"Не бійтесь звертатися по допомогу".

Як і де в Україні підтримують постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом
Спецпроєкт
31 березня 2025
"Мені хочеться прямо кричати постраждалим: не бійтеся звертатися по допомогу! Запитуйте і вам допоможуть!" – каже Оксана Гриниченко.
Їй довелося пережити допити та погрози від російської окупаційної влади ще у 2014 році. Вже тоді були перші випадки сексуального насильства над українськими громадянами. Але у 2022 році, з початком широкомасштабної агресії Росії проти України, кількість жорстоких знущань з жінок, чоловіків, дітей суттєво зросла.
І це триває досі, зокрема в полоні та на тимчасово окупованих територіях. Станом на 3 березня Офісом Генпрокурора зафіксовано 344 випадків СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом). За невідкладними проміжними репараціями в межах пілотного проєкту Уряду України та Глобального фонду вцілілих звернулося 755 осіб. Урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко вважає, що це лише 10% від ймовірної кількості постраждалих.
Щоб підтримати постраждалих і надати більше інформації про те, де можна отримати допомогу, в Україні стартувала інформаційна кампанія #ОбєднаніЩобПідтримати.
У цьому тексті розповідаємо історії постраждалих і ділимося корисною інформацією, де шукати підтримки тим, хто зазнав СНПК та їхнім рідним. Мова йде про Платформу допомоги врятованим.
Перегляньте відео, яке розповідає про доступну підтримку для постраждалих від СНПК в Україні

"Гуманне" катування

До повномасштабного вторгнення Роман працював у Херсоні таксистом. Коли місто тимчасово окупували російські війська, разом із сусідом Олексієм влаштували партизанський спротив: фарбували в блакитно-жовтий колір бордюри, змінювали вказівники на зупинках. А на День Незалежності розвісили українські прапори. На наступний день Романа забрали окупанти.
– Нащо ти розвішував прапори? – допитувалися росіяни.
– Так свято ж. Прикрашав місто, – казав Роман.
– Що тобі дала твоя країна, що ти за неї так топиш? – докоряли.
– Те, що ви забрати намагаєтесь, – відповідав херсонець.
Романа звинувачували в екстремізмі та тероризмі. Побачивши в телефоні прізвиська знайомих таксистів типу Ракета, думали, що це позивні ЗСУ. Прочитавши листування з сестрою, де росіян називали "орками" – образились. Змусили взяти на себе провину за наведення на Антонівський міст, хоча на той час Роман уже певний період перебував у катівні. 
54 дні чоловіка тримали в місцевому ізоляторі тимчасового тримання. Роман каже, що приміщення до повномасштабного російського вторгнення відремонтували, там були встановлені кондиціонери. Але росіяни все повиривали та знищили. Влаштували бранцям справжнє пекло.
Окупанти придумували різні способи катування: підключали електричний струм до вух, статевих органів, топили у воді. Вони називали це "гуманним катуванням", адже на тілі не залишається слідів. Роман в таких надскладних умовах ще й намагався жартувати.
"Ведуть мене на чергове катування і запитують: «Тобі яка процедура більше сподобалась?». А я відповідаю: «У вас такі атракціони захопливі, що не знаю на якому й зупинитися». А вони: «Ах, ти ще й гуморист. Зараз ми тобі комплекс влаштуємо»", – згадує чоловік.
Спати доводилося на картонці, а замість подушки була пляшка з водою. Треба було спати так, щоб пляшка не хрускотіла, щоб не розбудити співкамерників. Милися з пляшки, в кришці якої пробили дірки. Найважче було слухати крики жінок і чоловіків, яких катували.
"Наші камери були вгорі, а внизу були катівні. Вони спеціально відкривали вікна, щоб ми чули крики тих, над ким знущаються. Ми не могли закрити в себе вікна, бо можна було задихнутися", – розповідає Роман.
Хоч якось триматися допомагало читання. Росіяни на прохання Романа видали якісь радянські книжки про війну, жовтенят тощо. Коли кати вибили з чоловіка все, що хотіли, то навіть дозволили передати Романові передачку від родини. В ній була і сучасна книга. Роман читав її для всіх у камері.
Незадовго до звільнення Херсона окупанти швидко покидали місто. В’язнів завантажили в автозак. Тих, хто не вмістився в машину – відпустили. Романові пощастило бути серед других. Він повернувся додому і вперше за майже 2 місяці нормально помився. Коли Херсон звільнили, довго не вірив.
Разом з сусідом Олексієм та іншими колишніми полоненими створили громадську організацію Alumni ("Випускники"). Допомагають, консультують тих, хто пройшов крізь пекло російських тортур, радять, куди можна звернутися, як отримати фінансову, психологічну, правову допомогу тощо.
Корисні контакти, де можна отримати медичну допомогу,
шукайте тут

