"Хочу, щоб всі знали про мого фантастичного чоловіка". Як дружина загиблого захисника заснувала фонд у його пам'ять

Сергій Коновал з позивним "Норд" міг би знімати фільми про Україну, будувати кар'єру стоматолога чи просто жити тихим сімейним життям. Але він свідомо обрав шлях, який для нього був важливішим за власний комфорт – захищати інших.

Із 2014 року Сергій служив у добровольчих підрозділах, а після початку повномасштабного вторгнення очолив роту 67-ї окремої механізованої бригади. Він дбав про своїх бійців і мріяв колись повернутися до мирного життя – мати дім, родину і дітей.

У квітні 2024-го Сергій загинув на фронті, а в серпні йому посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота зірка". Після його смерті дружина Ольга вирішила зберігати пам'ять про чоловіка не лише у спогадах, а втілювати його цінності у власних проєктах. Вона створила книгу для дітей, започаткувала фонд та стипендії для молоді та продовжила справи свого коханого, який понад усе любив людей і свою країну.

"Наступного дня після знайомства абсолютно спокійно заявив, що я буду його дружиною"

До повномасштабної війни Сергій Коновал встиг спробувати себе в різних професіях.

За освітою він був стоматологом. Навіть відкрив власний невеликий кабінет і близько пів року працював за фахом. Але згодом зрозумів, що цього йому замало.

"Я дивлюся у вікно і розумію, який маленький цей кабінет і який великий цей світ", – казав чоловік.

Сергій покинув стоматологію і почав працювати оператором. Знімав і монтував документальні фільми про загиблих захисників АТО, працював на телебаченні. Після війни мріяв продовжити цю справу: знімати фільми про Україну, її історію та людей.

Втім, головною справою його життя стало військо. З 2014 року Сергій служив у "Госпітальєрах", а у 2016-му – очолив Шосту резервну сотню добровольців Українського добровольчого корпусу "Правий сектор". На початку повномасштабного вторгнення добровольцем поїхав захищати Київщину, а вже у березні 2022-го став командиром Другої стрілецької роти 67-ї окремої механізованої бригади.

Попри всі військові досягнення, найбільшою мрією Сергія були дуже прості речі – власний дім, сім'я і діти. Хоча особисте життя він постійно відкладав "на потім".

Це "потім" несподівано настало у квітні 2022 року, коли Сергій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою.

Вона приїхала як волонтерка до Барвінкового на Харківщині. Планувала провести там чотири дні, але залишилася на два з половиною роки.

Як згодом з'ясувалося, ця зустріч була зовсім не випадковою. Побратими Сергія спеціально запросили Ольгу. Вони бачили, що після бойових виходів усі телефонують дружинам чи рідним, а Сергій мовчки переглядає фотографії свого собаки Арахіса, якого залишив у Тернополі. Друзі вирішили, що настав час це змінити.

"Між нами контакт виник буквально з першого погляду і першої розмови. Сергій був дуже замкнутим і сором'язливим. Здавалося, що з нього кожне слово потрібно було витягувати окремо. Але вже наступного дня він абсолютно спокійно заявив, що я буду його дружиною. Для мене це було якось дивно.

А він відповів: завжди знав, що його жінка сама прийде до нього, сама його знайде", – розповідає Ольга.

Дружина згадує, що Сергій був найдобрішим чоловіком у її житті. Вона часто дивувалася, як у ньому поєднувалися риси рішучого, жорсткого командира та надзвичайно чуйної людини. Він мав величезне любляче серце: обожнював тварин, яких вони з коханою разом підбирали вздовж усієї лінії фронту, любив смачно поїсти та гарно поспати. Проте щоранку о 7:00 ставив будильник, щоб вийти на пробіжку, і лише потім досипав.

У його підпорядкуванні було 128 бійців. Ольга жартує, що вона була 129-ю, адже завжди перебувала поруч із ними.

"У зоні бойових дій мені не було важко. Навпаки – я була дуже щаслива. Відчувала величезну гордість, що мій чоловік захищає не лише мене, а й усю країну, і водночас реалізовує свій потенціал. У Сергія були великі плани розвитку у війську.

Ми майже ніколи не сварилися, дуже багато говорили, були сильною командою. Я допомагала організовувати роботу роти, вела комунікацію, соціальні мережі, спілкувалася з журналістами. Сергій завжди казав, що налагоджувати комунікацію йому важко, а мені це, навпаки, дається легко, бо я люблю працювати з людьми. І щоразу повторював: "Як добре, що тепер у мене є ти", – ділиться жінка.

"Перед трагедією не було жодного поганого передчуття. Я не вірила, що Сергій може загинути"

Ольга пригадує: до загибелі Сергія нічого не віщувало біди. Усі навколо повторювали: "Хто-хто, а Сергій загинути не може".

Вона вирушила до Великої Британії, щоб налагодити співпрацю з партнерами, хоча зізнається, що дуже не хотіла їхати.

Це не було пов'язано з якимось внутрішнім відчуттям – вона просто завжди важко переносила розлуку з чоловіком і намагалася від'їжджати від нього якомога рідше.

