Режисер Йос Стеллінґ: "Католики - найкращі брехуни у світі"

15
4 лютого 2009

Минулого тижня до України прибув знаменитий голландський кінорежисер Йос Стеллінґ. Це вже сьомий візит відомого кінематографіста у нашу країну. Цього разу Стеллінґ приїхав на запрошення Антона Пугача, керівника мережі кінотеатрів "Мультиплекс", аби представити повну ретроспективу своїх фільмів, а також відкрити зал свого імені у миколаївському "Мультиплексі".

У Києві Стеллінґ підтвердив репутацію відкритого співрозмовника, який готовий спілкуватися з усіма, і для якого немає заборонених тем. Водночас, попри весь декларований романтизм, Йос Стеллінґ справляє враження типового раціонального голландця, нездатного піддатися на якісь авантюри.

Про себе режисер говорить, що він вдало поєднує у собі ділову людину та художника.

У рідному Утрехті він є власником кафе та двох кінотеатрів на чотири та два зали, які приносять йому стабільний прибуток і дають можливість бути незалежним при створені власних картин. Уже тридцять років він фільмує свої стрічки з тою самою командою.

Йос Стеллінґ виріс у католицькій родині, де був дев'ятою дитиною. У нього самого четверо дітей, троє з яких якимось чином причетні до кінематографа.

Темою його картин є стосунки між людьми, які Стеллінґ передає за допомогою пластичних засобів, і режисер уникає соціальної та політичної складової цих стосунків.

Міжнародний успіх прийшов до нього у вісімдесяті після стрічок "Стрілочник" та "Ілюзіоніст".

2006 він фільмував в Україні картину "Душка", яка 2007 року відкривала Київський міжнародний фестиваль "Молодість".

"Душка" розповідає про голландського кінокритика, який на одному з фестивалів у Східній Європі знайомиться із загадковим росіянином на ім'я Душка. Одного дня Душка несподівано приїздить до Нідерландів та оселяється у критика. З часом таке співіснування видається голландцю набридливим, і він шукає способу позбавитися Душки.

Багатьма кінокритиками ця стрічка розглядається як метафора стосунків сучасної Західної Європи зі своїм східними сусідами. І вона не лестить жодній зі сторін. Тому нашу розмову із Йосом Стелліґом ми розпочали з цього фільму.

- Йосе, чи критикували "Душку" у Східній Європі?

- Прикладів зовсім негативної критики фільму я не знаю. Не розумію чому так сталося, але мої основні глядачі - жителі Східної Європи. Я показую свої фільми в Україні, Росії, Естонії, Грузії, але з претензіями завжди до мене підходять чомусь тільки росіяни.

Минулого місяця на Таллінському кінофестивалі після перегляду "Душки" до мене підійшло близько тридцяти росіян, і всі вони плакали. Вони мене питали, навіщо я зображаю росіян такими, як Душка. Росіяни взагалі доволі болісно ставляться до свого негативного зображення у кіно, хоча над собою жартувати вони полюбляють.

Але в Україні, Болгарії чи Польщі до фільму претензій не було, глядачі просто сміялися.

Кадр з фільму "Душка". Усі фотокадри взято з сайту kino-teatr.ua
Зрештою, "Душка" - не комедія, це історія про мого друга журналіста з Пітера Юрія Гохенка. Коли ти приходиш до нього додому, то він тобі подарує все, що тобі сподобається. Зніме картину з стіни і віддасть.

Я останній раз бачив його у Петербурзі минулого квітня. Я його люблю, але він часто буває дивакуватим. Він не знає жодного слова по-англійськи. Якось він крутився біля мне і весь час повторював англійське слово "tunel", та я не міг зрозуміти, що він хоче мені сказати.

І тут він запрошує мене поїсти у себе вдома. Знаєте, було дуже холодно і ми йшли півтори годині, як виявилися, у неправильному напрямку. Врешті-решт він підвів мене до залізничного тунелю і сказав: "танел". Тобто ми зробили весь цей шлях, аби він міг мені пояснити значення одного англійського слова.

