Амбасадорство через слово:

– З моїх спостережень німецькомовні читачі приходять на події, аби дізнатися більше про контекст українців, війну та культуру загалом. Тобто мої вірші для них слугують точкою входу до ширшого контексту, і я рада ділитися цим з авдиторією. Чимало модераторів подій буквально в цьому допомагають. Як-от на нещодавніх читаннях на фестивалі в Гіссені ми зробили невелику презентацію із QR-кодами на українські книжки у німецькому перекладі на платформі Chapter Ukraine. Я розповідала про видання Ярини Чорногуз, Артура Дроня, Дарини Гладун, аби після моєї події люди могли купити собі ще кілька поетичних книжок.

А ось на Франкфуртському книжковому ярмарку, на подіях у 2022 і 2023 роках, німецький модератор буквально питав мене: "Що б ви сказали громадянам Німеччини, які не хочуть давати зброю Україні?" і давав хвилин 15, щоб виговоритися на цю тему. Тому мені щастило з організаторами: вони давали змогу ширше пояснювати український контекст і зацікавлювати ним. Під час перебування за кордоном, звісно, будь-яка побутова розмова із новим знайомим може перерости в мінілекцію, в пояснення свого контексту. Я сприймаю це вже як рутину.

Але це лише частина авдиторії. Інша велика частка – українці, які живуть за кордоном. Вони приходять, щоби почути свою мову; залишаються після подій, щоби поговорити про наболіле, роззнайомитися, а потім ходити на каву разом. На презентації моєї поетичної книжки "Тимчасові адреси проживання" у Касселі було двоє чоловіків-далекобійників, які саме поверталися додому і забігли на читання, просто щоб побути серед своїх. Тому розмова про вірші в цей час – це завжди привід для чогось більшого.

– Мій роман говорить про зміну ідентичності й страх її втрати, але це лінія Київ (ідентичність у мегаполісі) і Демидівка (ідентичність життя у селі). Це різний спосіб комунікації з людьми, інший побут, інший календар і, як уже могли помітити читачі, – інша мова. Це різне повітря, різний рівень сенсорної стимуляції та, як відчувалося для мене у 17 років, коли я переїжджала до Києва, – два різні світи.

Головна героїня роману повертається до свого села, щоб зрозуміти, що її колишньої ідентичності майже немає, і вона поступово повертає її собі через побут – починає мити посуд так, як колись, готувати ті самі страви. Виходить тілесне пригадування самої себе.

Таких гострих відчуттів змін я не мала за кілька років життя у Німеччині, так само як не мала їх, коли у студентстві жила рік у Польщі чи кілька тижнів на резиденції в Італії. Для мене життя в іншій країні, в інших мовах (я щодня стрибаю між німецькою та англійською, рідше – долучаються ще польська та італійська) – це просто обставина, а не загроза тому, ким я є.

Сам роман працює не як зв’язок, а як фотокартка – зокрема, певних слів, яких уже дуже мало в моєму щоденні (хоч я досі називаю каструльку рунделиком), як і в житті знайомих, які виїхали з Демидівки. Одна із подруг моєї сестри, яка прочитала роман, поділилася, що мова роману повернула її до спогадів про те, як вона колись говорила з бабусею і як уже давно не говорить.

– Дві мої близькі подруги виїздили під час повномасштабного вторгнення за кордон (до Німеччини і до Литви) і після року-двох життя – повернулися. Їхній досвід не описано в книжці, але це перше, що підштовхнуло мене думати – як відбувається ця зміна, чи є момент реадаптації, що відчувають люди під час переміщень, коли повертається контроль над своїм життям (або не повертається).

Щодо емоцій та відчуттів героїнь, то тут усе дуже індивідуально. Для когось суттєвим фактором стала відсутність бачення свого майбутнього за кордоном, втрата надії. Для когось – сильна туга. Для багатьох страх втрати себе за кордоном був одним із ключових мотиваторів для повернення, попри страх нерозуміння і неприйняття, страх обстрілів. Чимало розмов із героїнями тривали у липні, коли вони перебували в Києві, і після безсонних ночей під час обстрілів розповідали, що і досі тримаються свого рішення — бути вдома, що черпають із нього сили попри складні обставини.

