Юрко Іздрик: Мама нагадує, що мені вже скоро 50, а я ще не написав книжку без матюків
Напевно, колись Іздрик був інакшим. Але скільки доводилося його бачити мені, то виглядав він і поводився завжди однаково. Спокійний, толерантний, готовий відповідати на запитання, які ставить публіка, що вічно прагне від нього одкровень.
Цього разу він майже демонстративно (а може, так лише здалося) під час розмови потрошив цигарки "Пріма" і набивав гільзи таємничою сушеною травою. Потім Іздрик запевнив, що нелегальних препаратів не вживає. Але від цього солодкавого запаху легальних трав інтерв'ю набуло надто філософського змісту. Мені навіть майже не доводилося направляти розмову: він розкривався достатньо, відповідаючи навіть на відверто стьобні запитання.
У цьому й наступних матеріалах, які будуть підготовлені за результатами зустрічей на Форумі видавців у Львові, всі нікнейми, що поставили запитання, будуть подаватися, як повноправні учасники розмови, Зрештою, так це і відбувається.
Артем Захарченко: Вас так часто називають "гуру" сучасної української літератури, що навіть "Українська правда" мусила вас так представити. Чи ви причетні до якоїсь духовної практики?
- Я тільки духовними практиками і живу. Адже я загубив паспорт, банківську картку і решту документів, лишилося тільки свідоцтво про народження, отже, проблематично отримати навіть якісь гонорари.
А щодо прізвиська "гуру" - є такий дуже відомий Івано-Франківський блогер, в нього був пес, він називався Гуру, вівчур. Він був дуже гарний, але здох рік тому. Ну і його кличка перейшла мені в якості додаткового псевдо.
Сірий Крук: Ви не боїтесь, що ваші "технічні" твори за рік-два здаватимуться наївними?
- Та боюся, це ж кожен боїться. Але практика показує, що книги, писані двадцять років тому, і, до того ж, книги, які я не дуже люблю ("Воццек" або "Леона"), їх читають досі, на мій сором. Принаймні, я би хотів, щоб саме ця книжечка, "Таке", жила довго і щасливо, бо в ній дофіґа любові, як на мене, і дофіґа мудрих думок.
Мабуть, з ненависті можна писати твори, і мабуть, цей заряд ненависті не конче буде вражати. Він може бути конструктивним, але заряд любові - це ж набагато краще.
Перше видання "Флешки" мені видається украй невдалим, там багато текстів випадкових, натомість "Флешка 2Gb", яка перевидана "Гранями-Т", цілком пристойна, може бути.
А есеї - вони взагалі довго не живуть, хіба що вони якісь супергеніальні і метафізичні. Це ж, як не як, прив'язка до певних подій.
Слава: Чи зміняться ваші книги за 5-10 років...?І буде ще щось навподобі журналу "Четвер"?
- "Четвер", незважаючи на періодичні думки про його смерть, іще досі живий, і десь на листопад планується наступне його число. І я поки що не буду розкривати інтригу, але це буде монотематичне число, присвячене одному художньому твору, одному авторові. Ми спробуємо обростити це м'ясом якихось медійних провокацій, презентаційних.
А про наступну книжку я можу сказати, що вона буде називатися "Каста Лія". Це з відзивом до гессевської Касталії, але - Каста. Але якою вона буде - невідомо.
Є така фіґня - інерція письма. Коли я дописував "Таке", історія була феноменальна. Там прихід був такий, десь двотижневий. Я прокидався зранку, годині о 5-й, пив свою каву з молоком, курив свої мікси і години до 9 писав чергове оповідання, години до 11-ї робив якусь картинку, вивішував це в ЖЖ, і ввечері пожинав урожай каментів.
Це був такий кайф неймовірний, що це - просто атас. Я зрозумів, що ніякий секс, ніякі наркотики з цим не зрівняються, це просто реальна така пруха. Коли це доходило до якогось уже логічного завершення, другий тиждень минав, і ти вже встаєш зранку з абсолютно порожньою головою, думаєш - ну всьо, слава тобі, Господи, вже попустило, дай мені ще колись такого, Господи, але вже не сьогодні, бо вже сили нема.
Ти встаєш, п'єш свою каву з молоком, куриш ті мікси і думаєш: о, мені ж така класна фраза приснилася, то я запишу це, до наступної книжки. І пишеш ще одне оповідання.