Було дуже холодного, я хотів їсти і відчув надзвичайну злість, але водночас мені було дуже смішно. Ось про це і фільм "Душка". І моє ставлення до головного персонажа можна описати двома словами: любов-ненависть.

- А Ви не запрошували вашого друга до себе в Голландію?

- Ні, в жодному разі! Він все ще в Петербурзі.

- Ви  народилися у католицькій родині, навчалися у католицькій школі, Ваш кінематограф формувався під впливом католицизму. Хто із кінорежисерів-католиків вам близький?

- Голландія не є католицькою країною, радше протестантською. Співвідношення віруючих сорок на шістдесят, південь країни католицький, північ - протестантська.

Я народився на півночі. Ходив у католицьку школу з французькою мовою викладання. Голландської літератури ми взагалі не вивчали, а ось для протестантів література значно важливіша за візуальні образи. Але католицьке сприйняття більш сконцентроване на архетипах та зображеннях.

Де в чому це нагадує росіян з їхніми іконами. Думання образами - це те, чому мене навчив французький священик. І ще - як правильно комбінувати ці образи. Якщо в Нідерландах ви скажете, що голландське кіно католицьке, то голландці не погодяться, бо наше кіно є протестантським.

Але мушу сказати, що католики найкращі брехуни у світі. Католики можуть скільки завгодно грішити, бо потім відмолять свої гріхи.

- Як ви ставитися до таких католицьких режисерів, як Бунюель чи Гічкок?

- Тих режисер важко назвати римо-католиками, у них багато єврейського і навіть російського. Коли ти мислиш архетипами, метафорами та образами, то ти не використовуєш їх прямо, а намагаєшся знайти їхню приховану суть.

І це є основою культури загалом, а не тільки католицизму. Протестанти зовсім інші, у них є Біблія, яку слід читати від початку і до кінця, і саме з нею вони співвідносять своє життя, а для католиків головне - сповідь.

Ти можеш робити що завгодно, а потім піти і висповідатися. Для римо-католиків релігія - це несерйозно, це театр і поле уявного. Але мені часто говорять: "Берґман був протестантом і створив доволі вишукане у візуальному плані кіно".

Я відповідаю, що Берґман, насамперед, театральний режисер, а театр багато в чому протестантський через усі оці розмови та діалоги, проте великим кінорежисером зробила його співпраця з його видатним кінооператором (йдеться, ймовірно, про Свена Нюквіста - автори ).

Кадр з фільму "Душка"
- Який Ваш улюблений фільм Бунюеля?

- "Сімеон-стовпник". Там йдеться про монаха, який провів сорок років на стовпі у сирійській пустелі. Я також часто приводжу вислів Бунюеля, що будь-який успіх підозрілий.

- В одному інтерв'ю Ви сказали, що возили своїх голландських друзів у Росію, аби ті навчилися правильно реагувати на фільми. Яка ваша реакція на кіно: стримана, як у ваших земляків, чи емоційна, як у росіян?

- Справді є така різниця між сприйняттям кіно. Сам я емоційніший за більшість голландців. Але хочу зазначити, що російські фільми, на мій погляд, зовсім не смішні. Проте у росіян велике почуття гумору і на чужих картинах вони щиро сміються.

- Чому Ви не знімаєте фільми про політику, вона ж дуже смішна?

- Я не цікавлюся політикою. Мене цікавлять такі вічні теми, як любов, ненависть та помста. Політика для мене не є об'єктом зображення, бо вона несерйозна. Мені здається, що неувага до політики є частиною російською душі.

Я, до речі, так часто говорю про Росію, тому що вона для мене представляє Східну Європу. Характерною особливістю росіян у пострадянські часи є те, що вони весь час готові допомогти чужинцям. Скажімо, коли я був у Пітері, то для своїх потреб міг взяти безкоштовно машину.

Але під час останніх моїх відвідин Петербурга (а це було у квітні, під час останніх виборів президента Росії), я весь час намагався поговорити з росіянами про політику. Але вони тільки сміялися. Не було сенсу про це говорити.

