Олександр Шовковський: "Тренер — це фактично прийомний батько"

9 грудня 2020

Більшість із нас мріють стати чемпіонами. Однак шлях переможця складається не тільки з виснажливих тренувань і непереборного бажання. Ключове в успішній спортивній кар'єрі чемпіона — наявність професійного тренера.

Саме завдяки тренерові та його зусиллям молоді спортсмени роблять перші кроки, долають труднощі й отримують перші нагороди. Тренер — це людина, яка не тільки допомагає чемпіонам розвивати свій спортивний талант, а й мотивує та підтримує їх, коли ті опускають руки.

Привернути увагу суспільства до ролі тренерів у житті спортсменів вирішив міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation.

Саме для цього було створено програму "Тренер № 1" щоб нагадати всім нам про те, наскільки важлива професія вчителя фізичної культури та тренера.

Команда програми "Тренер № 1" систематично працює з темою фізичної культури. Один із головних інсайтів: учитель або тренер — головний провідник дитини до здорового способу життя. Саме ця людина може прищепити дитині любов до спорту або навпаки — стати причиною ненависті до будь-яких фізичних навантажень і всього, що з ними пов'язано.

"Учитель фізкультури, по суті, і є тренером для дитини. Часто вчителі фізичної культури та тренери — це одні й ті самі люди. Моя б воля, я б змінила слово "фізрук", яке все ще звучить у нас, на "тренер". Це логічно та дає їм набагато вищий статус", — ділиться своїми думками президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation Катерина Білоруська.

Популяризувати фізкультуру фонд вирішив за допомогою українських зірок спорту, адже у кожного успішного спортсмена є тренер, який стоїть за його успіхом.

На питання "Хто для тебе тренер?" спортсмени найчастіше відповідали "наставник, учитель, друг, родина".

"Коли ми стали звертатися з проханнями взяти участь у нашому проекті до українських спортсменів, усі дуже добре відгукнулися, тому що тема їм близька. Сказати "дякую" своєму тренерові хотів кожен", — додає Катерина Білоруська.

Бадмінтоніст Артем Почтарьов, фристайлист Олександр Абраменко та футболіст Олександр Шовковський поділилися своїми історіями про роль тренера в їхніх життях з "УП.Життя".

Артем Почтарьов,

перша ракетка України з бадмінтону

Я виріс у місті Лисичанську. Батьки нас із братом відправляли і на плавання, і на боротьбу, і на бокс, і на спортивну гімнастику. І тільки після цих чотирьох видів спорту ми пішли на бадмінтон.

Тоді я навчався в першому класі, і тренеру (з бадмінтону — ред.) вдалося зацікавити нас. Можливо, не так бадмінтоном, як тим, що нам було приємно знаходитися в спортзалі, серед дітей, воланчиків, ракеток і сітки. Тоді він зіграв важливу роль, професійно підійшов до дитячої психіки, і це спрацювало.

Мені подобалися і плавання, і боротьба, і силові тренування, а він знайшов щось, що нас "вставило".

Тренерів із бадмінтону у мене було три. У Лисичанську це Анатолій Анатолійович Кондратюк, мій найперший тренер. Потім нас забрали до Харкова в спортінтернат, там були Тамара Миколаївна Шоршунова та Геннадій Абрамович Махновський. Це вже тренери дорослих, більш професійних спортсменів, "збірників", тренери чотирьох Олімпійських Ігор.

Перший тренер був у мене з 1-го по 9-й клас — це період становлення дитини. Він заклав певну дисципліну, фізпідготовку, техніку — базові вміння для етапу, коли ти дитина.

Наступний тренер — це більше перехідний вік, з юнацького у дорослий. У цей момент тренер заклав ставлення до спорту: змагання, відповідальність, те, що ти повинен відповідати за команду.

А ось останній тренер уже заклав ставлення до життя. Як правильно поєднувати особисте життя, спорт, життєві ситуації, навчання. Цей тренер вже дав шлях у доросле життя.

На кожному етапі були важливі спортивні досягнення. У дитинстві тренер дав можливість побувати на п'єдесталі.

Відчути, що ти можеш, що тебе нагородили на змаганнях, відчути смак перемоги.

Я вважаю, що це був найважливіший етап. Піднятися на п'єдестал у збірній України в той момент, коли це було необхідно для мене. Зрозуміти, що перемога можлива.

Свого першого тренера я дуже ціную та поважаю, я з ним завжди на зв'язку, допомагаю його сім'ї в усьому. В ті моменти, коли хотілося кинути, піддатися спокусам, поїхати до бабусі в село на літо, він знайшов підхід, не дав нам піти, був ближче, ніж батьки.

Таких моментів багато було. Коли руки опускалися та здавалося, що нічого вже не вийде, тренер знаходив у собі сили на правильну комунікацію.

Олександр Абраменко,

перший олімпійський чемпіон із фрістайлу в складі збірної України

 

У свій вид спорту я потрапив тільки завдяки тренерові, який ходив по школі та збирав дітей на заняття. А загалом любов до спорту мені прищепив батько. У дитинстві він говорив: хлопчик повинен займатися спортом, не важливо, яким.

Я ходив на футбол, поки в школу не прийшов мій перший тренер і не запропонував піти на фрістайл. Таким чином я потрапив у цей вид спорту.

Взагалі у мене було три тренери: найперший, потім другий основний, коли я став більш професійно займатися фрістайлом, саме він навчив мене всьому, і третій, з яким я вже виграв Олімпіаду.