"Сергій навпаки переконував мене поїхати, відпочити, переключитися, щось собі купити, випити кави з подругами. Звістку про загибель я отримала дорогою додому – поверталася з Лондона, уже пересідала з літака на автобус у Польщі, коли мені зателефонували й сказали, що танковий снаряд влучив у бліндаж Сергія. Це сталося 6 квітня 2024 року.

Разом із ним загинув його кум, найкращий друг і заступник, офіцер Тарас Петришин", – розповідає Ольга.

Під час дзвінка жінка лише перепитала, чи це точно, а потім одразу почала займатися організацією похорону. Вона вже знала, як це робити, адже ще до загибелі Сергія поховала не одного друга-військового.

"Мені треба було зробити це достойно для свого коханого, бо я розуміла, хто мій чоловік, чого він заслуговує, і що ніхто, крім мене, цього не зробить", – каже вона.

Прощання з Сергієм Коновалом відбулося на Майдані Незалежності в Києві. Потім траурна колона вирушила до Тернополя, зупиняючись у різних населених пунктах – цього просили місцеві жителі й друзі родини.

"Це було дуже масштабно. Я завжди жартую, що, крім організації заходів чи відпочинку, тепер професійно організовую похорони", – іронізує Ольга.

"Справжні герої – ось тут, поруч із нами"

У 2024-му Ольга та Сергій пережили втрату ненародженої дитини. Тож загибель чоловіка стала для неї другим ударом.

"У той момент я зрозуміла, що вже ніколи не буду вагітна від нього. Є така думка: коли люди горюють, вони плачуть за минулим. Але втрата чоловіка чи дружини – це насамперед втрата майбутнього. Ти більше не можеш нічого планувати, тобі немає кому подзвонити, поскаржитися, зайти в магазин і запитати: "Що б ти хотів сьогодні з'їсти? Що приготувати?".

Мені здається, що діти – це продовження щастя, можливість спрямувати на них свою любов. А дружини військових, які залишилися без дітей, іноді почуваються ніби сиротами цього світу – без майбутнього.

Я дуже сильно втратила відчуття щастя. Ти ніби живеш, функціонуєш, але всередині – порожнеча", – розповідає героїня.

Після загибелі Сергія Ольга зрозуміла: пам'ять про кохану людину не обов'язково має означати мовчазне страждання. Для неї справжнє вшанування пам'яті – не застрягати у скорботі, а продовжувати робити щось живе й корисне.

Однією з ініціатив пам'яті стала дитяча книга "Норд і сталева сотня".

Дружина згадує, що Сергій мріяв написати власну книгу. Він особливо любив фентезі й навіть почав писати, однак залишеного матеріалу виявилося недостатньо для окремого твору. Тож ідея видати казку була зовсім не випадковою.

Події книги розгортаються у вигаданій Країні Світла, на яку нападає сусідня Мороковія. Це історія про сучасних лицарів – хоробрих воїнів Норда, Химеру та інших захисників "Сталевої Сотні", які боронять свою землю. Авторкою твору є подруга Сергія та Ольги Зоряна Биндас, а ілюстрації намалювала Дар'я Горюнова.

"Готуючи видання, я зрозуміла, як мало сьогодні виходить українських книжок, а надто казок – більшість із того, що читають наші діти, є перекладами. На кожній презентації ми запитуємо малечу, яких супергероїв вони знають і люблять. Вони зазвичай називають персонажів "Марвел" чи інших вигаданих персонажів. Але з українських – нікого... Жодна дитина не каже про свого батька, який воює чи загинув на війні.

Тоді ми усвідомили, наскільки важливою є ця тема: показати, що справжні герої – ось тут, поруч із нами. А ще – навчити батьків, як правильно говорити з дітьми про загибель військових, та пояснити, куди далі "відлітають" їхні душі", – розповідає Ольга Коновал.

"Мені важливо підтримати тих, хто активний, працьовитий, хто проявляє себе"

Окрім захоплення літературою, Сергій Коновал дуже любив дітей та працював з молоддю. Тож у пам'ять про нього Ольга вирішила заснувати фонд і започаткувати стипендії для молоді.

Сергій сам походив із простої родини, якій завжди бракувало грошей. Щоб мати можливість навчатися і розвиватися, чоловік багато працював: збирав метал, розклеював оголошення тощо. Вся родина збирала кошти, щоби він зміг вступити до медичного університету.

"Я вирішила, що стипендії будуть у пам'ять про Сергія – щоб підтримувати молодих людей, їхні здібності, громадську і волонтерську діяльність. Це не про оцінки чи академічні досягнення. Мені важливо підтримати тих, хто активний, працьовитий, хто проявляє себе і хоче щось змінювати.

В університетах це можуть бути студенти, які створюють власні ініціативи, благодійні проєкти, допомагають іншим. Мені важливо підтримувати молодь, яка, можливо, по-іншому бачить цей світ і прагне робити його кращим.

