Не лише інтеграція:

Ще кілька років тому про повернення ветеранів говорили передусім через поняття інтеграції. Передбачалося, що після служби людина має повернутися до цивільного життя, а громада – допомогти їй у цьому. Але сьогодні цей підхід потребує переосмислення. Адже змінюватися має і середовище, в яке людина повертається.

Тому ветераноцентрична громада – це не просто місце, де є ветеранський простір або можна отримати соціальну послугу. Це громада, де потреби ветеранів і їхніх родин враховують у різних сферах. У медицині, освіті, працевлаштуванні, спорті, громадському житті.

Але є ще одна важлива складова. Ветерани мають не лише отримувати послуги, а й впливати на розвиток громади. Саме тому ветеранська політика поступово перестає бути набором окремих програм. Вона має ставати частиною загальної стратегії розвитку.

Під час служби ветерани працювали в умовах невизначеності, брали відповідальність, ухвалювали складні рішення та організовували інших. Цей досвід не зникає після демобілізації.

"Якщо громада бачить у ветерані лише отримувача соціальних послуг, вона втрачає цей ресурс. Якщо ж створює можливості для його реалізації, вона отримує активного учасника розвитку громади, підприємця, наставника, громадського діяча чи управлінця", – зазначає Наталія Ємченко.

І тут важливий наступний рівень – сама громада. Адже навіть якісна психологічна, фізична чи соціальна підтримка не дасть довгострокового результату, якщо після неї людина повертається в середовище, яке не готове її прийняти. Саме тому досвід інших країн може бути корисним для України.

Ветеран повертається не в державу. Він повертається в конкретне місто чи село. Тут живе його родина, тут він шукає роботу, звертається до лікаря, віддає дітей до школи, відновлює соціальні зв’язки. Тому саме громада може першою побачити, що людині потрібно.

Так вважає Джим Лоррейн, президент America’s Warrior Partnership (AWP). Він пройшов військову службу в США та особисто зіштовхнувся з поверненням у цивільне життя. Тому згодом заснував організацію, яка допомагає ветеранам під час повернення в громади. Джим Лоррейн приїжджав до України та досліджував, як співпрацюють громади й ветерани, і надав рекомендації, аби покращити роботу громад. За його словами, громади знають своїх ветеранів, розуміють їхні потреби й бачать ресурси, які можуть запропонувати.

Американський досвід показує ще одну важливу річ: навіть добре налаштована система не працюватиме без людського контакту. За словами Джима Лоррейна, США свого часу значною мірою покладалися на технології. Розраховували, що ветеран сам знайде потрібну послугу і звернеться по неї. Але часто цього не відбувається.

Цей принцип важливий і для України. Ветеранська політика може мати десятки сервісів. Але якщо людина не знає, куди звернутися, або не готова зробити перший крок сама, сам факт існування послуги ще не означає, що вона отримає допомогу.

Ще один урок, який Лоррейн називає важливим для США, стосується самого моменту переходу від військової служби до статусу ветерана.

"У США ми припустилися помилки, створивши своєрідну стіну між військовою службою і життям ветерана. Людина залишає військо – і лише після цього починається окремий етап її життя як ветерана. Але між цими двома етапами не повинно бути такого розриву. Ми маємо зменшити цю стіну й зробити перехід більш плавним. Це має бути поєднанням, а не розділенням", – говорить він.

Для України цей підхід особливо важливий. Адже повернення до цивільного життя – це не один день і не одна процедура. Це процес, який може починатися ще під час служби й продовжуватися після повернення додому. І тут знову виникає роль громади. Вона має бути готовою не лише зустріти ветерана після демобілізації, а й допомогти йому побудувати наступний етап життя. Саме тому американський досвід для України важливий не як готова інструкція, а як набір принципів. Їх можна адаптувати до власної системи та потреб конкретних громад.

Вже зараз Україна має одну перевагу, якої, за словами Лоррейна, немає у США. Українська система охорони здоров’я значною мірою є спільною для ветеранів і цивільних. В Америці ветеранська медицина значною мірою існує окремо від загальної системи. Лоррейн вважає українську модель інтегрованих послуг сильною стороною. Тож завдання не в тому, щоб просто повторити американську модель.

Навпаки – Україні важливо побачити, що вже працює тут, що варто запозичити, а що потрібно створити власноруч. Головне – не втратити людину за системою послуг. Бо справжня ветераноцентричність починається не з кількості програм, а з того, чи знає громада своїх ветеранів і чи може допомогти їм побачити майбутнє.

США та Україна мають різні системи місцевого самоврядування, медицини, соціальних послуг та, зрештою, різний досвід війни. Тому важливо не копіювати готові рішення, а зрозуміти, які принципи можна адаптувати до українських умов. Саме на це спрямована програма "Ветеран і громада", яку ГО "Серце Азовсталі" реалізує за ініціативи та підтримки Фонду Ріната Ахметова у партнерстві з Київською школою економіки та America's Warrior Partnership.