Я дещо зрозумів російський менталітет, коли подивився фільм, який зняв відомий опозиціонер Гаррі Каспаровим. У фільмі він ходив по російських вулицях, питаючи людей про ставлення до ситуації в країні. Безумовно, Каспаров дуже інтелігентна людина, але коли він зустрів співрозмовника, який з ним не погоджувався, то казав: "Мені не подобається твоє обличчя".

Я зрозумів, що у Росії не може бути дискусії, змагання арґументів, а саме на цьому тримається демократія. Весь час чути тільки крик - це якась хлопчача гра.

- Чи Ви бачите різницю між Україною та Росією, іншими країнами Східної Європи?

- Дивлячись здалеку, ти не бачиш різниці, скажімо, усі японці виглядають однаково, але якщо ти наближаєшся, різниця стає очевидною. На мою думку, великі відмінності є не лише між країнами, але і між регіонами.

Скажімо, такої єдності як "Росія" взагалі не існує - є люди з Москви, а бо ж із Петербурга, із сільської місцевості - і всі вони різні. Та їх об'єднує те, що вони живуть сьогоднішнім днем, не замислюючись про майбутнє.

Це кардинально відрізняє східноєвропейців від жителів Західної Європи. На Заході, усе, що роблять люди, розраховано на якусь далекосяжну перспективу, але, на мою думку, майбутнього не існує - лише те, що діється зараз. Не можна відкладати життя на завтра. Втім, треба вміти поєднувати сьогоднішній день із планами на майбутнє.

- Україна та інші східноєвропейські держави хочуть бачити себе у європейському співтоваристві, та, на Вашу думку, чи може така комунікація знищити особливості, притаманні кожній нації, скажімо, українці почнуть планувати майбутнє, і перестануть жити сьогоднішнім днем?

- Світ зменшується, і кордони між країнами стираються. З одного боку, це чудово, але тут також ховається і небезпека: змішення культур і запозичення чужих здобутків, призведе до того, що їхня унікальність зникне. Це погано.

Я не хочу забувати того, хто я є. З іншого боку, зовнішні зміни не зроблять людину щасливою. Вони може стати щасливою від якогось внутрішнього стану. Щастя - у нашому сприйнятті світу.

Йос Стеллінг у Києві. Фото Олексія Шатохіна

- Два роки тому було вбито голландського режисера Тео ван Ґога, який зняв антиісламську стрічку. Голландії справді загрожує ісламізація?

- Насамперед слід сказати, що Тео ван Ґог, який був моїм близьким другом, загинув від рук фанатика. Дуже небезпечно ототожнювати всіх мусульман з релігійними фанатиками. Водночас сам Тео був дуже радикально налаштованим і говорив про мусульман дивні речі.

Немає жодної загрози ісламізації Голландії. І ми маємо більший шанс потрапити під автомобіль, ніж стати жертвою ісламського фанатика.

З виступу на прес-конференції

"Коли я готувався до зйомок своєї стрічки "Рембрандт", у мене виникло бажання подивитися на його автопортрет, який зберігається у Лондоні. Я задумав, що гляну на картину о третій годині дня у неділю. Я прибув до Лондона у п'ятницю. У перший день я ходив навколо картинної галереї. У суботу я зайшов у галерею, але вперто не дивився на портрет Рембрандта.

Якщо мені довелося проходити повз нього, я закривав очі долонею. А у неділю, в намічений час я зупинився перед автопортретом Рембрандта і довго його роздивлявся. І мені здавалося, що Рембрандт зі мною заговорив".

"Мої фільми люблять тільки десять відсотків голландців. Це мало, якщо врахувати, що Нідерланди невелика країна. Але якщо до того додати десять відсотків росіян, десять відсотків українців та інших східноєвропейців, то цифра вийде солідна".

"Кіно - це рухомі картинки на екрані. Усередині фільму також відбувається певний рух. Проте найважливіший рух відбувається у голові глядача, у його сприйнятті. І саме глядач є справжнім співавтором фільму".

powered by lun.ua