Так от, коли я вже зовсім усе закінчив - є таке відчуття, що структура книжки вже склалася, і не варто її більше перевантажувати, - я по інерції почав писати цю другу книжку. А потім я якось зупинився, і згадав другу традицію: крім назви я ще ж мушу придумати обкладинку, інакше не стану писати книжку.
Я зробив обкладинку, одну, другу, третю, четверту, на 24-й я зупинився і зрозумів, що я хочу, щоб ця книжка виглядала суто як набір обкладинок. Я не знаю, як це технічно зробити, щоб це не нагадувало альбом.
- До речі про "Четвер". Коли він був вам особисто цікавіший? Коли він тільки починався, чи зараз?
- Мені він зараз зовсім нецікавий, тому ним займаються інші люди. Це вже якийсь третій чи четвертий рік триває, що я говорю: хто має якісь ідеї, які можна втілити в журнальному варіанті, то дуже прошу, "Четвер" є для того.
- Тоді був сам журнал цікавіший, чи тоді ви були іншим?
- Та ясно, що проблема тільки в мені. Але не можна все життя бавитися однією забавкою. Так чи сяк, але ж нецікаво вже цим займатися.
Якби ще не треба було читати рукописи... Нема здоров'я їх читати. І присилають же їх стосами. Можливо, з того колись вийде антологія невідомої української літератури. Але читати це самому... Якби держава хоча б доплачувала мені за шкідливість...
Мікі: ....де ми???????????
- Є російський ідіоматичний вираз - где-где, і далі, зрозуміло, в риму. Де ми... Знаєте, я зараз щось таке скажу, але "каков вопрос, таков ответ". Кожен у своєму місці, тому де ми - я не знаю, я знаю, де я: я в Калуші, і мені там класно. Якщо б комусь там підійшло, то, так би мовити, рекомендую: чудесний острівець тиші і літератури на українській мапі.
- До речі, якраз у одного з наших читачів було питання щодо Калуша. Петро запитує: Юро, чи є в тебе особливі рецепти виживання художника в такому місті як, наприклад, Калуш?...
- Ні, я думаю, що рецепти виживання потрібні для Києва, Львова, а в Калуші - там живеш собі, та і все. В кожному разі, соціальні і побутові умови життя в Калуші дуже гарно гармоніюють з моєю соціопатією. А художника я жодного калуського не знаю...
Питання з залу: Чи плануєте ви приїхати в Київ з якою-небудь своєю виставкою малюнків?
- До Києва я, звичайно, намагаюся їздити якомога рідше. Але коли-небудь доберуся, буде презентація цієї книжки в Києві. Інша справа - я за останній рік поставив собі умову не їздити за кордон. І не їжджу. Жінка каже: ти дурний. Я кажу: я знаю.
А малюнків справді багато. Колись я робив у Франківську виставку "Світ у пакетиках". Там були пакетики, в яких нормальні люди, зазвичай, траву носять. А там у них були малюнки, десь 300*400. Якщо колись у мене виникне настрій і бажання відвезти щось у Київ - може бути.
Питання з залу: Одного разу ви розповідали, що пишете, покуривши трави. Чи ви не боїтеся такої ситуації, що молоді поети неправильно зрозуміють цю ідею. Будуть думати: я покурю і почну багато писати. І виявиться, що поет - не той, хто навчився щось писати, а той, в кого трава краща.
- Мені в принципі, для того щоб писати і малювати, не потрібні ніякі стимулятори. Але всі ми вживаємо якісь стимулятори: хто - каву, хто - чай, кого секс впирає так, що він стимулюється.
Я не пропагую свої способи, я просто тішуся, що природа така багата, і в ній так багато рослин, що кримінальний кодекс не може заборонити всі. А оскільки я принципово вживаю лише легальні інгредієнти до своїх міксів, то з'являється суто спортивний інтерес показати: тут немає нічого такого, а впирає іще більше.
