Джим Лоррейн, президент AWP: Допомогу в громаді має отримати кожен ветеран

– Так, я у військовій та ветеранській сфері Сполучених Штатів вже дуже давно. І щодня бачу: коли військові переходять в цивільне життя, їм дуже потрібен зв'язок з іншими ветеранами та з людьми загалом. Бо соціальна ізоляція – серйозна проблема. Ветерани нерідко закриваються, не спілкуються навіть із сім'єю, друзями. Тоді й знайти роботу важко, і вони не мають мотивації та позитивного бачення майбутнього. Одна проблема накладається на іншу.

Як об'єднати ветеранів, як допомогти їм отримати те, що їм справді треба? Це завдання "номер один". І в США, і в Україні, – я побачив це особисто, коли приїздив, – вже є дуже багато ветеранських програм, і їх можна знайти в інтернеті.

І безпосередньо на місці, де живе ветеран, потрібна людина, яка допоможе зорієнтуватися в цій системі. Визначити потребу ветерана та підібрати допомогу з огляду на те, ким ви є, що робите і де перебуваєте. А для цього такому фахівцю дуже важливо знати, ким є ветеран сьогодні, яка у нього загалом життєва ситуація, що відбувається в родині. Треба розуміти, куди він прагне рухатися в майбутньому. Це допоможе визначити, які ресурси – державні чи недержавні – доступні йому для досягнення цієї мети.

Краще, ніж фахівець у рідному місті чи селищі, цього так детально ніхто не визначить. Це має бути добре знайома людина. Ми називаємо її "навігатор", тобто той, хто орієнтується в можливостях для ветерана і може його провести через весь спектр наявних опцій.

Тобто тут важливі дві речі. По-перше, важливий зв'язок з іншими людьми. І по-друге, важлива людина, яка допоможе зорієнтуватися в цій складній системі й водночас буде адвокатом для них, причому не лише в якійсь одній справі, а на все життя. Я бачу в цьому успішні історії: ветерани отримують допомогу і потім самі хочуть стати комусь у пригоді. Вони проходять через цей процес, а потім повертаються і кажуть: знаєте, тепер я успішний, я б дуже хотів віддячити та допомогти.

– Це дуже хороше питання. Це потребує зусиль від усіх: місцевих програм, національних і загальнодержавних.

Така ініціатива часто починається із самих ветеранів. Вони роблять це тому, що хочуть допомогти іншим ветеранам та їхнім сім'ям. Успішна ветеранська спільнота допомагає покращити якість життя всієї громади загалом. Ветерани волонтерять, когось тренують, вони активні у своїй громаді. Тому важливо, щоб це починалося на місцевому рівні.

Плюс – якщо держава надає послугу, скажімо, якусь виплату ветеранам, треба зробити так, щоб ветерану  в будь-якій громаді було легко отримати до неї доступ. В America's Warrior Partnership (неурядова організація у США, що допомагає ветеранам. – Ред.) є гасло: "Разом ми можемо краще". І для цього потрібно, щоб місцевий рівень співпрацював зі штатом і національним рівнем. Тому що, знаєте, ресурси є. Треба лише знати, де вони є, і знати, як ветерану орієнтуватися в цих видах допомоги. А головне – щоб вони цю допомогу отримували швидко та без якихось проблем.

– Головний урок – і в цьому Україна вже точно попереду – полягає в тому, що нам в США слід було починати допомагати ветеранам раніше. Ви ж це робите вже зараз.

На початку ми припустилися помилки: надто фокусувалися суто на військових, які проходили через шпиталі, готуючись до демобілізації. Але не помічали головного: на одного такого бійця припадало 10 чи 20 тих, хто повертався додому не з лікарняного ліжка, а напряму зі служби. Але на них ніхто не зважав. Ніхто не опікувався ветеранами, які щойно зняли форму – тими, в кого не було тяжких поранень, але в них був свій багаж побаченого, пережитого, приховані травми.

Тому тут мій головний меседж такий:

Кожен, а не лише ті, хто втратив кінцівки чи має видимі поранення, а й ті, чиї травми невидимі, і навіть ті, хто здається абсолютно здоровим зараз. Можливо, вони мовчатимуть сьогодні, але з досвіду знаю: за 5–10 років ці наслідки наздоженуть їх, і їм знадобиться допомога.

Ще один урок, який я засвоїв, – у США далеко не всі ветерани мають право на медичні чи деякі інші соціальні послуги: лише ті, хто мають поранення чи тяжкі травми. Якщо говорити про Штати: у нас 17,5 мільйона ветеранів, але безкоштовними послугами охоплена лише невелика частка. Вважаю, це величезна помилка. Наша порада Україні – не обмежуйтеся підтримкою лише тих, хто має видимі поранення чи інвалідність. Допомагайте всім.

