Бігти, гратися, ходити:

що означає безбар’єрність для людей із втраченими кінцівками
що означає безбар’єрність для людей із втраченими кінцівкамиz
Спецпроєкт
10 вересня 2026
Безбар’єрність для людини, яка пережила ампутацію, – це не лише пандуси, ліфти чи зручні тротуари. Це можливість вийти з дому, піти на тренування, зустрітися з друзями, здобувати освіту, працювати чи просто самостійно пройти кілька сотень метрів.
Для кожного вона має своє значення. Віра вчиться по-новому бути дитиною – гратися, навчатися й робити те, що любить. Іван після важкого поранення повернувся до спорту й готується до міжнародних стартів. Пан Микола у 77 років після мінно-вибухового поранення вчиться жити й ходити з протезом. Їхні історії – про різний досвід, але спільне бажання: мати можливість жити своє життя, а не постійно пристосовуватися до бар’єрів.
Для людей із втраченими кінцівками це стає можливим завдяки благодійному фонду Future for Ukraine. Спільно з центром протезування "Medical Center Orthotics & Prosthetics Україна" (MCOP) фонд реалізує благодійну програму, у межах якої близько 1000 українців зможуть безоплатно отримати протези нижніх кінцівок. Програма "Ісландія підтримує мобільність в Україні" розрахована на всіх українців – цивільних і ветеранів, які втратили кінцівки під час повномасштабного вторгнення. Фінансування забезпечують Уряд Ісландії та компанія Embla Medical HF.
Про те, як за роки великої війни змінилася українська система протезування, чому частину пацієнтів свого часу доводилося возити до США, як міжнародний досвід вдалося перенести в Україну і чому безбар’єрність має стати базовою цінністю, "Українська правда. Життя" поговорила з президенткою Future for Ukraine (USA), стратегинею та лідеркою міжнародного фандрайзингу фонду Оленою Ніколаєнко.

"Крісло колісне мені з першого погляду не сподобалося"

До повномасштабного вторгнення Іван жив у Сіверськодонецьку (до 2024 – Сєвєродонецьк), працював слідчим у Національній поліції. Наприкінці лютого 2022 року він перевівся до батальйону поліції особливого призначення "Луганськ-1", а згодом продовжив службу в об’єднаній штурмовій бригаді "Лють". За цей час воював на Луганському й Харківському напрямках, біля Лимана та Бахмута. У Часовому Яру отримав важке поранення – неподалік від водоканалу дрон скинув біля нього гранату.
Іван пригадує, що спочатку не знав, чи доведеться ампутувати ногу. Після поранення він разом із побратимами наклав турнікети й чекав на евакуацію. У лікарні медикам вдалося врятувати кінцівку, але чутливість була вкрай низькою. Коли за декілька днів відчуття до пальців ніг не повернулися, лікарі ухвалили рішення про ампутацію. 
Іван сприйняв це радше як полегшення. До цього пошкоджена нога постійно боліла, а будь-яка зміна положення тіла спричиняла дискомфорт. Після операції почався інший етап відновлення – лікування інфекції та поступове повернення до руху.
"Крісло колісне мені з першого погляду не сподобалося. Я один раз спробував і сказав, що краще буду ходити на милицях. Через місяць уже почав футбол бігати й багато рухатись – де хотів, там і ходив", – згадує з посмішкою Іван.
Згодом він зрозумів, що для більшої свободи руху варто спробувати протез. На протезі Іван навчився ходити приблизно за місяць-два. Каже, що в повсякденному житті його можливості змінилися мінімально: те, що міг робити до поранення, здебільшого може й тепер. 
А ще почав займатися спортом – спочатку різними дисциплінами, нині зосередився на паратриатлоні (це плавання, велосипед і біг). Іван уже тричі брав участь у міжнародних змаганнях – двічі на Кубку світу та на чемпіонаті Європи. На одному з останніх стартів пробіг 5 кілометрів за 27 хвилин після плавального й велосипедного етапів. Тепер його мета – потрапити до десятки світового рейтингу й відібратися на Паралімпійські ігри 2028 року в Лос-Анджелесі.
Для Івана протез не означає, що всі фізичні труднощі зникають. Навіть люди, які живуть з ампутацією десятки років, можуть стикатися з натиранням, дискомфортом чи болем. Але він вважає, що до цього можна адаптуватися, якщо тренуватися й поступово повертати тілу звичні навантаження.
"Якщо ти хочеш, то що ж поробиш? Нічого не вдієш, треба рухатись, бігати. Я на змаганнях за кордоном розмовляв з хлопцями з Бельгії, з Франції, з інших країн, які більшу частину життя мають протези. І в них також натирає, є якісь такі проблеми, хоча вони вже там 20 плюс років без ноги", – ділиться спостереженнями ветеран.
Власний досвід змінив і його погляд на безбар’єрність. Іван бачить, що в Україні з’являються нові безбар’єрні простори, однак зміни відбуваються нерівномірно. Особливо важливим він вважає не лише створення спеціальної інфраструктури, а й ставлення до неї: люди мають розуміти, для кого вона призначена і чому не варто займати паркувальні місця чи інші пристосування, створені для людей з інвалідністю.
"Я б змінив ставлення всіх людей до розуміння користування певними інфраструктурними рішеннями, які спеціально побудовані для осіб з інвалідністю, але ними користуються всі. Найлегший приклад – це, звичайно, паркування, пандуси в переходах, які побудовані для осіб з інвалідністю, але часто люди використовують їх не за призначенням", – зауважує герой.
Саме тому, за словами Івана, повернення до активного життя залежить не тільки від самого ветерана. Потрібні реабілітація, спорт, підтримувальне середовище та розуміння з боку близьких. А суспільству важливо навчитися сприймати такі можливості як звичайну частину життя, а не як виняток.

