Сергій Жадан про безробіття, батьківство та суржик

Хотів презентувати антологію з харківського фестивалю "Остання барикада", але не встиг.

- Ти себе відчуваєш письменником відтоді як почав писати?

- Ну, коли виходить нова книжка, я дивлюся на неї і думаю: "О, я справжній письменник - в мене книжка вийшла". Перший раз почав писати в школі, десь у класі десятому чи трохи раніше, писав вірші.

- Ага, то ти і поет і письменник?

- Письменник і поет це навіть не синоніми, це одне й те саме. Письменник може писати вірші, може прозу, може писати п'єси.

ВІДЕО ДНЯ

- Та часто письменники кажуть, що натхнення потрібне тільки поетам...

- Хто таке сказав? З ким це ти спілкувалася на цю тему?

- Андрій Курков, Володимир Сорокін, Артем Чех...

- Ну, Курков мав би розуміти... Бо він сам пише і прозу і вірші. Так званого натхнення потребує написання і віршів, і прози. Бо якщо немає настрою, немає особливого такого "робочого" стану, нічого не вийде і нічого хорошого не напишеш.

- Нещодавно ти брав участь в акції "Література Далекого Сходу України", де читали свої твори донецькі поети...

- На цей захід, на мій подив, прийшло багато нових облич. Я завжди вважав, що на літературні читання приходять одні й ті самі люди - навіть вже почав впізнавати в обличчя. А тут, як я потім дізнався, дехто взагалі прийшов уперше.

- Це пояснюється цікавістю до творчості донецьких авторів?

- Не знаю, навряд чи. Просто в Києві, як це не дивно, нечасто відбуваються подібні заходи. Попри те, що тут живе і працює багато прекрасних письменників, фестивалі проходять рідко.

А люди цікавляться літературою, і літературних читань відверто не вистачає. А можливо і справді спрацювало те, що виступали поети з Донбасу. В Києві звикли до думки, що на Донбасі живуть виключно торгівці кокаїном, тому послухати живих донбаських поетів захотілося багато кому.

- Під час події згадували Покальчука...

- У нас із Олесем Донієм виникла ідея видати книгу спогадів про Покальчука. Юрко був добрим товаришем, ми багато разом їздили і виступали, є що згадати. Щодо творів його, то мені більш за все подобалась книга "Те, що на споді", я до цієї книги Пако і не читав, якщо чесно. Читав лише його давні переклади Кортасара, видані ще у вісімдесяті.

В мене з ними була така історія - я закінчив третій курс педагогічного університету і мене послали до піонерського табору на практику. Ми з колегою купили три літри чистого спирту (тоді його продавали в літрових банках на центральному ринку) і поїхали відмазуватися.

Приїхали за день до заїзду піонерів, знайшли керівництво табору і впоїли їх. Вони, коли вже напились, сказали: "Значить так - фахівці ви, очевидно, хороші, але краще їдьте звідси, а то ви нам тут усіх піонерів споїте".

І виписали нам документи, в яких зазначили, що ми на відмінно відпрацювали свій термін. І поклали нас спати в "Красному уголку" на столах для пінг-понгу. І там була невелика бібліотека з книгами про піонерів-героїв.

І серед цих книг був томик Кортасара в перекладах Пако. І ось його я на прощання і вкрав. Тепер можу сказати, що це була одна з найважливіших книг у моєму житті.

- Знаєш, зараз мало не кожного молодого автора порівнюють з тобою, і шукають, як і де ти повпливав...

- Я думаю, що це некоректно по відношенню до молодих авторів і слоняча послуга для мене. Цікаво, як я маю з цього питання виходити? Казати, що не вважаю себе законодавцем моди? Чи що вважаю? В будь-якому разі буде звучати по-дурному.

Можливо, комусь подобається те, що я пишу, комусь цікаво, комусь ні. Мені цікаво бачити в нових літераторів щось самобутнє і це набагато цікавіше ніж шукати паралелі з тим, що колись писав я. Та й взагалі, всі поети різні, порівнювати їх - справа невдячна.

- А хто тебе зараз радує самобутністю?

- Ну, серед молодих авторів багато є цікавих, просто я не хочу вдаватися до персоналій. Це буде не зовсім чесно, бо я, звісно, не всіх знаю. Тому це знову буде виглядати як якась така літературна корумпованість, з якою борються ті, кого не згадаєш.

Сучасне покоління 20-ти - 25-ти річних надзвичайно цікаве, у них від початку було більше можливостей, головне - як вони ці можливості використають. Те, наприклад, що я пишу, можливо через п'ять років буде нікому не цікаве.

- Ти збираєшся писати все життя?