СНПК – це не тільки зґвалтування

Роман говорить, що багато хлопців, які пройшли через полон і тортури, не розуміють, що таке СНПК.
"Я їм пояснюю, що те, що вас катують струмом через статеві органи – це теж СНПК. Але дехто відмовляється і навіть не хоче допомоги", – каже Роман.
Термін СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом) прийшов до нас з англійської мови: Conflict-Related Sexual Violence (CRSV). Саме тому звучить слово конфлікт, а не війна.
Види СНПК:
зґвалтування
примусові вагітність, аборт, стерилізація
примушування до заняття проституцією, сексуальна експлуатація
примушування до статевого акту з третьою особою
примушування споглядати статевий акт
сексуальне рабство, торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації
примусове обрізання, кастрація, каліцтво або насильницькі дії над статевими органами
примусове оголення сексуального характеру
будь-які інші форми сексуального насильства та погрози його вчинити
Постраждалими вважаються і діти, народжені від такого насильства.
Голова ГО "Нумо, сестри", колишня полонена, правозахисниця Людмила Гусейнова говорить, що не всі постраждалі готові говорити про власний досвід.
"Більшість сприймає СНПК як ґвалтування і не розуміє, скільки видів сексуального насильства насправді існує. І я зі свого досвіду можу сказати, що коли ти знаходишся в полоні й проходиш всі ці катування, ти не робиш аналізу, чи це СНПК, чи ні. А коли людина вже на волі, отримує більше інформації, знаходиться в безпеці, то тоді приходить усвідомлення. І у багатьох з’являється бажання свідчити й добиватися справедливості", – каже Людмила.
Урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко зазначає, що багато років росіяни використовують сексуальне насильство системно, як зброю.
"Саме систематичність показує, що це не є інцидентом виконавця. Це частина культури, системна політика, яку застосовують не тільки військові, але й політичне керівництво Російської Федерації щодо України. Злочин має бути покараний. Ми маємо використовувати як національні, так і міжнародні інструменти для покарання злочинців", – зазначає Катерина Левченко.
Правову допомогу
отримайте тут