Став на протез у 75 років

Пан Микола понад 40 років прожив у Дробишевому на Донеччині. Разом із дружиною вони побудували власний дім, тримали господарство, вирощували овочі. У 2014 році пережили окупацію, але залишилися вдома. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їхні діти виїхали на Полтавщину й радили батькам зробити те саме. Та пан Микола з дружиною не захотіли залишати дім.
Вони ховалися у погребі, коли почалися обстріли. 9 травня 2022 року пан Микола вийшов на подвір’я доглянути за рослинами, а дружина пішла годувати курей і гусей. Саме тоді у двір прилетів снаряд. Чоловік отримав важкі поранення: були перебиті обидві ноги та рука. Дружина також постраждала.
Після поранення пана Миколу евакуювали до найближчої лікарні, звідти – до шпиталю у Дніпрі. Операція тривала близько п’яти годин. А далі – тривалий шлях реабілітації та пошуку нового місця, яке буде домом.
Через отримані травми пан Микола тривалий час пересувався на кріслі колісному. Самостійно користуватися ним було складно: права рука залишалася перебитою, тому дружині доводилося возити чоловіка.
У Львові йому зробили тренувальний протез, на якому він згодом ходив близько двох років. Але такий протез не був для нього цілком зручним. Пан Микола пояснює це просто: яким би хорошим не був пристрій, він не може повністю замінити власну кінцівку. Після повторного протезування у Future for Ukraine ходити стало значно легше.
Безбар’єрність для пана Миколи – не абстрактний пандус, а можливість самому встати, пройтися, зайти куди потрібно й повернути собі максимально звичне життя, навіть якщо кожен крок досі потребує зусиль.
Зараз 77-річний чоловік намагається багато ходити й вести звичний, наскільки це можливо, спосіб життя. Каже, що для цього потрібна сила волі – передусім через біль, який супроводжує ходьбу. У тілі залишилися уламки, через які періодично виникають запалення.
Попри це, він не хоче відмовлятися від руху. Каже, що сьогодні йому загалом вистачає необхідної підтримки, а найбільше болить не фізична травма.
"Єдине, що докучає, – це душевний біль. Сумуємо за рідними місцями, домом, який створили власноруч. Але маємо продовжувати жити й рухатись, бо діти та внуки не дають нам сидіти на місці", – оптимістично завершує пан Микола.