У нашому виді спорту головне — техніка виконання. Добрий тренер розуміє та уявляє, як донести спортсмену виконання того чи іншого елемента. Адже важко пояснити людині, що вона повинна відчувати.

І це головне в тренері, що він може пояснювати словами так, щоб ти міг відчути те, що повинен відчувати при тих чи інших елементах.

Це й емоції, і фізичні відчуття. У нас складний координаційний вид спорту. Я тренерові розповідаю про свої відчуття, він мені зі свого досвіду говорить, що це правильно чи неправильно. Може, я повинен відчувати щось інше.

Найчастіше тренер не тільки вчить тебе якихось елементів і техніці, він підтримує тебе емоційно.

На тренуванні ти не відчуваєш такого навантаження, можеш стрибати вільно, а коли виходиш на змагання, то відразу ж з'являються хвилювання, переживання, відповідальність. Тренер повинен уміти допомогти тобі впоратися з цим хвилюванням, щоб ти показав свій кращий стрибок.

Бувають моменти, коли щось не виходить або не хочеться. Знову ж — хороший тренер розуміє, коли потрібно натиснути, а коли не треба.

Припустимо, у мене щось не виходить, кажу, що не хочу сьогодні більше стрибати. А тренер каже: ні, треба. Він відчуває що потрібно ще повторити кілька разів цей стрибок. І дійсно, ти йдеш стрибаєш — і виходить.

Своєю найбільшою перемогою я вважаю Олімпійські Ігри. Золото, Олімпіада — це верхівка спортивної кар'єри для спортсмена.

У нас начебто індивідуальний вид спорту, немає командної роботи. Але є тренер, який стоїть унизу та контролює швидкість — це все дуже важливо. Тому я вважаю, що без такого тандему результат просто неможливий.

Олександр Шовковський,

кращий воротар в історії незалежної України

 

Коли я тільки почав ходити в школу, дізнався, що там є секція футболу, і в ту ж мить записався. І з величезним задоволенням усю свою енергію спрямовував у це русло. А енергії, повірте, було дуже багато.

Я любив бігати з м'ячем, весь свій час проводив із ним. Можу сказати, що на початковому етапі тренер лише направляв мене. Коли я почав займатися більш професійно, тренер ділився своїми знаннями, які він отримав за час роботи в професійних командах. Він ділився своїми спостереженнями, весь свій багаж досвіду він намагався передавати нам.

Кожного разу, коли виникає якась ситуація, ти згадуєш той чи інший епізод свого життя та ділишся ним. Вдячність учнів полягає в тому, що вони використовують той досвід, який передав їм тренер, щоб розвивати себе, домагатися нових висот і піднімати планку ще вище.

Тренер — це фактично другий батько. Причому більшою мірою тренер усиновляє свого вихованця. Він віддає йому всього себе, все, що у нього є.

Крім того, що тренер учить тебе тієї професії, якій ти хочеш присвятити своє життя, так він ще віддає тобі свою життєву мудрість. Його в принципі можна порівнювати з другим батьком або другою матір'ю.

Я вважаю, що до кожного учня тренер приходить тільки тоді, коли учень готовий. Зв'язок "тренер — вихованець" — він величезний, від емоційного стану тренера залежить виступ спортсмена. Він настільки сильно відчуває свого учня, що може передбачати дії та бачити, на що той здатний, розуміти, коли та що потрібно зробити.

Ми недавно згадували серію післяматчевих пенальті. Одну з перших, яка була в моєму житті.

Це серія в матчі за вихід в етап Ліги чемпіонів. Той груповий етап, який став одним із найуспішніших на сьогодні в новій українській історії для "Динамо" (Київ), коли ми дійшли до півфіналу. Так ось, щоб потрапити до другого етапу Ліги чемпіонів, щоб взагалі потрапити в Лігу чемпіонів, нам треба було двоматчеве протистояння з празькою "Спартою".

За результатами цього двоматчевого протистояння не було визначено переможця і потрібна була серія післяматчевих пенальті. І ось я готуюся до неї, а до мене підходить Валерій Васильович Лобановський і каже: "Є матчі, які виграє воротар".

Це була проста фраза, але варто знати ще Валерія Васильовича, людину, яка вміла знаходити індивідуальний підхід до кожного гравця. Він знав, із ким можна поговорити дещо жорстко, з ким — виключно м'яко. Знав, на кого потрібно гримнути, з ким цього точно робити не варто.

І ось він таку фразу підійшов і сказав, а чим усе закінчилося? Тим, що з чотирьох пенальті, які пробили мої ворота, я три відбив. Три!

Лобановський вкладав у нас всі свої знання, постійно ділився з нами своїм досвідом. Іноді сенс багатьох його висловлювань, навіть через багато років, знаходив нове значення та був актуальним завжди.

Вважаю, що велич тренера саме в цьому і полягає. Коли він, ділячись своїм досвідом, вкладає ті знання, які ти ще навіть не розумієш до кінця, але в якийсь момент вони можуть зіграти вирішальну роль.

"Тренер № 1"проєкт, над яким команда Parimatch Foundation працювала майже рік: кілька разів міняли концепцію, в один момент навіть хотіли скасувати його, але в підсумку все склалося в максимально масштабному форматі, адже тема важливості тренера та його підтримки буде актуальною завжди.

Далі в спецпроекті читайте інші історії спортсменів про їхніх тренерів на шляху до переможних п'єдесталів.