– Ми зобов'язані знати всіх ветеранів і підтримувати з ними зв'язок. Маємо розуміти, хто вони, де живуть, до чого прагнуть, аби вчасно спрямовувати їх до необхідних ресурсів.

Практика показує:

Вони хочуть розповісти про побратима, підтримати когось у скруті. Лише 15% справді потребують допомоги – і ми мусимо бути поруч. Але те, що в громаді є 85% ветеранів, які кажуть, що їм зараз нічого не треба особисто, створює величезний ресурс для всієї спільноти.

– Так, посттравматичний стрес –  це дуже складно. Знаєте, симптоми людини, яка отримала травму голови від вибуху, дуже схожі на симптоми посттравматичного стресу, тому їх часом легко переплутати.

Ми познайомили українських колег з американською програмою "Посттравматичне зростання". Її суть у наступному: ви пережили на війні та в житті жахливі речі, через які ніхто не повинен проходити. Але подивіться на це під іншим фокусом – як цей досвід загартував вас, зробив сильнішими й навчив глибше цінувати життя. Тобто страшний біль ми намагаємося перетворити на досвід особистісного зростання. Це не стільки медичне лікування, скільки психологічні заняття, тренінги.

Ця методика свого часу створювалася для наших американських ветеранів, які пережили особливо складні події. Це були військові, колишні військовополонені епохи війни у В'єтнамі. Вони проходили через посттравматичне зростання разом: спілкувалися, аналізували пережитий жах, підтримували зв'язок і при цьому глибоко розуміли одне одного, дивилися одне на одного як на тих, хто пережив те саме. Завдяки цьому у них був надзвичайно низький рівень психологічних розладів, пов'язаних із посттравматичним стресом.

І те, що "Серце Азовсталі" зараз створює такий центр посттравматичного зростання в Україні – це просто чудова ініціатива. Одна з речей, які я дуже ціную в підході та цінностях голови Наглядової ради Наталії Ємченко та організації "Серце Азовсталі" – це розуміння важливості в тому числі й психологічного відновлення ветеранів.

– Знаєте, я їхав в Україну і очікував побачити брак ресурсів. Натомість був вражений, скільки всього корисного для ветеранів у вас уже створено. В Україні не так треба нові програми, як те, щоб хтось на місцях допомагав ветеранам в цих програмах зорієнтуватися.

Також я чітко побачив ще одну потребу – важливо, щоб інтереси ветерана в Україні хтось захищав. Коли треба допомога, а натомість доводиться сперечатися, доводити свої права – це не добре. Часом ветеран просто не може цього робити сам.

Треба хтось, хто прийде і скаже: "Чекайте, він має на це повне право, дайте йому те, що треба". Власне на цих викликах і сфокусований проєкт, який ми маємо з громадською організацією "Серце Азовсталі": "Ветеран і громада" допомагає громадам формувати ефективну ветеранську політику, створювати умови, щоб ветерани могли реалізувати свій потенціал.

В громадах я був вражений тим, як війна в Україні зачепила абсолютно всіх без винятку. Це стосується не лише ветеранів – постраждали всі мешканці. Узяти хоча б Бучу та Кам'янське: люди там неймовірно зосереджені й зібрані. У Кам'янському ми побували на металургійному комбінаті "Метінвест", де є дуже згуртована ветеранська спільнота (після російського удару у вересні 2026 року комбінат зупинив усі виробничі процеси. – Ред.). Там працюють координатори послуг та заходів, які об'єднують ветеранів та їхні сім'ї.

А коли виходиш із підприємства на рівень самої громади, бачиш чітке розуміння: усю систему підтримки треба вибудовувати знизу вгору – за принципом насіння, яке проростає з землі. Саме такий підхід вибудовує "Метінвест" та "Серце Азовсталі". Все має починатися на рівні громади й розвиватися вгору, як нове життя з насіння.

Недавно я зустрічався з міністром у справах ветеранів України та пояснював йому саме це:

Саме тут на перший план виходить фахівець – людина, яка допомагає ветерану та його родині знайти саме те, що їм потрібно в конкретний момент.

– Це дуже надихаючий проєкт, щодня відкриваємо для себе все нові деталі. У межах роботи America's Warrior Partnership ми побували в Україні та проаналізували досвід Бучі й Кам'янського.

Ми чітко побачили їхні сильні сторони та визначили напрями, де варто докласти додаткових зусиль, щоб створити громаду. Громаду, яка знає всіх своїх ветеранів та їхні родини й тримає з ними постійний зв'язок, інформує їх про можливості для розвитку через місцеві та державні програми. А головне – стає надійним захисником та адвокатом ветерана, коли йому потрібна допомога. Уся суть програм зводиться до того, аби навчити "навігатора" фокусуватися на потребах людини та ефективно взаємодіяти з усіма службами.