- Ну, в мене є якісь "творчі плани". На найближчі два роки. Чи вдасться це реалізувати... Ну, не знаю, сподіваюся.

- Розкажи про свої читацькі вподобання.

- Вони в мене еклектичні, я читаю дуже різну літературу. Ось щойно був у книгарні, накупив книжок, і це вийшла така дивна підбірка текстів: вірші Чарльза Буковськи, роман Павла Хюле, польського письменника, якого я дуже люблю, романи Кена Кізі, Стівена Кінга, і книга Бориса Кагарлицького - політологічна книга про "ліві" погляди. Ось щось таке і читаю.

- Якщо не проти - повернемось трохи до мовної теми на сході країни.

- В мене в Донецьку є знайомі, які говорять українською. Щоправда, вони лише між собою говорять, а з усіма іншими - російською. А от в Харкові багато знайомих, які спілкуються виключно українською з усіма. Щоправда, вони майже всі знайомі між собою, себто не можна сказати, що Харків заговорив українською.

Харків відрізняється більшою толерантністю у порівняння з Донецьком, хоча я ні там ні там жодних проблем зі своєю українською не мав. Щодо моєї української - я закінчив філологічне відділення, це моя робоча мова, мій фах, я навіть викладав кілька років українську літературу в педагогічному університеті.

- Наскільки я знаю, ти і вдома завжди говорив українською.

- Ми в дитинстві говорили суржиком. Але це такий український суржик, тому що коли хтось говорив російською, з нього сміялись. У нас там на півночі Луганської області говорять суржиком, але на українській основі - переважають українські слова з російськими вставками. А потім, коли приїхав до Харкова, вже перейшов на нормальну українську.

- Пам'ятаєш свій перший заробіток?

- Очевидно, це була стипендія. Перший гонорар пам'ятаю - у нас в Харкові є така смішна бюджетна газета, вона видається обласною владою, здається. І вони друкували наші віршики - нас була група молодих поетів на початку 90-тих.

Платили якийсь такий зовсім мінімальний гонорар - по три-чотири купони. На домашню адресу приходили перекази і треба було іти на пошту, вистоювати чергу, щоб отримати ці три купони. Це заробітком не назвеш. Так, копійки.

- Зараз десь працюєш?

- Я офіційно безробітний вже чотири роки. Займатися професійно журналістикою мені не цікаво. Можливо, в майбутньому я вигадаю якийсь авторський проект на телебаченні і буду його вести. Але працювати з кимось, мати над собою боса і звітувати йому, бути постійно під контролем - для мене це насправді важко.

Іноді дописую щось у різні видання, але це не рахується. Я робив карколомну наукову кар'єру, дослужився до доцента. Потім якось так все кинув, обламався і став займатися лише літературою. Живу собі на свої гонорари і нормально себе почуваю.

- В тебе є тексти про політику, але, я так розумію, ти її не визнаєш.

- Та ні, хіба що оформлення, назви книжок носять політизований характер, але це насправді іронія, пародія на зацікавлення політикою. "Анархія ін Юкрейн" - це, скоріше, щоденник, якась особистісна філософія, ніж політичний маніфест.

Хоча там є "лівий марш", який можна сприймати як текст політичний. Хоча він теж є пародією на зацікавлення політикою взагалі. На вибори я ніколи не ходив - одного разу був спостерігачем на виборах, у 2004-му році, але навіть тоді не проголосував.

- Кажуть, чоловіки набагато пізніше починають відчувати батьківство, ти підтверджуєш?

- Моєму сину вже дванадцять років. Можу погодитися, що з віком починаєш більше відчувати відповідальність, серйозніше ставишся і до всього життя. Зовсім не уявляю, що відчуває жінка, і взагалі її психологію, але думаю, що відповідальність з досвідом зростає у всіх людей. Хоча є люди, для яких все життя проходить легко.

- Ти користуєшся своїм досвідом вирішення проблем з батьками у вихованні сина?

[L]- Я від своїх батьків пішов у чотирнадцять років, так би мовити, у доросле життя - напевно, той самий вік, коли найбільше трапляється конфліктів. Тому, мабуть, я оминув всілякі можливі проблеми, і в мене з батьками завжди все було гаразд. Що стосується мого сина, то час від часу я намагаюся зупинятися і подумати: а чи хотів би я, щоб мій тато так зі мною поводився. Але це складно.

- І на останок, скажи нам - на яке питання ти б ніколи не відповів?

- Ну... Насправді, таких питань дуже багато. Речі, пов'язані з моїми особистими поглядами. В житті є дуже багато речей, про які я можу говорити легко, а є і те, про що ніколи говорити не буду.

Всі фото надані Сергієм Жаданом

Реклама:

Головне сьогодні