"Тільки через цю записку ми дізналися, де вона". Пам’яті маріупольської журналістки Наталії Харакоз

17 березня 2022 року догорав будинок Наталії Харакоз у Маріуполі, де вона зберігала сотні мушель. Ця жінка любила безмежжя моря. Усе життя колекціонувала мушлі, корали й історії людей.

Вона тричі бачила війну. Коли під час Другої світової війни у 1943 році на теренах Маріуполя закінчилися бої, Наталії виповнилося 8 років. Навесні 2014 року під час окупації міста їй було 78 років. У березні 2022 року серце 86-річної жінки вже не витримало повномасштабного вторгнення.

Відома у Маріуполі журналістка, письменниця та громадська діячка Наталія Харакоз у 84 роки створила й вела літературний сайт. Малювала картини та портрети. Грала на піаніно. Публікувала в газетах есеїстичні тексти – історії про людей. Видала понад 10 книжок. Деякі її твори колеги переклали однією з мов надазовських греків – румейською. Адже Наталія Харакоз мала грецьке походження.

Останні дні в березні 2022 року жінка провела в підвалі сусіднього будинку. Там і згасло її життя.

Кукурудзяне поле. Дорога, яка повторилася через покоління.

Ганна Прокопенко, онучка журналістки Наталії Харакоз, згадує, як у березні 2022 року виїжджала з Маріуполя тією ж дорогою, про яку все життя розповідала бабуся.

Наталія – двоюрідна бабуся Ганни. Ганною також звали й маму журналістки. Жінка також мала двох молодших сестер – Світлану та Ольгу. У книжці "Анютині листи" Наталія описала історію їхньої родини. 

"Під час Другої світової війни їхній тато повернувся з фронту, мами в той момент не було вдома. Діти його не впізнали й не пускали в хату. Настільки змінився", – розповідає Ганна Прокопенко.

Коли батько ще був на фронті, німецькі солдати насильно вивозили людей із Маріуполя в Німеччину. Родина Наталії Харакоз разом із кількома іншими сховалася в полі, де росла кукурудза. Пересиділи небезпеку в районі села Бойове поблизу Маріуполя – самі лише матері з дітьми.

"Через це село Бойове їхала і я, коли покидала Маріуполь у 2022-му. Чомусь у той момент згадувала родинні історії. Хоча я в тому селі не залишилась, не ховалася, як Наталія із сестрами, але дорога була та сама", – розповідає Ганна Прокопенко

Жінка чула, що родинні сценарії можуть повторюватися. У цей момент поблизу Бойового думала, що її назвали на честь прабабці Ганни, матері Наталії Харакоз.

"У дитинстві я завжди уявляла, що коли виросту, матиму трьох дітей і чоловіка на фронті, й буде війна. Трьох дітей не маю, але дещо збігається", – ділиться вона.

Двоюрідна онучка Наталії Харакоз згадує її розповіді про окупацію в Другу світову, коли в їхньому будинку жили німецькі солдати. Наталія говорила про важкі, пронизливі та водночас світлі деталі. Як на Новий рік діти ледь не взяли зі столу омріяний шоколад, який належав солдатам, але мама вчасно повернулася й зупинила їх. Як у голодний час вірний пес родини звідкись приніс шматок м'яса. Коли мама приготувала їжу, то спершу нагодувала тварину, а вже потім дітей. Бо пес врятував родину від голоду.

Ганна згадує, що про часи Другої світової війни родичі розповідали без драматизму, життєствердно. Старші збиралися на День перемоги (тепер це – День пам'яті та перемоги над нацизмом – прим. ред.), ділилися спогадами, роздумами про те, як тоді дали собі раду. А за святковим столом завжди говорили: "Лиш би не було війни". Тоді діти не розуміли ціни цих слів.

Надазовське коріння й естетика мушель

Наталія Георгіївна народилася в Маріуполі. Її тато Георгій Іванович родом із приазовської Ялти, мама Ганна Михайлівна – теж місцева. Їхня пара була унікальним поєднанням культур, бо мама походила з урумів, а тато – з румеїв (двох етнічних грецьких груп Приазов'я). У побуті розмовляли російською, бо не володіли мовами одне одного – ані румейською, ані урумською.

Сама Наталія уже й грецької не знала – лише кілька слів. Згодом колеги перекладали її твори грецькою. Жінка брала участь в усіх заходах грецького товариства.

Сьогодні її онучка Ганна, яка проживає в Німеччині, часто бентежить іноземців:

"Вони не ідентифікують мене як українку. Неодноразово казали, що я з Греції, Балкан. Дивуються, коли кажу, що з України".

Наталія Харакоз ретельно досліджувала свій родовід, складала генеалогічне дерево. У родині досі тримаються традицій надазовських греків – особливо кулінарних.

Наталія Георгіївна збирала сімейні рецепти – мамині, сестрині, власні. Вона залишила по собі стільки рукописів, що сім'я досі вивчає цей безцінний архів. Після смерті письменниці побачила світ її збірка "Новели приазовського побережжя".