Київська школа економіки стала дослідницьким та освітнім партнером програми. Команда вивчала досвід 12 українських громад. Дослідники зібрали понад сотню місцевих практик, а також окремо фіксували помилки, які можуть бути корисними для інших громад.

У громадах уже можуть працювати ветеранські простори, психологи, соціальні працівники чи програми працевлаштування. Але цього недостатньо, якщо ці елементи не пов'язані між собою. Ветеран не повинен самостійно розбиратися, до кого йому звернутися далі. Саме тому один із ключових принципів програми – побудова цілісного маршруту людини.

Умовно він може починатися з одного зрозумілого контакту. Далі відповідальна людина допомагає ветерану отримати необхідні послуги в інших установах. Важливо не просто передати запит далі, а переконатися, що проблема справді вирішена.

Тут і проявляється різниця між окремою послугою та ветераноцентричною системою. У першому випадку громада може сказати: "У нас є психолог". У другому: "Ми знаємо, що потрібно цій людині, і допоможемо їй пройти весь шлях".

Тетяна Водотика зауважує, що не всі ветерани самі звертаються по допомогу. Причини можуть бути різними – хтось не знає про доступні можливості, дехто не хоче визнавати потребу в підтримці, а хтось просто не знає, з чого почати. Тому ветераноцентрична громада має не лише створювати послуги, а й розуміти, хто саме ними користується, а хто залишається поза системою. Для цього потрібні дані та постійний зворотний зв'язок. А ще – безпосередня участь ветеранів у формуванні політики. Бо одна з типових помилок – вирішувати за ветеранів, що їм потрібно.

У дослідженні KSE були приклади, коли громади створювали програми чи організовували заходи без попереднього запиту до самих ветеранів. У результаті хороша на папері ініціатива не працювала на практиці. Тому, каже Тетяна Водотика, громада має навчитися слухати ветеранів до того, як створювати для них рішення.

Не існує універсальної моделі ветераноцентричної громади. Те, що працює у великому місті, може бути неможливим реалізувати у невеликій громаді – десь немає достатньої кількості фахівців або бракує бюджету, десь громада сама пережила окупацію чи була переміщена. Тому завдання програми – не дати громадам готовий шаблон, а допомогти їм самостійно побудувати систему, яка відповідає їхнім умовам.

Саме для цього команди громад навчаються працювати з даними, аналізувати потреби ветеранів, знаходити розриви у вже наявних послугах і формувати власні рішення. Результатом має стати не лише документ зі стратегією, а команда, яка зможе реалізовувати її після завершення програми.

Для громади ветераноцентричність починається не з окремої програми. А з розуміння того, що ветерани – це частина громади, яка після повернення має знову стати її активним учасником. Саме на такому підході Буча намагається вибудовувати власну ветеранську політику.

Після повномасштабного вторгнення громада отримала власний досвід війни. Частина її мешканців пішла на фронт. Інші пережили окупацію, втрату близьких або вимушене переміщення. Тому питання повернення військових для Бучі – не абстрактна державна політика, а частина повсякденного життя громади.

Тому оцінювати ветеранську політику, на його думку, потрібно не кількістю проведених заходів чи освоєних коштів.

"Єдиний справжній критерій – це реальні зміни в житті конкретної людини. Якщо ветеран швидко пройшов реабілітацію, влаштувався на роботу чи відкрив свій бізнес, якщо він не зіштовхнувся з байдужістю в міських установах і відчуває свою потрібність громаді – значить, наша програма працює", – пояснює мер.

Це добре видно і з досвіду самих ветеранів. Наприклад, громада ветерана Сергія Ярового релокована до Києва, оскільки її територія залишається окупованою. Для Сергія одним із перших викликів було знову знайти цей зв’язок. Згодом він став членом Молодіжної ради, долучився до ветеранського сектору та почав допомагати іншим ветеранам.

У цьому і є головна відмінність ветераноцентричного підходу. Громада не просто створює щось для ветеранів. Вона створює умови, в яких ветерани можуть разом із нею робити щось для самої громади.

На думку Сергія, перш за все має працювати зрозуміла система супроводу. Потрібні фахівці, які допомагають ветеранам із документами та пільгами. Мають бути місця, де ветерани можуть зустрічатися. Важливі спортивні та реабілітаційні можливості. Окремої уваги потребує ментальне здоров’я.

Але не менш важливо – створювати ветеранське ком’юніті. Щоб люди після служби не залишалися сам на сам зі своїм досвідом. Щоб могли регулярно спілкуватися, підтримувати одне одного і разом говорити про проблеми.

"Така модель, коли ветерани постійно комунікують, працюють ветеранські ради, дозволяє краще розуміти наявні проблеми та створювати необхідні умови для життя ветеранів", – підсумовує Сергій.