"Кожна клітина твого тіла вмирає". Як жителі Дніпропетровщини виживають під щоденними обстрілами

"Серце, здається, обривається і падає десь глибоко вниз, коли чуєш вибухи прильотів і двигтить уся хата", – це слова мешканки Нікопольського району Анжели Онищенко.

Їхнє село Придніпровське росіяни обстрілюють щодня, випускаючи десятки снарядів. Вогонь ведуть ницо та підступно з окупованого Енергодара – буквально прикриваючись Запорізькою АЕС: бо знають, що ЗСУ не будуть стріляти по станції та піддавати ядерній небезпеці весь світ.

На початку повномасштабного вторгнення до Дніпропетровської області прибуло багато переселенців. Усі гадали, що тут обстрілів не буде через близкість до АЕС. Проте варварство й цинічність росіян беруть гору над здоровим глуздом і людяністю.

Як наслідок – із 12 липня обстріли міста Нікополя та прибережних територій району тривають безперервно. Як виживають люди, коли навколо щодня розриваються снаряди? "Відроджуємось, мов Фенкіс", – каже пані Анжела.

Мешканка Нікопольського району Анжела Онищенко

Щоденні обстріли

Нікопольський район росіяни криють вогнем із важкої артилерії.Спершу це відбувалося вночі, а згодом обстріли стали цілодобовими. Як наслідок – десятки загиблих та поранених, сотні зруйнованих будинків. Бомбосховищ у невеличкому селі Придніпровське, на жаль, немає. Тому кожен дбає про свою безпеку, як може.

"У кого є добротні підвали, то ночують у них, у кого немає, той користується правилом "двох стін", а в кого і двох стін немає, той молиться, – розповідає Анжела Онищенко. – Коли обстріли були тільки вночі і коли ще було тепло, то дуже багато люду виїжджало просто в поля та в посадки. Я особисто три місяці їздила щодня в сусіднє село ночувати до колеги.

Дорогою не раз сльози на очі наверталися, коли бачила наших нещасних людей, які ночують серед траси, в посадці, під ставками в машинах, палатках. При цьому зберігаючи світломаскування, без зручностей та з комарами".

Проте з настанням холодів ховатися від цілодобових обстрілів ставало дедалі складніше. Тому чимало придніпровців виїхали у більш безпечні місця. А в кого робота, або немає на кого залишити господарство, старих батьків, або ж відсутність коштів, а можливо, і велика віра в ЗСУ – залишилися вдома.

"Чи страшно? Дуже! Серце, здається, обривається і падає десь глибоко вниз. Коли чуєш вибухи прильотів, і двигтить уся хата, навіть у підвалі здригається земля, то ти не розумієш, де ти, що з тобою. Кожна клітина твого тіла вмирає, а потім болісно відроджується знову. Зіщулюєшся в клубок і читаєш Отче наш", – ділиться наболілим Анжела Онищенко.

Потерпілих від обстрілів багато.

"У однієї колеги вбили свекра, в іншої – поранили батьків, у маленьких учениць вбили тата. Це мирні пересічні громадяни, які просто не встигли сховатися. Адже ракети долітають за три секунди... Тьма зруйнованих будинків. До оселі моїх дідуся й бабусі снаряд прилетів просто під вікно і розвалив пів хати", – розповідає Анжела.

Один із пошкоджених будинків у Нікопольському районі

Евакуація та повернення

З початком повномасштабної війни мешканці Придніпровського – в основному жінки з дітьми – виїхали за межі рідної області. Проте за місяць-два повернулися назад: обробляти свої городи та доглядати будинки.

"Моя мама двічі виїжджала в містечко Кринички до своєї подруги. Першого разу повернулася, бо в тієї жінки пошкодило будинок: живе вона в центрі села, а там часті прильоти. Але дім тимчасово полагодили, дірки залатали і знову вивезли маму подалі від цього жахіття. Та довго вона не витримала і з настанням холодів повернулася до своїх курочок та щоб хата не захолола.

Зараз після обстрілів одразу дзвонимо одна одній спитати, чи живі. По звуку вже орієнтуємося, де "прильоти" і які саме – "Гради", чи "ствольна" зброя. І розуміємо, де "відльоти" – бо то наші, і на серці легше. Намагаємося не нервувати, але стресова ситуація така, що сну немає, здригаюся від кожного гучного звуку, дуже поповніла. Але тримаємося і у відчай не впадаємо", – каже жителька Придніпровського.

При цьому в селищі продовжують залишатися сотні переселенців: дехто навіть планує оселитися тут назавжди, бо повертатися вже немає куди. А місцеві мешканці охоче підтримують та прихищають у себе ВПО.

Наближення перемоги

Аби прискорити знищення ворога, Анжела Онищенко впродовж усієї війни займається волонтерством. Вона є директором Придніпровського ліцею, і працівники навчального закладу підтримують ЗСУ з 2014 року. А з початком повномасшштабої війни громадську діяльність значно посилили.

Регулярно збирають та передають нашим воїнам і продукти харчування, і одяг, і матраци тощо. Паралельно встигають займатися й своїми прямими обов'язками: навчають дітей. При цьому ліцей був обстріляний росіянами шість разів! Фасад, ганок, усі вікна, частково дах та внутрішні стіни спортивного залу пошкоджені.

У листопаді частина дітей з Придніпровського на тиждень вирвалися з цього пекла. Команда Червоногригорівської сільської громади Нікопольського району – учні з Придніпровського і Кам'янського ліцеїв – поїхала до Винників на Львівщині, щоб взяти участь у фіналі Всеукраїнських Cool Games – змагань з осучаснених естафет серед учнів з усіх регіонів нашої держави, які проводить Комітет з фізичного виховання і спорту Міністерства освіти України.

Цього року Ігри відбувалися серед дітей Захисників України.

"У нас такий випадок, що у нас кожну дитину можна прирівняти до учасників бойових дій, – говорить учитель Олександр Клименко. – Звичайно, без зброї в руках. Наша зброя – це освітянська нива, а у випадку дітей – волонтерство".

На території громади не вціліла жодна з трьох шкіл. Звісно, навчання відбувається лише онлайн. А на базі шкіл, у вцілілих приміщеннях, працюють волонтерські центри.

Розбитий ліцей

У Винниках команда з Нікопольщини користувалася кожною хвилиною, щоб розповісти про свою заповітну мрію – Save Nikopol. Зокрема, передали цей посил і для Європи – через спеціальну гостю Cool Games, пра-правнучку засновника Олімпійського руху П‘єра де Кубертена Діану де Навасель де Кубертен, яка приїхала на змагання зі Швейцарії.

Крім шкіл, росіяни понівечили й інші об’єкти у Придніпровському, які явно не є "центрами управління", – дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, церква і, звісно, багато будинків.

"Утім, як би не було важко, – так, як птах Фенікс відроджується з попелу, так і наші люди, пересидівши в укриттях обстріли, піднімаються та розбирають завали, ремонтують і відбудовують зруйноване, допомагають одне одному пережити це страхіття та вистояти", – з вірою у якнайшвидшу перемогу говорить Анжела Онищенко.

***

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для "УП. Життя"