Воїни добра. Віталій Дейнега

67
24 вересня 2014

Київський айтішник Віталій Дейнега більше чотирьох місяців – справжня "фея-хрещена" для більш ніж тридцяти підрозділів і бригад, які воюють на Донбасі.

У числі підопічних Віталія і його волонтерської спільноти "Вернись живым": 95-та окрема аеромобільна бригада, 30-та окрема механізована, спецназ Головного управління розвідки, спецпідрозділ "Омега" та "Альфа" СБУ.

У волонтер Віталік – життєрадісний хлопець із чудовим почуттям гумору. Захоплюється подорожами, аюрведою й історією найбільших світових воєн і революцій.

Хлопець зізнається, що більше всього не любить питання: "Як ви стали волонтером?"

"Волонтерами стають від безвиході. Коли дивишся новини, там показують, як гинуть десятки хлопців, а ніхто на державному рівні не робить ніяких висновків. Тому ти сам думаєш, як це змінити і як допомогти тим, хто на фронті".

Допомагають Віталію Дейнезі збирати кошти та шукати дефіцитні технічні засоби для захисту три юні помічниці: Віка, Оля й Таня. Офісом для масштабних проектів по допомозі українській армії служить власна квартира Віталія.

"Ми займаємось тим, що називається "очі й вуха". Це засоби зв'язку, оптика, тепловізори. Зараз дуже потрібні далекоміри для наших артилеристів.

У нас завжди була позиція, що простіше всього займатися бронежилетами. Є розкручені волонтерські групи, які купують лише каски й броніки, а техзасобами не займаються", – розказує Віталій про "Вернись живым".

"У нас інший підхід. Якщо є вибір – купити купу бронежилетів чи один тепловізор, щоб вирахувати засідку, краще купити друге. Бо тепловізор справді врятує бійця. А бронежилет лише морально його заспокоїть. Може, грубо звучить, але це правда. Рятують лише дорогі бронежилети з модернізованими пластинами. Від снайперського вистрілу чи того, що впритул, простий бронік не захищає", – пояснює специфіку роботи хлопець, який до травня цього року навіть не знав, що таке "кевларова каска".

Нині ж Віталія Дейнегу можна назвати справжнім експертом у матеріальному оснащенні солдата. Він вправно оперує термінами, точно називає технічні характеристики й знає, де і як усе оперативно дістати й доставити на фронт.

Волонтер каже, що нині в нього і його колег нова проблема – зимова форма для української армії.

"Ми бачили те, що пропонує Міноборони. Там дешева тканина, синтепон. Я називаю це "людина-факел". Можна загинути лише від загоряння цього одягу", – скаржиться Віталій.

По дорозі заходимо в аюрведичне кафе, беремо тістечок. І так починається довга розмова на ходу про погане забезпечення артилерії, боєздатність українського війська й долю Донбасу після скандального закону про особливий статус.

– Часто можна почути думку, що Україна не може виграти цю війну, бо в нас, на відміну від Росії, нема атомної зброї. Ми могли б дати хоч належну відсіч?

– Звісно. Ми дуже недооцінюємо українську армію. У нас є талановиті військові, які здобували практику в Іраку й Косово. Головне не втратити наші елітні – 50-ту, 95-ту бригади. Не профукати наші найкращі військові сили. Якщо ми втратимо ту ж 95-ту аеромобільну бригаду, де більше 40% хлопців брали участь у миротворчих операціях, наших ГУРівців – тоді нам капець.

Чому ми допомагаємо в першу чергу цим бійцям? Бо якщо ми втратимо кваліфікованих, дисциплінованих військових – інших переб'ють дуже швидко. Я не розумію, чого Україна зараз не може взяти людей, які беруть участь у миротворчих місіях, і послати їх на Схід? Це дуже зараз потрібно.

У нас війна має оборонний характер. Ми захищаємо свою країну від окупанта. Наші люди мають досвід Іраку, а росіяни – Афганістан і Чечню. Проте війна на Донбасі для обох сторін складніша. Українці не воюють за чужі інтереси. Ми воюємо за рідну землю, на якій виросли, будуємо життя. А в росіян – наказ, вони не мають права відступати назад.

