Грушевського, фотографував силовиків та заходив усередину Антимайдану. Під час однієї із сутичок каменем пошкодив руку, але близьким нічого не сказав. Іншим разом Олеся зустріла його з травмованим оком. Віктор пояснив, що захворів, а пізніше вона дізналася: його спіймали й побили люди з антимайданних груп, після чого йому вдалося втекти.

"Він мені цього не розповів. Узагалі не любив хизуватися. Міг зробити щось неймовірне, а потім сказати: "Та нічого такого". У нього не було потреби доводити всім, який він герой", – пригадує Олеся.

Так само Віктор зазвичай спілкувався і з родиною. Телефонував і казав, що все добре, хоча перебував у найнебезпечніших місцях. Оля вчилася розуміти ситуацію за його інтонацією.

"Він не говорив і не показував, що перебуває в небезпеці. Але за темпом голосу, за поглядом я розуміла: щось відбувається. І лише якась частинка його обличчя видавала, що йому теж страшно", – говорить вона.

Та навіть коли сам перебував у вирі подій, Віктор не переставав думати про близьких. 6 лютого 2014 року він написав у Facebook про молодшого брата Остапа, якому наступного дня мало виповнитися вісім років. Віктор розповів, що брат дуже любить читати, почав писати вірші й одного разу засмутився, коли тато приніс пошту, а листа для нього не було.

"Може, хтось з вас захоче йому щось написати чи надіслати відкритку. Він дуже втішиться, навіть вас не знаючи", – звернувся Віктор до друзів.

За спогадами мами Марії, після цього Остап отримав дуже багато листів і листівок – і цю історію пам'ятає досі.

Однієї з лютневих ночей 2014 року Віктор з Петром перебували у номері готелю "Україна". З вікна було видно Майдан у вогні. Унизу залишалися їхні друзі, а вони намагалися зрозуміти, що відбувається і чим усе закінчиться. Саме тоді, пригадує Петро, Віктор почав уголос сумніватися у доцільності того, що він робить.

"Я вже не знаю, чи цією камерою можу зробити більше ніж зробив. Наші друзі там кидають коктейлі й воюють, а ми з тобою стоїмо і дивимося", – пригадує Петро слова Віктора.

Після Майдану Віктор і далі працював як фотокореспондент. У березні поїхав до окупованого Криму, а з початком бойових дій – на схід України. Проте межа між людиною, яка документує події, і людиною, яка безпосередньо у них втручається, поступово зникала.

"Коли почалася війна, він став ще теплішим"

Улітку 2014 року Віктор їздив в зону бойових дій разом з іншими фотографами. Паралельно він дедалі більше волонтерив: збирав гроші, шукав одяг, каски, бронежилети й автомобілі. Використовував велику мережу знайомств і своє вміння легко домовлятися з людьми. За це у батальйоні "Айдар" його почали називати олігархом.

Віктор був не один і у своїх волонтерських справах – його підтримувала родина. Батько Петро не раз долучався до поїздок і допомоги, яку організовував син. Влітку 2014 року вони разом із друзями поїхали до Італії по необхідне для українських військових спорядження і привезли звідти 550 касок.

Близькі не хотіли, щоб Віктор безпосередньо воював. Особливо заперечував близький товариш Віталій Дерех. Усі бачили, наскільки ефективно Віктор знаходить і доставляє все необхідне.

"Йому казали: "Ти чудово знаходиш спорядження. Нам це дуже потрібно. Їзди, шукай, привозь, забезпечуй". Але він відповідав: "Ну, я хочу воювати", – згадує Петро.

У вересні 2014 року Віктор став військовим батальйону "Айдар".

Подруга Віктора Олеся помітила, що в цей час він почав частіше нагадувати близьким про себе: писав, де перебуває, надсилав фотографії й більше розповідав одним важливим людям про інших важливих для нього людей.

"Коли він долучився до війська – став ще теплішим. Частіше виходив на зв'язок, більше мав потребу у спілкуванні. Про Віктора й раніше можна було сказати, що він жив наповну, але тоді він почав ще більше проявляти свою любов до людей", – розповідає вона.

"Там справжнє життя"

Незадовго до загибелі Віктор приїхав до Львова. Оля саме мала вихідний після роботи. Уночі брат забрав її машиною й навчав водити біля львівського аеропорту. Тієї ночі вони нарешті мали більше часу.

"Ми тоді дуже щиро й багато говорили. Я питала: "Віктор, розкажи, як там на сході?" Телефонні розмови були короткими, він не міг ділитися подробицями. А тієї ночі розповідав, що там справжнє життя, справжнє братерство, багато щирих людей, які готові підтримати одне одного", – пригадує Оля.

Вона тоді працювала в туристичній агенції. Перед черговим виїздом відчула незрозумілу тривогу й зателефонувала братові. Віктор переконував, що вона просто хвилюється перед дорогою, як бувало раніше. Казав, що тур буде добрим, вона зустріне хороших людей і все складеться.

"Я сказала, що мені тривожно. А він відповів: "Не переживай, усе буде добре. Я в тебе вірю, усе буде класно", – згадує Оля.

Коли Оля працювала з туристичною групою у німецькому Айзенасі їй зателефонувала подруга і сказала, що брата більше немає.

"Для мене це було неможливо, нереально. Я не могла закінчити роботу, але й не могла просто залишити людей. Думала: може, це неправда, може, він жив, може, поранений, може, я приїду – і все вирішиться", – розповідає вона.

Віктор загинув 19 жовтня 2014 року від осколків мінометного снаряда під час обстрілу поблизу селища Сміле Слов'яносербського району Луганської області. Трагедія сталася в момент, коли він під ворожим вогнем вивозив на машині поранених побратимів з поля бою.

21 жовтня з Віктором прощався Тернопіль. Наступного дня заупокійна літургія відбулася у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові. Його поховали на Личаківському цвинтарі. У 2021 році Вікторові Гурняку посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

"А що ти зробив для перемоги?"

Після загибелі Віктора його фотографії були на виставках в Україні, Польщі, Естонії, Німеччині та США. У Європейському парламенті відкрили виставку "Донбас: війна та мир", до якої увійшли його роботи.

Про Віктора зняли документальний фільм, а подруга Олеся Єдинак-Хома заснувала в памʼять про нього стипендію у Школі журналістики та комунікацій Українського католицького університету. У 2026 році вийшла книжка Ірини Вовк "Віктор Гурняк".

Сестра Віктора Оля продовжила волонтерити. У США разом із друзями вона створила організацію Victory for Ukraine, яка допомагає українським військовим, зокрема забезпечує підрозділи засобами тактичної медицини.

"Є одна фраза Віктора, яка стала лейтмотивом моєї справи: "Запитай себе: а що ти зробив для перемоги?" Я хотіла б, щоб кожна людина – незалежно від того, має вона українське коріння чи ні, – щодня ставила собі це запитання. Бо тоді розумієш: треба працювати й рухатися далі", – говорить Оля.

У телефоні Віктора був рингтон зі звуком качки. За словами сестри, під час служби такий дзвінок не привертав зайвої уваги. Після братової загибелі Оля встановила такий самий звук на свій телефон.

І щоразу, коли він озивається, разом із цим звуком повертається братове: "Олька, ти це зробиш, не переживай, усе буде добре".

Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.

Христина Яковин