Життя триває

Оксана до початку війни в Україні жила в невеликому містечку на Луганщині. Працювала заступницею головного редактора у місцевій газеті. У 2014 році в місті було дуже неспокійно. Оксана не приховувала проукраїнську позицію. Одного дня до редакції ввірвалися озброєні "ополченці". Оксані наказали викликати власника газети. Їх разом забрали на допити.
Допитувалися, чому її сини та чоловік не приєднуються до "ополченців", називали "нацисткою", "укропкою". Оксана згадує, що було дуже страшно, дуже хотілося пити. В приміщенні стояли пляшки з водою, але їй не давали напитися. А потім з’явився "добрий поліцейський" Юрій, який дозволив нарешті Оксані втамувати спрагу. Надвечір Оксану і її шефа відпустили.
Однак не встигла Оксана оговтатися, як пролунав дзвінок від того самого Юрія. Він сказав, що замовив сауну і чекає Оксану в машині. Жінка була в розпачі: якщо вийде її чоловік, вони його просто вб’ють, якщо вийде вона, то… страшно було навіть подумати, що її очікує. А якщо не вийти, то озброєні люди зайдуть в будинок самі. Жінка вмовила чоловіка, що вона вийде просто поговорити.
Плакала і вмовляла Юрія не чіпати її, говорила, що вінчана, обіцяла виїхати та ніколи не повертатися в місто.
"Чи то я була переконлива, чи він ще не сильно п’яний, але він мене відпустив. Я йшла до свого дому на ватних ногах і весь час очікувала, що він вистрелить мені в спину", – згадує Оксана.
Вночі Оксана та її чоловік швидко зібрали речі й на світанку виїхали з міста. Пережите не давало жінці спокою. Психологічна підтримка на той час не була така поширена. Дуже підтримував жінку чоловік.
Виговорювала і виплакувала свої переживання йому. А потім запхнула спогади в далеку "шухляду" пам’яті. Поки не розпочалася повномасштабна війна і не стало відомо широкому загалу про випадки сексуального насильства на тимчасово окупованих територіях та в полоні. 
"Я потрапила на тренінг для журналістів, де говорили про СНПК. Я тоді ще не знала, що це. І мене ніби відкинуло назад. Знову в ті переживання. Я зрозуміла, що насправді я пережила, але не прожила травму і мені також потрібна професійна допомога. Цілий рік я працювала з психологом", – згадує Оксана.
Оксана визнає, що стикалася зі знеціненням. Оточення говорило, що ти ж нічого не пережила. Мовляв, якщо її не зґвалтували, отже, це не травма, а вигадка. Часто це одна з причини, чому постраждалі не звертаються по допомогу. Якщо немає на тілі явних ушкоджень, якщо це були погрози чи примус, то люди відмахуються і вважають, що про таке не варто й говорити.
Під час війни порушується базова потреба людини в безпеці. Часом дівчата та жінки, які живуть в окупації, потерпають від домагань та пропозицій сексуального характеру та погроз завдати шкоди їм або близьким у разі відмови. Потім страждають, але не вважають, що це було насильство, бо нібито ж самі ухвалили це рішення. Психологиня наголошує, що ні про яку добровільну згоду не може йти мова, коли поруч стоїть окупант з автоматом. Під час небезпеки частина людей прагнуть до контакту, щоб відчути захист та заспокоїтись поряд з кимось. Але під час війни – це нерівні умови, бо є ті, хто мають силу і владу, а є ті, від кого не залежить нічого.
Оксана продовжує працювати в журналістиці в Кременчуці, стала членкинею правління ГО "Нумо, сестри", пройшла навчання з кейс-менеджменту та параюридичної допомоги й тепер допомагає жінкам, які постраждали від сексуального насильства під час війни, розповідає, де можна отримати допомогу. Вона написала і видала збірку історій про людей, які вимушено покинули дім, рятуючись від війни. У 48 років здійснила свою дитячу мрію і стала моделлю. А ще вона купається в річці навіть узимку. Холодна вода – це адреналін, а потім – релакс.
"Не треба замикатися в собі, соромитися чи боятися попросити допомогу. Зараз дуже багато фахівців та організацій, які надають цю допомогу безкоштовно. Мені хочеться прямо кричати постраждалим: не бійтеся просити допомогу! Запитуйте і вам допоможуть!" – радить Оксана.

 "Це мій сором, чи не мій?"  

Наслідки сексуального насильства люди переживають по-різному. Все залежить від попереднього досвіду проживання загрози. Життя у постраждалих ніби поділяється на до та після. Людина може завмирати, впадати в депресію або захищатись, вмикати гіперпильність: весь час перебувати в стані тривоги, очікувати, яка ще небезпека може трапитися. Один з головних наслідків – це втрата довіри до людей. 
"Якщо узагальнити, то одна з вагомих речей, що відбувається з людиною після насильства – це втрата ідентичності (до цього досвіду ми маємо якесь уявлення про себе і про те, на що ми спроможні та на що не здатні). А після насильства людина думає: «Хто я після цього?». Багато чого залежить від того, що саме чула людина під час насильства. Вона може думати: «Це мій сором, чи не мій?», «Моя провина, чи не моя?», «Чи могла я якось вплинути та зупинити, чи не могла?»", – пояснює Тетяна.
Варто пам’ятати, що в насильстві завжди винний кривдник. Психологиня радить звертатися по професійну допомогу якомога раніше. Адже чим швидше людина опрацює травматичний досвід, тим меншими будуть його наслідки для подальшого життя.
Часом постраждалі можуть не звертатися по психологічну допомогу, адже думають, що їм не зможе допомогти людина, яка сама не пережила подібного досвіду. Тетяна Звенігородська говорить, що для психологів не обов’язково мати схожий з клієнтом досвід, щоб надати кваліфіковану допомогу. Навпаки, подібний досвід може бути навіть травматичним для спеціаліста. Адже психолог/-иня може поринати у власні спогади та діятиме так званий ефект злиття, жаху, безпорадності на двох, а не опори й виходу з цього.
У процесі травмотерапії людина може відкривати для себе новий потенціал, знаходити в собі здібності, що довго були заховані, віднаходити можливість займатися справою, що надає сил. Тетяна Звенігородська каже, що це ніби зануритися на саме дно, щоб відштовхнутися і стрибнути ще вище.
"У кожної постраждалої людини своя історія. Дехто говорить, що якщо вона вижила, то потрібна цьому світові, дехто знаходить новий сенс життя в допомозі іншим людям чи навіть тваринам. А хтось віднаходить власну цінність, починає жити для себе, наповнювати й розвивати себе", – каже психологиня.
Тетяна Звенігородська говорить, що психологічна підтримка не завадить і родичам постраждалих.
Адже якщо, наприклад, хтось із рідних перебуває в полоні, то близькі не знають, що там відбувається, можуть тільки уявляти собі. А це також травмує. І потім, коли людина повертається, на неї дивляться як на постраждалу, вважають, що тепер вона потребує більшої опіки. 
"Варто давати людині використовувати свій потенціал. Наскільки вона може в певний момент. Не давати їй відчувати безпорадність. Коли вцілілі долучаються до життя і повсякденних справ, це допомагає їм прожити травматичний досвід, відчути безперервність життя та відігравати свою роль в ньому", – зазначає Тетяна.
Психологи/-ні платформи "Аврора" працюють онлайн. Це гарантує конфіденційність і дає змогу звернутися по допомогу тим, хто лишається в окупації або виїхав після пережитого за кордон.
Звернутися по психологічну допомогу можна
ось тут