Є ще одна стратегічна задача. Якщо ми відправимо в Росію багато трупів, рейтинг Путіна буде валитися. Для прикладу назву Афганістан. Радянські війська пішли звідти, коли було більше дванадцяти тисяч убитих. Під час чеченської війни значну антивоєнну вагу мав Комітет солдатських матерів Росії, який кожні похорони солдата перетворював у політичну акцію.

Зараз на Донбасі загинуло близько тисячі російських військових – але цього мало. Треба вбити тисяч десять, щоб вони пішли назад додому.

Мої підопічні, яких брали в полон псковські десантники, розказували, що насправді в росіян не все так райдужно, як здається. Сигарету вони курили одну на трьох, каски й броніки в них були гірші ніж ті, що закуповували наші волонтери. Але зброя й танки були кращі. Бо наші військові їздять на всьому радянському й з 70-х років минулого століття, а в росіян усе новеньке й заводиться з першого разу.

– Технічне обладнання українських вояків якось покращилось від початку окупації Донбасу?

 

– Нині воювати стало тяжче, тому що для перемоги над ворогом треба високотехнічне обладнання для артилерії. Наприклад, зараз гостро постало питання про закупівлю далекомірів для мінометників 95-ї бригади й артилеристів полків спецназу. Далекоміри, які ми хочемо закупити, не лише вимірюють відстань від артилериста до мішені, а й точні координати ворога. Тому ти можеш добре навести й поцілити з першої спроби.

На жаль, такої техніки в наших військових бракує. Саме тому їх обстрілюють у відповідь ще тяжчою зброєю. І через цю ж причину, на жаль, наші військові потрапляють у житлові квартали, бо стріляють наосліп.

Дістати ці далекоміри зараз складна проблема. Оскільки, з тими ж тепловізорами частенько ходять на полювання, тому вони є у вільному продажу. А на кабанчика з мінометом ніхто не їздить, тому напряму й офіційно далекоміри дістати дуже важко.

Усіх волонтерів також дуже хвилює відсутність якихось міжнародних домовленостей про закупівлю подібних речей. Нещодавно ми намагалися домовитись з норвезьким виробником далекомірів, але нам відмовили. Писали листа в центральний офіс із проханнями допомогти – нам категорично написали "Ні, хлопці".

Потрібні нам моделі коштують від семи до десяти тисяч євро. Вони одразу видають усі GPS-координати ворога. А сам такий далекомір тяжко вирахувати іншій стороні.

На жаль, дуже часто ще все залежить від самих бійців батальйону і їхньої готовності придбати для свого батальйону дорогу амуніцію й технічні засоби.

– Тобто боєць перед від відправкою на фронт має купити собі те, що мала б надавати держава?

– У мене є приклад чудового хлопця Андрія з Івано-Франківська, який служить у батальйоні "Дніпро-2". Він має досвід служби в Іраку, спортсмен з олімпійського резерву. Штурмував військкомат, щоб його взяли на війну.

А потім сам записався в батальйон "Дніпро-2". У цивільному житті він директор ресторанного бізнесу, тому залучив із собою ще близько трьохсот людей. Активно залучав спонсорів – десь тисяч триста гривень пішло на амуніцію й спецзасоби. Наша група "Вернись живым" теж активно їм помагає – купили суперські німецькі бронежилети, які врятували багатьох бійців від тяжких поранень.

Коли ми їм привезли нічний снайперський приціл, до них боялись на кілометр підходити. Їх лише з мінометів могли накрити, а так наші хлопці завжди перемагали.

Окупантам вдалося їх розстріляти, лише коли вони вийшли в "зелений коридор" під Іловайськом. Тоді там полягло багато хлопців. А ті, що лишились, відстрілювались, поки не скінчились набої. І їх взяли в полон російські десантники.

Спочатку хотіли їх убити зі словами: "Эти сволочи сколько наших ребят положили!". Приїздили навіть сепаратистські мавпи з "Востока" ДНР, щоб забрати бійців собі. Але російський командир вирішив відпустити наших, бо згадав, що українська сторона гуманно повелась з російськими бранцями. Зняли з них броніки, відібрали зброю, джип і довели до першого українського блокпоста.

Нині наш Андрій уже в Дніпропетровську, доукомплектовує свій батальйон людьми й технікою.

Віталій Дейнега і "Вернись живым" передає спеціальні високоточні GPS-навігатори 40-ій  винищувальній авіаційній бригаді. 

