Воїни добра. Ірина Солошенко

25
28 січня 2015

"Я забороняю вам вбивати громадян моєї країни!" Цю фразу я сказала 22 січня, зателефонувавши в міліцію. У відповідь міліціонер засміявся", – пригадує Ірина Солошенко події річної давнини.

Тоді вона довго плакала від безвиході, потім залишила телефонну заяву про злочин беркутівців, хоча, звісно, ніхто заявою не займався.

Тепер Ірина допомагає рятувати тих, хто ледь не втратив життя в боях на Сході. Солошенко – один із найактивніших волонтерів Київського військового госпіталю, хоча свою історію вона починає з Майдану.

"Я – медик Майдану", – каже жінка. Вона ще часто скаже слово "побратими" – саме так, і не інакше, вона називає товаришів із Майдану, – а наприкінці розмови обійме. "Це така майданівська традиція", – просто пояснить Солошенко.

Шлях Іри у військовому госпіталі – від точкової допомоги до більш системних змін: спершу діставала бійцям кефір і ліки, а тепер вибиває безкоштовне оздоровлення для поранених.

"В перші дні в госпіталі, я не знала за що братись. Спитала санітарку: "Може, підлогу помити треба?" Тоді вдягнула гумові рукавиці, взяла ганчірку, відро з водою і пішла прибирати. Бійці дивувались – я геть не вписувалась в їхнє уявлення про санітарок. Але так по трошки з ними познайомилась", – каже Іра, поки ми йдемо до відділення хірургії госпіталю.

"Ось цих пандусів ще кілька місяців тому не було. Ми з іншими дівчатами тягали ноші, поки не з'явились хлопці-волонтери, а потім Неллі Стельмах з "Крил Фенікса" організувала встановлення пандусів", – розповідає Солошенко.

Півгодини тому караван швидких привіз нових поранених до госпіталю, активісти "Волонтерської сотні" видають одноразові пелюшки, одяг, ліки й продукти. У кімнатах, на дверях яких патріотичні малюнки з написами "Палата героя", дівчата годують вечерею бійців, хтось приходить спитати список потреб.

У ці процеси Іра вже не втручається. Її нова ціль – 10 тисяч євро на закупівлю реагентів для нового апарату й уже згадана реабілітація бійців у санаторіях. А ще – виявлення потреб лікарень на лінії фронту, куди вона якраз збирається їхати. Поки вона ще в Києві, умовляю її розповісти про життя волонтера.

СВІТ АТО – ЦЕ ОСОБИСТОСТІ, ІСТОРІЇ

Як тільки почалась анексія Криму Росією, я написала заяву у військкомат. Я ж медсестра. Звісно, мене ніхто не викликав, бо в мене є мала дитина, хоча я й бачу її зараз рідко.

Колись я мріяла про професію лікаря, але не наважилась на цю роботу – боялась крові.

З медициною мене пов'язує диплом медсестри, а взагалі я логопед і юрист за освітою, до Майдану працювала комерційним директором невеликого спеціалізованого видавництва.

Життя показало, що з мене, мабуть, був би гарний лікар. От ви питаєте, як я психологічно витримую постійні контакти з пораненими бійцями. Але ж вони абсолютно чудові: від поранення (якщо це не деформуюча мізки нейротравма) солдат не перестав бути собою.

Моя восьмирічна донька не рахує, скільки в бійців рук, ніг, очей. Вона просто починає спілкуватись з пораненими, і для неї це також норма, коли чогось "не вистачає". Дорослі психологічно починають чіплятись за ці ушкодження.

Пригадую, як плакала дружина Сергія Гордійчука, який втратив руку. Вона так побивалась, що я зрештою сказала: "Таке враження, що ти його за цю руку любила". Він же залишився собою, він живий. Катя перестала плакати.

Мені нещодавно написали купу гнівних повідомлень у Facebook за те, що я показала пораненого в жахливому стані. Мовляв, як ви можете! Хлопці видужають, а потім ці фотокартки залишаться. Вони не подумали, що в мене не могло "просто так" з'явитись фото пораненого з реанімації, що його зробила дружина бійця, і лише з її дозволу я публікую.

Але я зараз не про це. Якщо ви хочете і далі закривати очі на те, що на війні солдати отримують ушкодження – можете мене просто не читати. Проте це реалії війни, воно так є. Зараз на сході ранять, убивають, щодня, війна поруч.

Коли ти читаєш "два двохсотих, три трьохсотих", це тільки сухі цифри. Інша справа, коли хтось із рідних чи друзів воює на сході – це одразу змінює оптику сприйняття.

Ось є хлопчик, який щомісяця приносить близько 5 тисяч гривень на потреби поранених. Не знаю, скільки він заробляє, але його рідний брат – кіборг. І він був в ДАП в цій заваленій метео-вежі, в страшні дні взяття аеропорту. Ми весь час переписувалися: "Денис там знаходиться, у нього легка контузія". Йому війна болить особисто, він розуміє, що і його брата можуть поранити, він може потрапити в шпиталь. Тому цей мій благодійник відчуває емпатію до інших поранених.