Центри допомоги врятованим

З 2022 року в багатьох містах України діють стаціонарні Центри допомоги врятованим. У Києві такий центр розташований на вул. Райдужній, 6А.
Координатор Київського центру Марат Дурдиєв розповідає, що до них звертаються люди за соціальною, юридичною та психологічною підтримкою.
Працюють не тільки стаціонарно, а й на виїздах. Мобільні бригади з Києва їдуть до населених пунктів Київської, Чернігівської та Сумської областей, які були в окупації.
"Спочатку ми приїжджаємо, розповідаємо про себе. Поступово, десь із третьої зустрічі, люди вже потрошку починають нам довіряти. І потім вже чекають, коли ми приїдемо. Пройшло вже понад два роки – і люди потроху починають розповідати про те, що вони пережили", – розповідає Марат.
Для мешканців невеликих населених пунктів важливо, що психолог – це не місцева людина. Адже люди не хочуть, щоб хтось зі знайомих дізнався про те, що з ними сталося, остерігаються осуду. І довірити переживання людині, яка не проживає постійно поруч, набагато легше.
Працює і юридична підтримка. Люди звертаються за консультаціями. Для дітей проводять різні заняття психологи.
Перебуваючи в окупації, людям довелося багато чого пережити. Коли 300 людей сиділи в одному підвалі, вони ходили в туалет на відро, не маючи можливості навіть усамітнитися. Окупанти змушували їх роздягатися, били прикладами, ґвалтували чи погрожували насильством.
Психологиня Центру допомоги врятованим Катерина Шатковська говорить, що доводиться чути різне. Був випадок, коли жінка сховала свого чоловіка від росіян. Ті її ґвалтували, а вона боялася подати звук, щоб не видати чоловіка.
"Коли людина починає скаржитись на певні симптоми: «я не сплю вночі», або «маю поганий апетит», то можна припустити, що це наслідок якогось травматичного досвіду чи стресу. Тоді починаємо розбиратися, акуратно і компетентно працювати, знаходити індивідуальний підхід", – каже психологиня.
Психологиня Центру Людмила Бурцева зізнається, що коли їхала до населених пунктів, які були в окупації, задумувалась, наскільки це буде актуально, адже минуло вже 3 роки.
"Люди хочуть ділитися, вони плачуть, вони розказують, їм потрібно говорити про цей травматичний досвід. Три роки – це не термін, щоб все загоїлось. І наші послуги реально потрібні", – каже експертка.

