Спонтанний проєкт, що став осередком сенсів:

– Те, що галерея стала обʼєднавчим культурним простором, – це додаткова функція. Бо все ж головне завдання – просувати українських митців на європейському ринку, торгувати мистецтвом, якщо зовсім спростити. Але оскільки в Берліні явно бракувало повноцінного українського культурного центру, його функції розпорошилися між приватними ініціативами. Хтось узявся за кіно, хтось – за книгарню та майстер-класи. Я, окрім щомісячних виставок, проводжу лекції, екскурсії, презентації книжок, зустрічі з відомими митцями. Якби мала більше сил, зробила б розмовні клуби українською для підлітків чи зросійщених людей старшого віку. Щоб країна не втрачала ці покоління. Щоб вони не забували мову чи відновлювали її, якщо звикли спілкуватися російською, а тепер поспішно вчать німецьку.

Щодо обміну досвідом, то він, звісно, вже відбувається. Німці чи берлінські експати дізнаються багато нового про нашу культуру та митців, через сучасників відкривають класиків і нашу історію. А ми вчимося працювати у світі, де мистецтво – потужна галузь економіки з прозорими правилами, кошторисами та податками.

– Моя діяльність – це і є волонтерський імпульс. Я хотіла створити культурний центр, шукала партнерства з німецькими неприбутковими організаціями, але врешті підвернувся варіант з галереєю, і від такої можливості не відмовляються. Це прекрасне приміщення в самому центрі Берліна – щасливий шанс не лише для мене, а й для українських митців.

Ця діяльність наразі не надто прибуткова й пов’язана з високими фінансовими зобов’язаннями. Але я розумію, куди треба рухатись, у мене хороший досвід в організації процесів, широке різнобарвне ком'юніті. Мені простіше розраховувати на себе і свої уміння, ніж сподіватися на прихильність донорів. До речі, я працювала у двох журналістських проєктах тут: один за рік повністю залишився без підтримки, інший припинив роботу на три місяці через очікування гранту. Мені не йдеться про те, що якась модель краща, а якась гірша. Добре, коли є синергія та співпраця. Але загалом культура – це дуже дорого, і її має фінансувати держава. Німеччина витрачає шалені кошти на підтримку своїх митців. Це ціла інфраструктура – від майстерень до виставкових приміщень. А ще театри, кіно, бібліотеки. Зараз берлінці скаржаться на урізання цих витрат, але це не можна й приблизно порівнювати з Україною. І не хочеться вкотре згадувати Росію, яка вливала і досі вливає шалені кошти на промо своєї "культурної величі" за кордоном. І це не лише про якісь масштабні гастролі, вечори з кавʼяром та павільйони у Венеції. Переконана, що кожна згадка в кіно, де герой випадково читає Достоєвського, Толстого чи лежить книга Навального, – чистісінький продакт-плейсмент.

– На жаль, я не помітила активної реакції, про яку ви згадуєте. Шок був, бажання підтримати українців було, віддати речі та якесь житло – так, але інтерес до культури чи мистецтва – ні. Ми й самі в цьому винні. Наші інституції практично не працювали на експорт протягом усіх цих понад 30 років. За період повномасштабного вторгнення у Берліні не відбулося жодної серйозної виставки українських митців. Я про музеї. Можу лише відзначити чудовий проєкт у художньому музеї Дрездена, Альбертінумі, – "Калейдоскоп історій. Українське мистецтво 1912–2023". Тоді ж музей придбав для постійної колекції роботу "Паляниця" Жанни Кадирової. Згодом її купив і Бундестаг. Здавалося, що цей проєкт – початок, але, на жаль, ні. Німецькі музеї навіть взяли на короткі контракти кількох українських кураторів, проте особливих повноважень ні в кого з них не було, наскільки мені відомо. Здобули досвід, якісь контакти, вже непогано. Звісно, були галерейні проєкти у Нікіти Кадана, Катерини Лісової та Юлії Бєляєвої. Але це результати тривалих напрацювань ще до 2022 року.