Тут, в Києві, живеш – здається, що ніякої війни немає; там, в АТО, живеш – здається, що крім війни нічого немає. Війну можна побачити і зрозуміти тільки побувавши там.

 

У мене ця війна – в обличчях, у тих хлопцях, яких знаю особисто. Там – мої побратими з Майдану. Один із них – підполковник у відставці, пішов у батальйон Кульчицького й був простим рядовим. Нещодавно він загинув у засідці.

Є ще Олег Березовський, колишній ВВшник, днями йому виповнилось 25 років, а в нього вже нема двох кистей рук – відірвало під час бою. Більш сонячної людини я не знаю. Коли у мене виникають якісь проблеми, починаю ними загружатись, дзвоню йому й потім думаю: "Боже, чому я цим зациклююсь?"

Сьогодні я зустрічала свого побратима, Женю з позивним "Чорний доктор", передавала йому з Канади речі. Він – маркетолог із Дніпропетровську. І каже: "Це якась тенденція, другий Новий рік я зустрічаю на вулиці. Тепер – в окопі".

Зараз Женя в батальйоні "Київська Русь", вони 127 діб стояли в Дебальцеве. Він – медик Майдану. 20 лютого був у найстрашніших місцях, куди я не ходила. Я була біля Жовтневого, а він – на перших барикадах. Дуже пишаюсь, що я цих людей знаю. Тепер ці хлопці воюють.

Якось у нашому госпіталі був хлопчик, я побачила, що його обличчя все в шрамах. Кажу: "Хочеш, я напишу про тебе історію"? Він спершу відмовлявся, та потім погодився. Канадійці безкоштовно трохи відновили обличчя, та воно в нього все одне сильно пошкоджене. Але хлопець не захотів далі його лікувати – на зібрані кошти купив бійцям тепловізори.

Взагалі все залежить від людини. Є випадки, коли після протезування чи операції сім'ї поранених дзвонять і кажуть: "Ми вже все отримали, більше нічого не треба, знімайте нашу картку, хай іншим допомагають".

Я хочу, аби про цих хлопців говорили, аби їх бачили. Щоб суспільство інакше ставилось до людей з травмами, та каліцтвами, від поранень, які тепер мають обмежені можливості, бо ці можливості суспільство саме ж обмежує.

Хоча я розумію, що це психологічно важко. Якось до нас приходила дівчинка з одного банку, робили бійцям картки. Дивлюсь, наступного дня її вже нема, замість неї якийсь хлопець збирав дані – вона не змогла психологічно витримати це.

Є й такі поранені, з якими говорити нереально. Просто глуха стіна недовіри. "Держави нема, волонтерів нема, нічого нема". У одній такій сім'ї військових дуже важка ситуація: старший син служить у Росії, у середнього – відтята нога, молодший у цей час в АТО. Мама нікому не вірить, нічого знати не хоче, "ніхто нічого не зробить".

Я опублікувала її номер картки, попросила допомогти. Але від її негативного настрою мені хотілось головою битись об стіну.

 

ВОЛОНТЕРИ – ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ПРОВІДНИК

Хто такий волонтер? Будь-хто, хто приходить може себе так назвати й потім зробити якусь бридкість. І як ти перевіриш? У нас у госпіталі від "Волонтерської сотні" зареєстровано 160 людей. Це ті списки волонтерів, які ми подали керівництву Центрального Клінічного Військового Шпиталю м. Києва.

Коли тебе лікарі вже знають, бійці теж, то вже легше працювати. Спершу я розрізала перев'язочні матеріали, потім – допомагала санітаркам, іноді була сиділкою біля пораненого.

Коли ось так біля пораненого сидиш, увесь час думаєш, що можна ще зробити, а не просто кефір принести. Потім починаєш думати масштабніше.

Хтось (вже не згадаю хто саме), написав у Facebook історію пораненого хлопця з його фото. Тоді я подумала, що якщо при цьому публікувати реквізити його картки, це допоможе фінансово йому і його сім'ї допомогти.

Було багато випадків, коли бійці спершу відмовлялись. Я їм пояснювала, що це навіть не стільки для грошей, це важливо для суспільства – бачити, хто воює. Адже там, наприклад, чоловіки, у яких п'ятеро дітей! Ви просто уявіть – п'ятеро дітей, у нього нема ноги, а він каже: "Я не хочу ніякого розголосу! Я не задля грошей туди йшов!"

Так було й із Володимиром Доносом – він категорично не хотів спілкуватись з пресою. Потім якось прохопився, що давно мріяв про трактор, аби обробляти землю. Ми за це зачепились, маю надію, що на трактор йому вже назбирали.

Коли мене питають, чим я пишаюсь, я відповідаю – тим, що я знаю героїв України особисто. Володю Доноса, Івана Журавльова – батька трьох дітей, який місяць був у полоні, а тепер знову мав мужність повернутися на війну.