– Ти часто наголошуєш, що "Вернись живым" допомагає в першу чергу професійній армії, а не добровольцям. Чому так?

– По-перше, поясню із самого початку.

У нас абсолютно нерозумно працюють військкомати.

Воєнкомам дають рознарядку – зібрати двісті артилеристів. Військовий комісар розписує це на районні комісаріати, мовляв, збирайте по 10-15 людей. Причому будь-яких – це може бути водій чи ще хтось. Але це абсолютно дурна система.

Збирати людей треба в містах, де є артучилища. Бо артилерія ціла наука, там потрібна точність, спеціальні навички. Ти не навчишся так просто стріляти з артилерійських видів зброї, якщо не маєш уявлення про це.

Зараз добровольці багато скаржаться, що в них нема серйозних видів озброєння. Та хлопці з вулиці не зможуть так просто стріляти з міномета!

Я особисто вбачаю найбільші результати лише в діях професійної армії. Для мене, наприклад, не зовсім зрозуміло, чому так багато коштів витрачається на Нацгвардію, ефективність якої дуже низька.

Розкажу наочну історію. В одному з малих населених пунктів Донеччини, зайшла 95 бригада, зачистила швиденько територію, хоча її добре обстріляли з мінометів і гранатометів. Запустили Нацгвардію й сказали: "Хлопці, будуйте блокпости, або ставайте на сепаратистські, а ми поїдемо далі ворогів далі гнати". Тільки-но військові від'їхали на кількасот метрів, Нацгвардія тут же побігла з міста ще швидше ніж сепаратисти, бо по них пару раз стрельнули.

Таким чином, вони не закріпили результатів військових, ще й утекли з поля бою.

– Але це ж не вся Нацгвардія…

– Треба поглянути на структуру Нацгвардії. Це міліціонери й люди з Майдану.

Міліціонери не такі патріотичні, як військові, вони не так хочуть умирати за свою Батьківщину. Це люди, які йшли в систему, щоб брати по двадцять гривень у бабусь у переходах та хабарі за послуги у відділку.

А хто такі військові? Це люди, яких не один рік готували до того, що одного дня вони захищатимуть Україну від ворога.

Також у Нацгвардії є чимало людей із Майдану. Є й хороші хлопці, а є такі, що справді дратують, оскільки після того як вони десь поштурхались з "Беркутом" біля палаток, їхня самооцінка сильно виросла. Проте вмінь, як воювати на війні, і дисципліни в них, на жаль, не додалося.

Уявляєш, зазвичай на наших блокпостах стоять разом учорашній беркутівець, Внутрішні війська й майданівець.

Майданівець кидав каміння у ВВ, а беркут розганяв майданівців... Є взаємні образи й накопичився гнів – а тут людям треба притиратися й вчитися поважати одне одного. Часто ця злагодженість приходить уже після боїв і перших серйозних втрат.

Проте саме цим людям чомусь дають якісь нові БТРи. У той час як військові, у яких дисципліна вище – витрачають дорогоцінний час на ремонт старої техніки.

Інколи я думаю, що в нас дуже багато центрів для керування цією антитерористичною операцією – АТЦ при СБУ, Генштаб і Міноборони – тільки тому, що хтось дуже сильно не хоче, щоб армія була потужною ключовою силовою структурою.

Бо тоді там хтось повстане й захопить владу. Саме тому й придумали Нацгвардію, щоб пом'якшити силовий центр.

Є "Омега", спецназ Нацгвардії. Я їм дав автомобільний тепловізор, який мав вираховувати засідки ворога. Так вони півгодини шукали, де "плюс", а де "мінус" в розетці БТРа. І так буває дуже часто, коли люди, еліта, вчаться елементарних речей уже під час боїв.

 

– А хто в нас уміє воювати? За яких бійців не соромно?

– Це "Альфа" СБУ, спецназ ГУР, в окремих добровольчих батальйонах є дуже професійні взводи. Наприклад, у "Дніпрі-1" є справжні "звірі". Одного дня вони тихенько, без усякого наказу зверху тихенько зачистили сепаратистський блокпост із п'ятдесяти людей.

Добре воюють львів'яни з 80-ї бригади – у них сувора дисципліна. 30-та механізована бригада дуже професійна. Дуже ефективною була 72-га бригада, але вона зараз на доукомплектації. А це значить, що їм дають нову техніку взамін тієї, що знищена. І набирають нових людей із мобілізованих. Це ще дуже щастить, коли в бригаду приходять люди із числа резервістів – ті, які пару раз на рік їздять на збори й тренування, а не нашвидкуруч набрані військкоматом босяки.