Але також доброю звісткою я вважаю, що багато людей обирають повернення через любов — до своїх місць, своїх людей. Що саме любов, а не, скажімо, відчуття сорому і провини, мотивує людей кардинально змінювати життя.

– Щодо інтеграції, важливим є те, що моє близьке середовище за кордоном – це іноземці: люди з Ірану, Італії, Польщі. Плюс сама Німеччина дуже мультикультурна – щодня можна чути перську, арабську, турецьку, англійську та інші мови. Відтак питання "бути як усі" не стоїть гостро, бо "як усі" – це як? Навіть етнічні німці мають поширену традицію переїздити з регіону в регіон, можуть мати бабцю з Угорщини чи Словаччини, а одружитися з кимсь із Греції. Одна моя німецька подруга народилася і виросла в Токіо, інша – одружена з італійцем. Часи зараз буквально дуже глобалістичні.

Щодо включеності в український контекст – допомагають поїздки додому – кожні 4–6 місяців, дуже довгі телефонні розмови із подругами, які тримають мене в курсі про асортимент "Аврори", соцмережі та власне блогерські сторінки із літературними дискусіями, підписка на Librarius, відео із племінничком, мамині фотографії нового урожаю помідорів, концерти "ДахиБрахи", запаси сушеної м’яти, зібраної в селі, стікери з Оксаною Забужко в Telegram, відділення Нової пошти, підписки на розсилки dodosocks і byme, готування дерунів, зустрічі зі знайомими в Німеччині, для яких це транзитна територія, фестивалі й виставки. Це паралельно зі стрічкою новин, але саме ці дрібнички дають відчуття життя і, головне, динаміки. Адже в Україні, на відміну від Німеччини, один рік проживаєш за десять, а місяць – за рік.

– Відчуваю, за моїми спостереженнями, рефлексії авторів в Україні більш динамічні; умовно, тези, які вони скажуть на Лейпцизькій виставці весною 2026-го, будуть відрізнятися від того, що було сказано у Франкфурті, восени 2025-го. Але водночас частина авторок буквально живе на дві країни – частина періодично виїздить з України на резиденції за кордоном, тому поділ не є ані остаточним, ані статичним. Досвіди є динамічними.

На мою думку, український літературний процес – це агора, де в кожного буде своя позиція і потреба в її ословленні. Тут скоріше питання, чи є в людей ресурс чи бажання вислухати іншого. У когось цього не буде зовсім, і це теж важливо приймати.

– На щастя, ні. Німецькі медіа буквально називають голосом України Сергія Жадана, він відпрацьовує тут за всіх. Туди ж можна віднести інших успішних авторів і авторок. Водночас повторюся, що мало не кожна подія за кордоном – це привід зробити щось більше: це донейти, це розмови про український культурний контекст, це комеморативні практики (читання текстів загиблих авторів), розмови про військових (через читання їхніх перекладів) тощо.

Схожі речі стосуються інших авторів. Нещодавно Ірина Фінгерова, українська письменниця, лікарка, родом з Одеси, яка зараз проживає у Німеччині, дебютувала книгою "Zugwind", яку написала німецькою. Це дуже особиста книжка, але її успіх і видимість – також простір для розмов про війну, про українців загалом.

– Якщо говорити про сезонні повернення, то скоро моїй бабці має виповнитися 90 років – це чудовий привід пакувати валізи. Далі, аніж за сезон, я не будую планів і в цьому бачу чесність свого теперішнього життя.

В людях. Банально – поки триває зв’язок із людьми, триває зв’язок із країною, бо країни – це насамперед люди.

Читайте також попередній матеріал спецпроєкту "You + Ukraine" про те, як у Берліні працює галерея українського мистецтва.