Те чим я займаюся, куріння міксів, дуже тісно пов'язане з багатьма іншими практиками, які я у себе вдома, в Калуші, застосовую. Це так само, як мені мама каже: ну що ти, тобі вже скоро п'ятдесят, і в тебе й далі жодної книжки без матюка, ну діти будуть читати... Це - та сама історія. Якщо ті діти будуть думати, що від того вони стають поетами - ну то, значить, такі вони поети, хай курять траву.
 |
| Тут і далі фото Юрка Іздрика із серії БОМЖ (Без Ознак Мистецького Життя) |
- Вчеплюся за слово "практики". Значить, ви все-таки щось іще із духовних практик маєте, крім практикування трав?
- Це ж все дуже інтимно! Ну, наприклад, щоденна молитва. Я попри весь свій псевдобуддистський імідж - нормальний греко-католик. І щодня молюся до Матінки Божої. Буквально позавчора, після гарної медитації, навіть виник такий діалог з Матінкою Божою. Вона персонально вкладала мене спати, і сказала: чувак, в принципі ти на правильному шляху, ну тільки що робиш багато помилок, але ви всі такі.
Ну що, нормально? Це я можу порадити молодим поетам спілкуватися з Матінкою Божою? Щоб мене потім ще раз мудаком назвали? Ну ладно. Ходіть до церкви, діти. Слухайтеся мами і тата. В неділю вдягайте вишивані сорочки. Моліться, і буде вам приход, і вірші будете клепати офіґенні. Так я говорю? Це прозвучало!
Мирослава Пономаренко: Чи задоволений ти життям в українському суспільстві, і які зрушення очікуєш?
- Я задоволений життям в українському суспільстві. Мене взагалі влаштовує ця країна, ця територія. Принаймні, ні західніше, ні східніше я не хотів би жити.
Инга: Я бы очень хотела знать, какие книги Вы читали в детсве и юности - где-нибудь лет в 13? Помните ли свое певрое книжное потрясение? Что за автор это был, что за книга.
- Першого не пам'ятаю. Знаю, що в школі посиленно читав співомовки Степана Руданського, але виключно через їхню, так би мовити, сексуальну орієнтацію. А в 17-18 років - Гемінгвей, весь чотиритомник в українському перекладі.
По-перше, школа стилю дуже сильна. По-друге, чудовий переклад. Це була перша школа справжньої української мови. Бо та мова, якої вчили в школі і якою ми спілкувалися з батьками - вона не надто надавалася до літератури. А потрясіння, які були не пов'язані з мовою - очевидно, це був Кортасар, але новели, не романи.
З латиноамериканської літератури - це взагалі майже весь набір. У нас чомусь досі найбільш популярний Маркес, але я думаю, що це не так. Маркес - взагалі досить пересічний для мене письменник. От Фуентес - нами не прочитаний. Ну і, звичайно, Борхес, проти цього нікуди не попреш, геніальний сліпець. Це такі були потрясіння.
Потім - Селінджер, "Над прірвою в житі". Це була історія, що ми з дружиною і сином поїхали ночувати десь на море, а я мав писати за Селінджером інсценування для Чернігівського молодіжного театру. Я взяв з собою книгу. І малий, якому тоді було 7 років, прочитав цю книгу. Ну і ще б я, мабуть, півдесятка книжок і авторів назвав, але не будемо перетворювати чат на лекцію з історії літератури.
Оксанка: А що цього напівосвіченого телепня можна запитати?.. Краще нехай вже малює
- Теж варіант. Хоча малюю я гірше, ніж пишу. Я колись пробував стати художником, але не вийшло, бо з'ясувалося, що я переважно імітую інших художників. Не в сенсі, що плагіатом займаюся, а сам спосіб художнього мислення - він мені не притаманний.
 |
От я закінчував політех, але в бібліотеці Стефаника я сидів зовсім не в тому відділі, в якому належало. Наприклад, у відділі літературної критики, коли часом зі статті можна було майже весь текст Беккета виділити. Бо грамотні критики - вони це критикували, але це була єдина нагода подати оригінальний текст. І вони це робили. Так що сорі, дєвушка: ми робили, що могли, хай той, хто розумніший, зробить краще.
- Колись ви в одному з есеїв писали, що у Франківську початку 80-х кожен уособлював якусь окрему субкультуру, і таким чином було пройдено весь шлях, який західний світ проходив десятиліттями. А ви в той час з якою субкультурою себе ідентифікували?