Крім того, жінка була естеткою. Малювала олійними фарбами пейзажі й натюрморти, робила портретні замальовки коричневою крейдою, грала на піаніно. А її квартира та робочий кабінет були заповнені мушлями.

"Усі шафи були заставлені мушлями. Вона любила складати їх у коробки з-під цукерків. Також мала корали. Не знаю, хто їй привіз, бо в нас на Азовському морі коралів нема", – розповідає Ганна.

Журналістика без метушні

Наталія Харакоз – журналістка з технічною освітою. Мала рідкісну рису для цієї професії – ніколи нікуди не поспішала й усе встигала. Вчилася протягом усього життя. Ще у 84 роки створила й вела сайт "Азов'є". У 86 – листувалася з внучкою за допомогою сучасних засобів зв'язку. На електронну пошту присилала їй свої рукописи, які тепер систематизує родина.

За першою освітою Наталія була інженеркою – закінчила Ждановський металургійний інститут (зараз Приазовський державний технічний університет), працювала конструкторкою в "Тяжмаші".

Письменницький талант і вміння тонко відчувати людей привели її до літератури, а вже після 30 років – у журналістику. З 1965 року Наталія відвідувала літературне об'єднання "Азов'є" при редакції газети "Приазовський робітник". А в 1967 році на запрошення редактора стала літспівробітницею газети.

"Вона вміла слухати. Давала змогу висловитися, а потім вибирала найцікавіше. Не боялася запитувати про особисте, про чуттєве, якось так ненав'язливо", – ділиться внучка Ганна.

У редакції газети "Приазовський робітник" Наталія Харакоз вела літературну сторінку, писала про здоров'я та творила напівхудожні нариси про людей.

Ольга Кеменчеджи (нині Gengle), викладачка журналістики та комунікацій у Grand Valley State University (штат Мічиган), працювала з Наталією Георгіївною з 2007 по 2014 роки. Вона згадує її як свою першу наставницю – людину, від якої відчула щире прийняття, повагу та підтримку:

"Ми сиділи з нею в одному кабінеті – стіл до столу. Наталія Георгіївна стала моїм першим ментором у журналістиці. Я тільки-но закінчила університет, тому було важливо, щоб хтось відгукувався про мої публікації. Наталія Георгіївна мала неймовірно багатий досвід в літературі та написанні статей. Для мене її поради були дуже цінними".

Коли Ольга тільки прийшла працювати в редакцію, там уже був сформований колектив. Перші пів року вона працювала в спільному кабінеті, де сиділи усі журналісти.

"Було якесь притирання. Мене не сприймали старші журналісти. Я це відчувала. Приблизно через пів року, коли колеги краще мене пізнали й побачили серйозне ставлення до роботи, то прийняли в колектив. Тоді я відчула їхню підтримку. Наталія була з тих людей, які мене підтримували. Уже коли ми разом сиділи в кабінеті, вона мене консультувала", – згадує жінка.

У кабінеті було багато мушель і книг на столі. У редакційній буденності, де часто панував хаос через постійну біганину, саме тут відчувався спокій. У куточку, де працювали Наталія Георгіївна та Ольга, існувало своє правило: перерва на обід була неодмінною.

"Редакція – це завжди божевільний дім. Всі постійно бігають, під час обідньої перерви відчиняють двері, чогось потребують. Ми замикали двері на ключ і пили каву. Всі кричали під кабінетом, а в нас було "Весь світ почекає". Правда, головний редактор знав, що ми зачиняємо двері – і йому за потреби відчиняли", – пригадує Ольга.

Колеги запам'ятали внутрішню рівновагу Наталії Харакоз. Усі журналісти намагалися встигнути до дедлайнів, а вона робила все розмірено, спокійно, без метушні.

"Усі бігали по редакції, і я також. "Ой, ці статті, давай, дописувати швидше". А Наталія Георгіївна це все робила якось умиротворено. Вона приходила до кабінету, сідала за комп'ютер, і все в неї виходило потихеньку. Такий баланс був хороший. Вона не поспішала. Їй вдавалося встигати й не спішити".

За словами Ольги, Наталія Харакоз володіла головним скарбом професії – умінням бачити ситуацію з різних боків і слухати співрозмовника так, як мало кому вдається.

Жінка згадує епізод, який назавжди закарбувався в її пам'яті. Вийшла її велика стаття про екологічні мітинги в Маріуполі, й наприкінці робочого дня редакція вже була виснажена. Саме тоді до них звернулася читачка, якій публікація Ольги не сподобалася, – вона увірвалася до кабінету й почала кричати. Коли жінка пішла, Ольга розплакалася.

"Це було вперше та востаннє, коли я плакала на роботі. Наталія Георгіївна мене тоді своєю мудрістю заспокоїла. Сказала: "Є головний редактор. Він прочитав твою статтю. Він її схвалив. Усе було добре, стаття пішла до друку. А читачі можуть бути різними. І не всім обов'язково повинна подобатися твоя стаття". Я відчула в ній опору", – розповідає Ольга.