У нас були випадки, коли саме резервісти чудово себе показали в тому ж Слов'янську.

Я би дуже хотів, аби в нас була така система як у Швейцарії – коли твій бронежилет, каска й автомат лежать удома. І у випадку війни ти йдеш не у військкомат, а в точку збору, куди тебе відвозять далі. У них кількість тирів більша, ніж кафе й ресторанів! Те саме треба робити й у нас, щоб у разі нападу ми не хвилювались, як воювати і якими силами.

Те ж саме я думаю й про партизанів: треба розвивати їх рух у прикордонних районах із Росією. Мені правда, соромно озвучувати свої думки, бо я не професійний військовий…

– Як щодо розвідки, наскільки ефективно вона спрацювала в умовах, що склались на Донбасі?

– Коли у квітні "Стрєлков"-Гіркін вперше з'явився в Слов'янську, був мітинг – чоловік сто місцевої шпани. Серед них було людей двадцять внутрішньої розвідки, контрозвідки. Вони телефонували своєму керівництву, казали: "Дайте нам наказ і ми швиденько зачистимо площу", але відповіді так і не було. Тобто розвідники у нас є, і працюють вони чудово. Але всі результати цієї роботи блокують нагорі.

Це непоодинокі випадки. Коли ще був окупований Слов'янськ, у нас були люди з Донецька, які хотіли проїхати його ввесь, оглянути, де які блокпости, яке озброєння.

Ми звернулися до військових, але нам відповіли: "Не треба, ми все те знаємо. Ми в курсі, у якому вони будинку сидять і із чим. Але в нас нема наказу"…

Тобто усе є, просто десь на горі все глохне, як правильно все це використати на нашу користь.

– Сьогодні група "Вернись живым"має більше тридцяти підопічних. Кошти на них усе так же збираєте через групу Facebook?

– Кожен день намагаюся писати туди не менше трьох постів, бо так гроші ніхто не перерахує. Коли ти не пишеш, то перестаєш з'являтись в стрічці новин. І люди думають, що ти вже все вирішив. А пишеш – люди одразу згадують, що на Сході війна, і нашим солдатам потрібна допомога. Тому стараюсь писати все цікаво, і щоб чіпляло. Бо він моїх записів залежить, чи купимо ми сьогодні бійцям тепловізор чи оптику.

Дуже помагають мої дівчата.

Віка Стократюк, яка намагається викроювати час і наводити порядок у бухгалтерії, Оля Решетилова – яка є рушійною силою нашого проекту. До речі, у нас з'явився спонсор, який готовий оплачувати роботу дівчат на нашому спільному проекті. Це допоможе нам наростити потенціал.

У нас є дуже хороші хлопці, які дають нам у борг значні суми грошей – було, і мільйони давали. Бо нам треба було терміново оплатити партію тепловізорів, а потрібної суми ще не назбирали. Я зателефонував: "Сашо, допоможи…" Потім зібрали і віддали все.

Інакше була б затримка на два-три тижні роботи, а так наші хлопці вчасно отримали потрібні речі.

– 16 вересня Рада проголосувала за особливий статус окремих районів Донбасу. Як ти ставишся до цього закону, що зміниться в цьому регіоні?

– Я текст цього закону читав, коли їхав зі Слов'янська до Києва. Першою моєю реакцією був шок.

Під час Майдану я читав багато літератури про французьку революцію, російську. І багато чого ставало на свої місця. Нині я читаю хроніки війни в Чечні. Там була схожа ситуація, коли вони пішли на мир під президентські вибори. Президент Борис Єльцин тоді на БТРі підписав указ про мир.

У результаті це закінчилось тим, що чеченці злізли з гір, здали автомати, а наступного дня отримали цю зброю назад. Але – уже як дружинники. І так офіційно ходили з нею по вулиці, деякий час не чіпали російських солдат. Вони вичекали, поки візьмуть усю владу в регіоні, а потім це все вилилось в другу чеченську війну.