Це неймовірно приємно, коли можеш хоч чимось їм допомогти. Хоча насправді волонтери – це, такий собі, соціальний провідник. Ти знаєш інформацію, ділишся нею, і інші люди, знаючи проблему, допомогають.

Ми не можемо написати про всіх бійців, тому говоримо про кричущі випадки, про які суспільство має знати. Якщо в людини руки-ноги немає, чи абдомінальна травма, чи потрібне коштовне лікування закордоном, чи вдова із малими дітьми... Але про всіх розповісти неможливо.

 

Я не збираю гроші на свою картку, і намагаюся не брати гроші в руки. У таких випадках просто відводжу благодійника до бійця. Хочу, аби вони поспілкувалися, сказали героям "дякую".

Якось до нас прийшов хлопчина, роздавав бійцям по сто доларів від діаспори. Уже після шостої палати він сказав: "Може, ви самі просто роздасте, і фото робити не треба".

Йому було соромно, незручно. Я хочу, аби люди це все відчули.

Я розумію, що сама ідея волонтерства тримається на чесності, та іменах волонтерів, їх репутації. Я своє ставлю як запоруку того, що доношу суспільству перевірену інформацію.

Є картка Наталії Воронкової, з якою я співпрацюю. На цю картку збираємо кошти, якщо йдеться про закупівлю обладнання, наборів для остеосинтезу, медикаментів. Там відкрита бухгалтерія – надходження-витрати, усе можна перевірити. Якщо є люди, які готові оплатити певне лікування, якого потребує поранений, – ми просто зводимо разом його та благодійника.

Волонтери збирають гроші на картку Наталії Воронкової  

Намагаємось збирати кошти під певну потребу. Наприклад, є дитбудинки в зоні АТО, лікарні першого краю: Селідово, Димитрово, Червоноармійську, бригади швидких, в яких парамедики-волонтери вивозять поранених із бою. Ми розуміємо потреби, пишемо оголошення, що нам потрібно і куди, на що йдуть кошти.

От ми ставили вікна у відділенні невідкладної хірургії, кондиціонери. Нам зробили рахунок, ми це порахували, показали – ось скільки це коштує. Купили ще матраци. Далі – накладна, купа матрасів, сфотографували – усе прозоро.

Мені боляче дивитись на розбірки між волонтерами – люди підривають довіру один до одного. Коли хтось пише "ми знаємо, що вони крадуть, але вони роблять добру справу"... Ну і як потім доводити, що ні? Хтось кинув слово, воно розлетілось й усе.

Я ЖИВУ ЗІ СВОЇМ СУМЛІННЯМ, І МЕНІ З НИМ ДАЛІ ЖИТИ

Нині протези для наших бійців в Україні всі безкоштовні. Хлопцям ставлять ті, які їм потрібні.

Що буде в майбутньому – невідомо, бо поставити протез – це одне, але його потрібно обслуговувати й замінювати комплектуючі. Усі комплектуючі мають певну амортизацію – 3-4 роки, і вузли із протезу треба буде міняти. Тому я не дуже підтримую протезування закордоном – потім доведеться увесь час їздити туди для обслуговування цього протезу.

Зрештою, треба підтримувати українську медицину – ви не уявляєте, які наші лікарі молодці!

Я вже більше 8 місяців бачу, як вони працюють, і про це мало говорять. Я бачила, як жінка-травматолог з екземою вдягала гумові рукавички. У неї руки кровили, але вона працювала. Реаніматологи, нейрохірурги, хірурги, травматологи, медсестри… всі вони майже рік живуть в шпиталі, майже цілодобово.

Нашим лікарям бійці небайдужі. Ось, наприклад, історія Паші Гаврилюка. Він – прикордонник. У нього був синдром здавлювання – його придавило плитою, дуже довго лежав під нею, відмовили нирки, легеня спалася.

Він був у критичному стані. Мама дуже панікувала, розсилали його епікризи у всі закордонні клініки, які знали. І ці лікарі казали, що він весь час буде на діалізі.

Через 3 тижні наші лікарі розмочили його нирки, а потім він ще й дихати почав, і не треба було легеню видаляти. Його за кордон не брали. Бо туди беруть, коли бачать перспективу й знають, що із цим робити.

Наші лікарі працюють, не покладаючи рук. В нашій країні, в сучасній історії, ніколи не було війни, не було військової медицини, як такої, і тепер лікарі вчаться в умовах війни.

 

Все змінилося із приходом війни на нашу землю. Ми змінилися, життя змінилося.

Ми, волонтери, зв’язуюча ланка одного ланцюга. Між фронтом і мирними містами, між лікарями та пораненими, між офіційними органами та потребуючими допомоги людьми.

Я одна не зможу нічого змінити, але без мене нічого не зміниться. Кожен зараз важливий, кожен не байдужий.

Ми все зможемо, якщо будемо не поодинокі.

Я живу із своїм сумлінням, мені із ним і надалі жити. 

powered by lun.ua