Так само важливі для мене вишколи та спортивні змагання, адже Сергій сам займався цим: проводив заходи, пов'язані з патріотичним вихованням молоді. Він міг прийти до школи чи університету і розповісти учням та студентам про АТО, службу, тактичну підготовку", – каже дружина захисника.

За словами Ольги, фонд – певне узагальнення всього, що вона робить. Героїня каже: для неї важливо, щоб будь-яка справа мала юридичне підкріплення.

"Я створила громадську організацію, тому що це дає більше можливостей для діяльності: офіційно виплачувати стипендії, прозоро вести рух коштів. Це не гроші "в конвертах". Також я допомагаю сім'ям інших загиблих.", – зазначає Ольга.

Стипендії працюють так: спершу Ольга від імені своєї ГО звертається до університету чи іншого навчального закладу й підписує договір про співпрацю, у якому визначають, наприклад, що стипендії видаватимуть раз на пів року.

Далі вчена рада університету або педагогічна рада школи оголошує конкурс. Охочі можуть подавати заявки самостійно, а якщо йдеться про дітей – документи за них подають батьки. Навчальний заклад обирає кандидатів, після чого запрошує їх для спільного аналізу кожної історії. Сама Ольга також має можливість особисто зустрітися та поспілкуватися з кандидатами.

Після спільного визначення переможця готують сертифікат та оформлюють відповідний протокол. Сам переможець надає банківський рахунок, куди й надходить стипендія – причому ці кошти не підлягають оподаткуванню.

Прикраси, народжені з фронтового металу

Стипендії – це лише один із напрямів, через який Ольга продовжує справу Сергія. Ще одним таким способом став бренд прикрас із гільз "Сталева Сотня". Ця ідея з'явилася ще у 2022 році.

"Якось я крутила гільзу в руках і побачила, що в ній є дуже красива частина. Спочатку хотіла, щоб Сергій зробив мені перстень, але тоді він був дуже зайнятий.

Я звернулася до знайомого, і ми почали пробувати. Спочатку навіть не розуміла технічних моментів: що це за метал, як його правильно обробляти, чи буде така прикраса довго носитися. Коли ми все вирішили, я зробила перші десять перснів для волонтерок. Сфотографувала їх, виставила у Facebook – люди зацікавилися", – пригадує Ольга Коновал.

Коли почалися активні торги, Ольга придбала обладнання для роботи з металом та організувала ціле виробництво на Донбасі. Для цього жінці виділили гараж, де військові працювали за власним бажанням: після позицій приходили і виготовляли прикраси.

Ольга згадує: поки хлопці вчилися, зламали не один станок, але поступово розібралися в ювелірній справі. Зараз у бренду вже є професійний великий токарний станок, з яким і сама жінка навчилася працювати.

"Після перснів почали робити сережки, а потім – чоловічі підвіски. Асортимент у нас не дуже великий, але бренд стабільно працює. Прибуток від нього дає мені можливість підтримувати ініціативи, допомагати війську.

Кошти від прикрас я переказую на рахунок ГО і завдяки цьому можу допомагати дітям. Наприклад, організовувати спортивні змагання і купувати для них призи. Прикраси дають мені можливість робити це без постійних звернень по допомогу", – пояснює Ольга.

"Я продовжую наші з Сергієм справи"

Для Ольги Коновал важливо говорити про втрату через дії. Хоча вона наголошує: кожна людина має право переживати горе по-своєму – без обов'язку створювати фонди, започатковувати великі проєкти чи публічно розповідати свою історію.

Жінка відчуває в собі сили розповідати про коханого, бо в його житті бачить багато прикладів, які можуть надихнути інших. Вона продовжує справи Сергія і хоче показати суспільству, якими були люди, які стали на захист України та загинули.

"Я хочу передати цінності Сергія: людини, яка мала багато можливостей для розвитку, але добровільно обрала військо, щоб захищати свою землю від окупантів. Він був дуже освіченим, тому мені важливо надихати дітей вчитися, розвиватися, цікавитися світом, брати книги до рук і здобувати знання.

А ще – показати його як прекрасного сім'янина, людину, яка любила дітей, була сильною, відважною і дуже доброю. Але найбільше – любила свою країну", – наголошує Ольга.

Серед її майбутніх планів – переклад казки про Сергія англійською мовою, міжнародні проєкти, створення мультфільму та коміксів. Також жінка мріє відкрити реабілітаційний центр для військових та їхніх сімей – це вони колись планували разом із коханим.

"У мене є величезний ресурс. Сергій би точно був у шоці, якби побачив, що я зараз роблю. Думаю, він би пишався мною, хоча, мабуть, сказав би, що багато з цього не потрібно. Але я б його не послухала.

Я знаю себе – таких ініціатив буде ще багато. Я продовжую наші з Сергієм справи. Хочу бути корисною суспільству, допомагати, надихати. Нам важливо цінувати подвиг наших захисників. Моя велика мета – показати, якою є наша нація, і залишити щось нашим нащадкам", – ділиться Ольга Коновал.

Віра Шурмакевич, "Українська правда. Життя"