[L]- В тому есеї я намагався описати, яким чином ми намагалися увійти в контекст загальнолюдської культури. Але щодо того, що кожен уособлював якусь субкультуру - то це радше стилістична форма, аніж реальність. Справді, доводилося займатися усім. Якщо ти письменник, то ти займався і редагуванням, і перекладами, роботою з молодими.
Найпростіша історія: Тарас Прохасько, прочитавши на стовпі, що робиться новий номер часопису "Четвер", приніс оповідання. Тарас Прохасько і тоді був Тарасом Прохаськом, але це був просто чувак з вулиці. І я був теж чувак з вулиці. І сказав йому: це не підходить. І Тарас написав інше оповідання, і воно пішло, і досі перевидається.
Насправді, ми ж нічого не пройшли. Те, що зараз відбувається в українській літературі - це все наслідки того, що у нас не прожиті уроки модернізму. І те, наприклад, чим займаються так звана Києво-Житомирська школа - Медвідь, Ульяненко, Пашковський, часами Кость Москалець - вони ж творять у модерній парадигмі.
Вони віддуваються за всіх нас. А франківський феномен тупо забив на уроки модернізму, і одразу постмодернізмом почав займатися.
Ну, так нам сказали, що це - постмодернізм. Але це - досить серйозна проблема, оця перерваність історії, і ми ще досить довго будемо те відчувати. Інша справа - що у нас є і своя історія. Хіба погано нам тут живеться? Мені, наприклад, офіґєнно тут живеться. І коли приїжджають, як же їх назвати, наші європейські друзі, і починають казати, що ми і то, і то не так робим...
Ну так відкрийте цей шлагбаум, навчіть нас. А якщо нє - то... Я не буду про це. Я ненавиджу кордони, митників, я люблю окремих людей.
- Цікаво, адже покоління двотисячників весь час стверджувало, що воно перше отримало можливість не протестувати ні проти чого і нічого не наслідувати. Але з ваших слів виходить, що і вони ще не прожили всього, що треба, щоб писати насправді те, що хочеться.
- Мене не дуже цікавить якийсь поділ в літературі. Я розумію, що це намагання мляво якось проструктурувати український літературний процес, щоб зрозуміти, що в ньому відбувається. А в ньому відбувається те саме, що і в інших літературах.
Тобто, є дуже невелика кількість людей, яка справді має дар до літератури. А кожен із них, наприклад, із моїх друзів, має буквально по кілька блискучих сторінок, кілька фраз. І до цієї невеликої кількості літераторів є так само невелика кількість читачів, які їх можуть правильно сприйняти.
Тому що дар читача - він такий самий рідкісний, як і дар письменника. Це ж - одна і та сама сфера. Люди, які мають музичний слух, мають досконаліше сприймати музику.
Так само якщо ти маєш літературний слух - тобі не видасться Кафка нудним, чи Пруст - затягнутим, тому що ти будеш відловлювати кайфи в кожному реченні. А якщо ти цього слуху не маєш - тобі література видається голим сюжетом, і ти не будеш читати Прохаська, а будеш читати Кокотюху.
Котовський: Чому ви весь час голите налисо голову?
- Ну от ідіотське запитання. Багато лисих чоловіків, і нікого не запитують. Але я теж колись питав, коли Андрій Бондар ходив лисим. Молодий пацан, думаю, якого хріна він голиться. І я постійно його стібав: Андрюша, а оце ж не складно тобі щодня... А потім я підріс, і значна частина волосся і так зникла, а решту волосся залишати для чого? Витрачати шампунь зайвий? Каков вопрос, таков ответ.
Куштуріца: От, Юрку, тебе постійно про щось питають і питають, а скажи яке б ти сам запитання хотів почути і дати на нього відповідь. Ну про що тебе вперто не питають?
- Я би сам запитав присутніх: а чим ми зараз займаємося? Що, нема відповіді? Я відповів, а ви - як знаєте.
Кстаті-дарєчі: А яке питання (звісно,крім цього) ти ніколи не хтів би почути?
- Я думаю, що якщо на повному серйозні, то, мабуть, нема таких питань. Я би не хотів відповідати на питання щодо мого приватного життя. А все решта, я думаю, можна відповідати.
На цьому аудіо ви можете прослухати уривки
з нової книжки Юрка Іздрика "Таке"
у прочитанні самого письменника
Усі фото "Української правди. Життя" та надані літагентом Юрка Іздрика