Я не думаю, що проблема у "втомі від війни". Тут швидше йдеться про страх. Люди тут дедалі частіше "приміряють" цю війну на себе. Пригадую, на URC Український інститут привіз такі панелі з фотографіями джазменів, які пішли воювати. І от вони справили величезне враження на мого німецького партнера-організатора. Не фото руйнувань культурних пам'яток, а звичайні портрети реальних людей. Бо він музикант і побачив у цих фото себе, потім почав ставити собі всі ці незручні запитання: чи пішов би він воювати, чи готовий він до війни? І ми не можемо нічого зробити ні з втомою, ні зі страхом. Треба щодня різними інтонаціями розповідати й показувати, що відбувається.

– У мене немає якихось внутрішніх суперечностей; я дуже впевнено опираюся на свій смак, досвід і розуміння відповідальності та доречності. Адже галерея – це чи не єдине місце в Берліні, де щодня у відкритому доступі можна подивитися роботи українських митців. Тож тематика має бути різною. Я не соромлюся говорити про війну і "псувати" вечірки якоюсь неприємною інформацією. Водночас галерея – комерційне підприємство, яке має оплачувати рахунки, перераховувати гонорари митцям. Тому тут важливо зберігати баланс.

Я не зроблю виставку з фотографіями з похорону не тому, що це не продається, а тому, що так в лоб воно й не працює. На таку виставку прийде мінімум людей, її ККД – 0 %. Тоді як навіть просто згадка про те, що митець, як-от Стефан Стойков, живе і працює в Одесі – це привід для розмови про те, що місцеві новини не показують щоденні бомбардування України.

Voloshyn Gallery, наприклад, виставила на Art Basel інсталяцію Нікіти Кадана, і це приголомшливо. Звук сирени переспіваний голосом оперної співачки. У людей мурахи по шкірі навіть під час перегляду відео. Вони ж продали у Парижі його "розстріляний" прапор. Так, мистецтво продається і має свою ціну незалежно від тематики. Не бачу тут нічого, що суперечить етиці. Частіше в цьому плані є питання саме до фотодокументалістики, ніж до переосмислених творчих висловлювань.

– Галерея – це мій спонтанний ризиковий особистий проєкт. Звісно, і вагома привʼязка до міста. За ці три роки я на пальцях можу перелічити дні, коли мене не було в Берліні. Цікаво, що я ніколи не мала амбіцій щодо власного бізнесу. Мені подобалося працювати в командах, отримувати хорошу зарплату. Я ніколи не хотіла жити за кордоном. Але от так усе доволі несподівано склалося. Я рада, що маю змогу бути хоч трішки корисною для української культури й що галерея стала таким вагомим місцем для українців, які опинилися за кордоном.

– На жаль, цей процес дуже глибокий. Думаю, що людям, які живуть у безпеці, складно відчути всі емоції тих, хто щодня спускається в укриття з дітьми та домашніми тваринами чи хто воює на війні.

Мені значно легше модерувати дискусію з Оксаною Щур про її нові книги, бо вона живе і працює тут. А от розмова з поеткою Яриною Чорногуз, яка воює з 2019 року, – це такий виклик, який потребує правильного підбору слів. Проте я думаю, що найважливіше – щирість і повага. І ще важливо називати речі своїми іменами. Не прикриватися якимись місіями чи культурним фронтом, а просто визнавати, що ти біженка і з певних причин не взяла зброю до рук.

Цей розлом між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, доволі непростий. Багато червоних ліній у розмовах. Багато стосунків розсипалися, але я дуже ціную, що є люди, з якими можна набрати й пів години розмовляти, наче ви вчора попрощалися. Думаю, цей місток порозуміння складений з любові та поваги. Якщо ці дві речі є, стосунки залишаються; якщо нема… то, може, й добре, що вони розсипалися. А ще важливо залишатися в контексті. І соцмережі цьому дуже сприяють. Такий от у них плюс – тримати тебе серед своїх, навіть якщо ти далеко.

– Мені в цій формулі видається, що я таки не виокремлена перед плюсом, а десь всередині в цій Ukraine. Хоча географічно й в Берліні. Все ж працюю я здебільшого в українському контексті. Упродовж дня навіть спілкуюся 50 на 50 українською та англійською. Сподіваюся, що скоро англійську розбавлю й німецькою.

Щодо внеску. То хочу зробити Serpen Gallery поважною галереєю. Розбудувати її до рівня культурного хабу з видавництвом книжок та альбомів. Мрію втілити тут кілька масштабних музейних проєктів. Відкрити філіал у Києві. Загалом, гарно було б за 5 років прокинутись у своїй квартирі на Подолі й щоб Російської Федерації не існувало.