Я думаю, що Путін робить те саме нині. Він взагалі дуже багато всього копіює із чеченської кампанії, з Жовтневої революції, коли на стороні більшовиків воювало багато найманців. Якщо пройтись по Червоній площі, там під Кремлівською стіною дуже багато іноземців лежить – англійці, латиші, німці.

Думаю, Путін мавпує чеченський досвід, але вже з користю для російської сторони. Він знає, що для проведення парламентських виборів нашому президентові Порошенку потрібен мир. Тому пропонує його у своїй варіації.

Звісно, я хотів би надіятись, що буде все добре. Що Україна швидко проведе реформи, ми хутко вступимо в ЄС і затягнемо за собою депресивний Донбас на європейське перевиховання.

Але щось мені підказує, що це буде, як із депресивними районами в Грузії – Абхазією й Південною Осетією. Коли щоночі старі блокпости зносять і переставляють їх вглиб грузинської території. І так ракова пухлина розростається все більше...

– Чи є якісь оптимістичні варіанти, на твою думку?

– Самий мирний варіант розвитку подій я бачу так. Ми маємо такий-сякий мир на три роки. Там лишаються блокпости Нацгвардії. Армію звідти виводять, бо типу "мир". І так ми отримуємо на певний період не зовсім спокійний стан, де вряди-годи пострілюють і влаштовують теракти.

Сам я більше схиляюсь, що це – тимчасовий мир "до виборів". Бо скільки ми не домовлялись із Росією про перемир'я, вона завжди їх порушувала. Тут я згоден із Саакашвілі, який каже, що росіяни всі перемир'я використовують з однією метою – перегрупувати свої військові сили. Нагадаю, саме після Московських домовленостей про зупинку вогню Росія захопила Гагри, половину Абхазії, а після угод у Сочі окупували Сухумі.

Думаю, Росія знову використає перемир'я для перегрупування сил, щоб продовжити наступ. Єдине, що зміниться з ухваленням закону – це те, що тепер вони матимуть додаткові зачіпки в законодавстві, які можуть продавлювати далі для досягнення нових інтересів.

Я постійно телефоную нашим хлопцям на передовій. Питаю: "Ну, що у вас, легше стало?" А вони кажуть: "Та ти що! Нас обстрілюють і не перестають".

Тобто, це лише в Києві здається, що там уже мир і нема війни. Насправді на Донбасі вона продовжується й після цих міждержавних угод.

– Чи є сенс боротись за Донбас далі?

– У першу чергу, треба вирішувати проблеми з переселенцями Донбасу. Звісно, багато біженців є таких, яким хочеться в морду дати. Але є такі, яких треба берегти й піклуватися. Насправді ми воюємо за тих українських людей, з якими можна працювати й жити.

У нас був чоловік, який возив нашим десантникам передачі в аеропорт "Луганськ". Він підірвався на міні, коли вкотре їхав своїм автомобілем до наших хлопців. Було подружжя, яке теж активно помагало цим же хлопцям. Дружина працювала в аеропорту й часто привозила необхідне нашим. То її потім розстріляли впритул прямо посеред двору. А її чоловік безвісти зник.

Я знаю людину, яка регулярно возила питну воду між Слов'янськом і Краматорськом. Він ніколи не казав дружині, куди їде, бо вона б лягла кістьми, але не випустила його з дому. Але він робив свою справу, бо часом вода потрібніша навіть за тепловізор.

Ось за цих людей треба воювати.

Вони є на Донбасі – часто залякані, часто під осудом сусідів. Відверто проросійська частина населення там у меншості, але вона агресивна – одразу розмахує бейсбольною битою.

Якби концентрація ідіотів на Донбасі була такою ж, як у Криму, воювати за цей регіон була б марна й нікому не потрібна справа. Просто там далеко не всі такі, як ті мавпи, що стоять на сепаратистських блокпостах із колорадськими стрічечками.

Проект "Вернись живым"

Контакты: Все вопросы: Аня 066-198-9212

Заявки на помощь: Оля 097-757-1564

PayPal: savelifeua@gmail.com

Приват: 5457 0822 3299 9685 Дейнега Виталий

5211 5374 4662 3360 Стократюк Виктория

Суммы от 5000грн можно лично, в руки

Безнал: Получатель: Міжнародний благодійний фонд "Україно! Я за тебе!" Код 35137539 р\р №26006057000533 Банк СФ ПАТ КБ "ПриватБанк" м.Києва МФО банку 380269

powered by lun.ua