Реагування держави

Крім психологічної, правової, соціальної підтримки, постраждалі від СНПК можуть отримати й матеріальну допомогу. Мова йде про виплату проміжних невідкладних репарацій. 3 тисячі євро можуть отримати вцілілі після розгляду звернення спеціальною комісією. Виплати здійснює Фонд Global Survivors Fund (GSF), що фінансується урядами різних країн.
За інформацією Урядової уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко, станом на 10 березня 2025-го 755 осіб подали документи на отримання проміжних репарацій.
Виплачено станом на ту ж дату – 548 особам. Щотижня надходить 10–15 нових звернень.
"Цей проєкт – це про реагування держави. Про те, що постраждалі знаходяться в центрі політики. Вони залучені до всіх етапів реалізації цього проєкту. Це можливість показати людині, що про неї піклуються", – зазначила Катерина Левченко.
За словами Катерини, в планах було розширити коло тих, хто може отримати підтримку. Надавати допомогу не тільки цивільним, а й військовополоненим. Однак політика нової адміністрації США вплинула на процес і розширити підтримку поки не вдасться.

Не мовчіть! 

Голова ГО "Нумо, сестри" Людмила Гусейнова говорить, що постраждалим і Україні загалом дуже важливо не мовчати.
"Якщо ми будемо мовчати, ми дамо можливість говорити неправду нашому ворогу. І він цю неправду буде транслювати всьому світу, що він в принципі й робить. Тому дуже важливі голоси свідків злочинів російських солдатів, російської влади на тимчасово окупованих територіях", – говорить Людмила.
Організація "Нумо, сестри" використовує будь-яку можливість, щоб говорити про воєнні злочини не тільки в Україні, а й на міжнародних майданчиках. Так, нещодавно в Барселоні активістки місцевої діаспори провели перфоманс, який показував долі полонених жінок. Людмила консультувала і допомагала додавати деталі, які зможуть показати, через який біль проходять бранки.
Людмила Гусейнова брала участь у 69 сесії Комісії ООН зі становища жінок у Нью-Йорку. Разом з представницями влади громадськості нагадують світу про долі жінок у полоні, про злочини росіян над цивільними та військовими.
"Страшно уявити, що в центрі Європи продовжуються такі страшні катування, злочини сексуального характеру проти полонених. І ми розраховуємо на підтримку і допомогу всього світу", – говорить Гусейнова.
Чотири громадські організації, котрі об’єднують постраждалих від СНПК – "СЕМА Україна", "Нумо, сестри", "Випускники" (Alumni), "29 грудня" – написали лист-звернення до Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша з вимогою внести Росію до списку ганьби.
"Світ має знати, що ці злочини робить саме російська влада. За її команди солдати вчиняють ці злочини. І світ має не допустити того, щоб російські солдати брали участь в будь-яких миротворчих місіях в будь-якій країні світу. Не може солдат-злочинець, солдат-вбивця називатися миротворцем", – зазначила Людмила Гусейнова.
Чим більше буде звернень від постраждалих, чим більше буде розслідувань таких справ, тим більшою буде доказова база про воєнні злочини Російської Федерації проти цивільного населення. У цьому впевнена Людмила Гусейнова.
"Ми маємо говорити про це з гідністю, дати віру постраждалим, що ми будемо боротися, щоб досягнути справедливості. І мені дуже хочеться дожити до того часу, коли ґвалтівники, злочинці, які вчинили будь-які види СНПК, будуть покарані. І хай стидаються ті, хто це робив, а не ті, хто постраждав від цього", – підсумувала вона.
Якщо ви чи ваші рідні постраждали від насильницьких дій під час війни, контакти для допомоги чи консультації можна знайти на Платформі допомоги врятованим.
Авторка тексту: Олена Кущенко
Матеріал створено в межах інформаційної кампанії "Діємо для розширення прав і можливостей постраждалих від СНПК", що реалізується агенціями системи ООН в Україні, Урядом України за підтримки ГО "Інтерньюз-Україна" та за фінансової підтримки "Дії ООН проти сексуального насильства під час конфлікту" (UN Action Against Sexual Violence in Conflict). Виконавці: UNFPA (Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні), UN Women (Структура ООН Жінки в Україні), UNODC (Управління ООН з наркотиків і злочинності), WHO Ukraine (Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні), UNDP (ПРООН в Україні), IOM (Представництво Міжнародної організації з міграції в Україні), Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та Урядова уповноважена з питань гендерної політики.
Думки та позиції, висловлені в цій статті, належать виключно авторам і не обов’язково відображають або збігаються з офіційною позицією Організації Об’єднаних Націй або її окремих агенцій.
© 2007-2025, Українська правда.

Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні матеріалу.

Матеріали з позначкою PROMOTED, СПЕЦПРОЄКТ, ЗА ПІДТРИМКИ публікуються на правах реклами.

Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".