Особливо радісним є партнерство з Київською школою економіки (KSE). Вони провели колосальну роботу: проаналізували півтори тисячі громад і відібрали для проєкту 12 найкращих. Головна ідея – вирощувати спільноти, дружні та відкриті до ветеранів, які підтримують захисників та їхні родини, і це буде робити всю громаду міцнішою і згуртованішою.

– Мені дуже запам'яталося, що ветерани буквально сповнені надії на майбутнє. Вони самі пройшли війну і особисто вже заплатили високу ціну за те, щоб це майбутнє було кращим.

Ще мене дуже вразили люди, які допомагають ветеранам безпосередньо на місцях в громадах. Я говорив зі співробітницею комбінату "Метінвест". Вона неймовірно співчутлива, фахова і віддана своїй справі.

Я зустрічався з хлопцями й дівчатами в Маріупольському університеті – багато з них пройшли полон. Попри це, зараз вони чітко кажуть: ось де я зараз, ось мої плани на майбутнє, ось що я робитиму для своєї сім'ї. У них є віра в майбутнє і віра у свою країну. Це чудово, це надзвичайно сильно – будувати плани, переживши таке, і будувати плани, коли триває війна.

Якщо ж говорити про конкретні ініціативи на місцях у межах проєкту, то в кожної громади є свої "родзинки". Взяти ось Бучу: там працює єдиний громадський центр, куди всі містяни звертаються за послугами. Але при цьому для ветеранів створена окрема зона. Ветеран іде без черги до фахівця, який йому потрібен, і всі послуги об'єднані для нього в одному місці. Поруч працюють служби, які допомагають сім'ям та дітям ветеранів із різними соціальними і психологічними питаннями.

Найгірше для ветерана – сидіти, склавши руки. Їм життєво необхідно бути активними, працювати, відчувати свою потрібність і віддавати щось суспільству. І також їм важливо бачити подібний підхід суспільства і до них. Саме це я побачив в цьому проєкті: тут ветерани відчувають себе потрібними.

– У Кам'янському мене вразили самі працівники "Метінвесту": вони об'єднали ветеранів у згуртовану спільноту під керівництвом потужної лідерки. Загалом у ваших громадах мені шалено подобається фокус на спорті – і для чоловіків, і для жінок це потужний інструмент реабілітації та єднання. Окрім того, ми відвідали в Кам'янському центр адаптації для бійців, які щойно повернулися до цивільного життя. Там вони отримують і консультації, і соцпідтримку. Це дуже і дуже добре.

Та найбільше мене захопило інше: самі ветерани стають наставниками, тренерами для цивільних. Вони навчають мешканців громад домедичної допомоги – розповідають, як рятувати себе і близьких в критичних ситуаціях, як розпізнавати небезпечні предмети: нездетоновані дрони, артилерійські снаряди чи вибухівку.

Це має двосторонній ефект: ветерани отримують підтримку і діляться своєю експертністю та тим, що самі вміють найкраще. Це феноменально! І все це відбувається на локальному рівні.

Мій головний висновок такий:

А завдання держави та національного рівня – надати цим місцевим ініціативам повноваження, фінансування та ресурси, яких може бракувати.

– Кожен хоче для ветеранів кращого, але справді іноді різні фундації роблять те саме, що й інші. У США є немало програм-дублерів. До речі, буквально сьогодні вранці мені телефонував чоловік, щоб обговорити свою ідею допомоги ветеранам. Я його попередив, що в громаді інші вже роблять те саме. Я певний, в Україні буває подібне. У вас є люди, які хочуть змінити ситуацію на краще, але вони просто повторюють те, що збирається зробити хтось інший. На мій погляд, це не допомагає ветеранам. Мати стільки виборів... іноді занадто великий вибір – це не добре.

Вчитися в інших країн корисно, але слід визнати, що ви маєте власну культуру допомоги ветеранам, у вас вже налагоджені різні ветеранські послуги. У США є програма під назвою "Go to college". Щоб здобути робітничу професію, вам доведеться оплачувати навчання самому. Ветеранам таке навчання оплачує держава. У вас же таке навчання безкоштовне й так, ви це вже робите ефективно.

– Повернуся до нашої метафори про зернятко і красиву квітку, яка з нього виростає. Головна мета "Серця Азовсталі" – підготувати ґрунт, тобто створити в громадах умови, де щиро дбають про ветеранів та їхні родини. Де розуміють: мало просто посіяти зерно.

Щоб зерно проросло й зміцніло, за ним треба постійний догляд, турбота й підтримка. І важливо дбати про нього і далі, поки воно не перетвориться на розкішну квітку чи міцне дерево. У цьому й полягає задум: "Серце Азовсталі" допомагає знайти той поштовх і можливості для громади, щоб це зерно вони могли вирощувати самі. Гадаю, саме в цьому полягає суть роботи проєкту від "Серця Азовсталі".