Підтримувала молодих без нотацій

Наталія Харакоз не була заміжньою й не мала своїх дітей. У юності розійшлася з коханим, якого направили на роботу за розподілом. Жінка не наважилася їхати з ним далеко через проблеми зі здоров'ям. Присвятила себе кар'єрі, літературі й дітям сестри.

За словами онучки, Наталія була лагідною та приймала вибір молоді без нотацій.

"Я там чимсь могла поділитися, а вона говорила: "Я не розумію, нащо воно тобі, але добре, я тебе підтримую. Тобі видніше". Це було дуже круто, враховуючи різницю в світоглядах поколінь", – згадує Ганна Прокопенко.

Сьогодні вона часто перечитує новели бабусі про море та рідні вулиці, коли ностальгує за Маріуполем. А ще – "Анютині листи" про Другу світову війну.

"Мені найбільш цікаво про силу предків. Там таке страшне відбувалося, але вони впоралися, отже й мені не можна розкисати. Це про те, що мені варто брати приклад", – каже онучка.

Дотепер Ганна перечитує повідомлення бабусі:

"Вона часто вітала мене з такими начебто малозначними подіями, дуже особистими, про які ніхто особливо не згадував. А від неї було повідомлення. Це дуже цінно".

Остання заспокійлива розмова та записка в кишені

Усі в роду Наталії Харакоз – довгожителі. Її мама прожила понад 90 років, тітка – понад 100. Родичі вважають, що якби не умови війни, Наталія могла б ще прожити років із 10.

"Вона була живчиком. Коли я розповідала своїм друзям, що мені бабуся надсилає повідомлення на електронну пошту, а їй тоді минуло 80 років, вони дивувалися. Тому що не у всіх батьки так із телефонами поралися.

Вона користувалася компютером, набирала тексти, надсилала мені фото й рукописи. Ще в лютому, перед повномасштабним вторгненням, надсилала мені матеріали. Комп'ютер бабуся опанувала в поважному віці, після 60 років", – каже Ганна.

Наталія Харакоз жила в багатоповерхівці в центрі Маріуполя. Мешкала за п'ять хвилин пішки до драматичного театру. Була в місті у 2014 році під час першої окупації. Але 17 березня 2022 року будинок жінки на проспекті Металургів, 47 був зруйнований і згорів внаслідок обстрілу.

Наталія разом із сусідами переховувалася в підвалі сусідньої багатоповерхівки. Усі її рідні залишилися в тому ж районі, але кожен у своєму домі. Вони неодноразово пропонували Наталії перебратися до них, однак жінка не хотіла залишати свій будинок.

У середині березня, коли обстріли Маріуполя стали особливо інтенсивними, родичі востаннє навідали її.

"Коли востаннє приходили, то принесли щось з їжі та питну воду. А вона натомість віддавала дві картоплини, які мала", – каже Ганна.

За її словами, Наталія з першого дня повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року була зібраною та спокійною.

"24 лютого вона написала мені листа на електронну пошту. Заспокоювала, казала, що треба якось налаштуватися. Що ми все витримаємо, бо у 2014 році вже була окупація, вибухи, обстріли – все це ми знаємо. Говорила, що пережили Другу світову війну, переживемо й цю.

Але ця виявилася страшнішою, мабуть. Бабуся мене заспокоювала, оскільки я дуже тривожилася – думала, що треба одразу кудись тікати. А вона казала: "Збери речі, тривожну валізку. Все буде добре". Мій стан був на межі істерики. А бабуся обґрунтовано, мудро, спокійно говорила. Не піддалась емоціям, а мислила раціонально. Мені аж було незручно через свою реакцію", – розповідає Ганна.

Внучка пригадує останню розмову з бабусею:

"Я виїхала з Маріуполя 5 березня. Востаннє ми розмовляли 2 березня. На той момент я була в Бердянську. Це той день, коли зв'язок у Маріуполі зник узагалі".

Наталія Харакоз похована на Старокримському цвинтарі в Маріуполі. Хоронили її двічі. Жінка померла 29 березня 2022 року у підвалі сусіднього будинку, тому спершу разом з іншими загиблими сусідами її поховали в братській могилі на подвірї біля багатоповерхівки.

Про смерть бабусі онука дізналася вже 7 квітня. Коли у червні родичі приїхали шукати місце поховання, то могила вже була розкопана. Виявилося, що окупанти перепоховали людей на Старокримському цвинтарі. Родичам вдалося знайти місце поховання через єдину записку.

"Сусідка перед першим похованням поставила Наталії в кишеню записку з прізвищем та ім'ям. Коли її перепоховали на цвинтарі, то внесли в базу. Тільки через цю записку знали", – каже Ганна Прокопенко.

Наталія Харакоз художнім і журналістським словом усе життя проливала світло на різні ситуації та допомагала людям. Так само написане слово стало вирішальним і після її смерті. Вона жила з нотатками й записками про інших людей. Із запискою про себе – відійшла.

Наталія Лазука, спецально для "УП. Життя"