"Втрата кінцівки – це не закінчення життя"

До 11 років Віра була здоровою, активною дитиною. Вона займалася спортивно-бальними танцями, каталася на велосипеді, гралася на майданчику, бігала зі своїми однолітками. А потім у неї почало боліти коліно.
Спочатку батьки не бачили в цьому нічого незвичайного: дитина багато рухалася, тож біль легко було списати на забій чи невдалий рух. Вони зверталися до лікарів, робили рентген та УЗД, але правильний діагноз встановити не вдалося. Лише після МРТ стало відомо, що у Віри остеосаркома – злоякісна пухлина кістки. Через затримку з діагностикою зберегти кінцівку вже не було можливості.
Віра пройшла хімієтерапію, а потім перенесла високу ампутацію – дезартикуляцію кульшового суглоба. Для протезування це один із найскладніших рівнів ампутації. Але, як розповідає її мама Олена, сама Віра переживала зміни зовсім не так, як могли очікувати дорослі.
"Вірочка в мене, чесно кажучи, дитина, яка ні дня не сумувала. Не було в неї депресії, вона була налаштована лише на позитив. І так само на такому позитивному вайбі ми й запротезувалися, і зараз вона активно користується протезом. Вона вже ходить гуляти, планує йти в школу – як звичайна дитина", – розповідає жінка.
Однак перші місяці після операції все одно були непростими. Віра пересувалася на кріслі колісному, а вдома – на милицях. Найважчими для неї стали фантомні болі: вони були настільки сильними, що не допомагали ані спеціальні вправи, ані інші методи, які пробувала родина.
До протеза дівчинка хотіла перейти якомога швидше. Вона просила батьків зробити їй "хоч палку", аби тільки знову ходити. Перший протез був навчальним, із тимчасовою гільзою. Через складність ампутації він завдавав дискомфорту, а для його коригування родині доводилося їздити з Полтавщини до Харкова по п’ять годин в один бік.
Згодом Віра отримала інший протез, а після цього – сучасний протез з електронним коліном. Для дівчинки це означало не просто зручніший рух. Нове коліно дозволило їй безпечніше спускатися сходами та похилими поверхнями, а отже – бути самостійнішою.
"Коли донька хоче щось спробувати, ми пробуємо. Вона хоче на велосипеді – окей, будемо пробувати на велосипеді. Хоче на самокаті – будемо пробувати. Для мене найважливіше, щоб вона не відчувала себе обмеженою і могла робити те, що хоче", – зауважує мама.
Для Олени зміни відбулися не лише в житті доньки. Пересуватися містом із кріслом колісним або на протезі виявилося вкрай важко, зауважує жінка. Пандуси, бордюри, сходи, тротуари, ями, слизькі та неприбрані взимку дороги – те, чого людина без інвалідності може просто не помічати. Але фізичні бар’єри – лише частина проблеми. Олена розповідає, що під час прогулянок їм часто доводиться буквально захищати Віру від людей, які не помічають її на своєму шляху.
"Більшість людей просто йдуть «на своїй хвилі» і не відступають. Вірочка ще не може швидко розвернутися чи різко змінити напрямок руху, тому їй іноді просто немає куди подітися. Іноді, якщо я бачу, що ніхто не збирається змінювати траєкторію, я мало не плечима відгороджую її.
А є ті, хто бачить людей навколо себе, притримує двері, пропонує допомогу. Мені здається, нам усім просто потрібно більше звертати увагу одне на одного", – наголошує мама дівчинки.
Для Олени безбар’єрність зрештою зводиться до простого правила – поставити себе на місце іншої людини. Не чекати, поки хтось попросить про допомогу, а помічати, коли вона потрібна.
"Втрата кінцівки – це не закінчення життя. Так, це життя з особливостями, це нове життя. Але це життя, і треба робити все, щоб дитина була щаслива. Не втрачати ні в якому разі віру і надію і просто жити", – каже Олена.
Саме так Віра й робить – гуляє, вчиться ходити на протезі, катається на самокаті й планує повернутися до школи. Для неї безбар’єрність – це не спеціальні умови заради самих умов. Це можливість залишатися дитиною: пробувати нове, гратися, бути серед друзів і самостійно вирішувати, куди піти далі.
Матеріал створено БО "БФ «Майбутнє для України»" за підтримки Фонду "Аскольд і Дір", що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту "Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії" за фінансування урядів Норвегії та Швеції. Зміст матеріалу є відповідальністю БО "БФ «Майбутнє для України»" та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
© 2007-2026, Українська правда.

Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".