Ілля Стронґовський: Я кілька місяців шукав питомо україномовного наркомана

88
11 вересня 2009

Ілля Стронґовський може багато і пристрасно говорити на будь-які літературні теми. Тому ми намагалися питати його тільки про те, до чого він справді причетний.

До кав'ярні, у якій відбувалися чати, він прийшов із зірваним голосом. Тому слухачі спробували вміститися в якнайтісніше коло, в якому його можна було почути.

У цьому матеріалі, підготовленому за результатом зустрічі на Форумі видавців у Львові, всі нікнейми, що поставили запитання, подаються, як повноправні учасники розмови.

- Як ти класифікуєш той текст, який прочитав на початку?

- Це є белетризований ЖЖ-пост (сміх у залі).

- Народе, а що було цікавіше слухати? Коли Ілля читає вірш, чи коли він потім переповідає те саме в простій розмові?

Тетяна Савченко, письменниця: ну, коли він просто розповідав про те, як він їхав, то було цікавіше слухати.

- Я думаю, що по моєму поверненні з форуму воно все з'явиться в моєму блозі. Адже я клятвено пообіцяв собі, що на час форуму я не буду з'являтися в мережі Інтернет. Вчора я ледь не зірвався, тому що у куратора російської делегації Лєни Жарінової, у якої в готелі номер навпроти мене, був ноутбук з Wi-Fi, тому інтернет був на відстані простягнутої руки. Я сидів як на голках.

Жовта Курка: Вам самому не дивно, що от ви вважаєтесь "молодим письменником" так нічого і не написавши, крім тоненької книжечки не дуже якісних віршів?

- Може, книжка і не якісна - на колір і смак фломастер не всяк - але вона реально не тоненька. На мій погляд, це - одна з най товщих персональних книжок молодих авторів, які не є книжками вибраного з кількох попередніх книжок. Так, воно тонше за поетичну частину "Капіталу" Жадана, але, з іншого боку, для дебютної збірки 200 сторінок - це суттєво.

- А як тобі вдається перекладати саме те, що тобі хочеться?

- Тому що я з того не живу, і у мене дуже високі вимоги до видавництв, з якими я збираюся співпрацювати. Я - дуже тоталітарна людина в такому плані. Видавництво "Факт" ризикнуло, і я співпрацею дуже задоволений.

Якщо описувати коло тих імен, які я перекладаю - то це батьки і дідусі нашої сучасної літератури. Всі порівнюють Жадана з Буковскі, але Буковскі у нас не видавався. Російські переклади, звісно, є, але не ними ж єдиними.

Я вже рік мучаю Хантера Томпсона "Страх і відраза в Лас-Вегасі", і ще невідомо скільки буду мучити, тому що жодне видавництво поки не претендує на цю книжку. Але рано чи пізно запретендує.

Так само - інші речі, які я собі запланував і перекладу українською. Той самий Кен Кізі, "Над гніздом зозулі". Якщо я дозрію до того, щоб її перекласти, то й Україна дозріє до того, щоб її видати. До речі, не виданий у мене ще "Надзвичайний містер Лис" Роальда Дала. Вона потребує вдумливого редактора.

- За що ти так мучиш Томпсона?

- Це книжка, до якої постійно повертаються, намагаються екранізувати. Поки є люди, життя яких суголосне цій літературі, значить, книжка буде жити.

- Опиши, будь ласка, сам процес. Ось ти вирішив перекласти книжку. Ти знайшов її оригінал англійською мовою. Що далі?

- Далі я її починаю читати. У мене є такий ритуал, що я, відкривши книжку, не користуючись словниками, з ходу маю перекласти першу сторінку. Якщо мені з ходу вдається це зробити, тобто, не перечеплююся об якусь фразу - то книжка мені далі піде. Бо якщо не перекладена якась фраза - я не можу рушити далі, в мене затор. А якщо перечіпляюся - я її відкладаю на потім.

Далі я починаю читати, не перекладаючи, щоб зрозуміти, на які теми у мене не вистачає інформації. Томпсон тому так повільно іде, що у нас немає скільки-небудь розвиненої наркоматської лексики в мові. Вся вона є різною мірою калькована з російської. Повністю користуватися існуючим апаратом я не можу, вигадувати щось переконливе на цьому ґрунті я не маю підстав.

Власне, що це було б таке: навколо стільки наркоманів, а я щось намагаюся вигадати. Ну і минулоріч я кілька місяців займався пошуком питомо україномовного наркомана. Я його так і не знайшов. Є люди з Івано-Франківська, які мені обіцяли допомогти з редагуванням, але ж у мене проблема: немає слів - немає руху далі.

 
Томпсон - це ж такий собі Євген Пашковський, якого і в оригіналі читати не дуже легко. У нього дуже поетичне мовлення, і коли переладаєш його, то маєш кілька варіантів перекладу. Я перечитував єдиний існуючий російський переклад, то можу сказати, що це - твір за мотивами цієї книжки.

Чітатєль: ...а на фото закосив під Тайсона чи шо?.........

- Ідеться про фото з фото сесії одного суперового фотографа, Олі Закревської. Ми з нею шукали образ, який би передавав якусь мета ідею моєї присутності в інтернеті, і знайшли оцього хижого зайчика з вушками-ножами.

Хижий зайчик з ножами-вухами Ілля Стронговський. Тут і далі фото Ольги Закревської 
Закос під Тайсона мав полягати, я так розумію, в тому, що я був сфотографований у капюшоні. Ні, я не чорношкірий, я не засуджений за зґвалтування і навіть не підозрюваний у тому, я не є чемпіоном світу з боксу і не претендую на це, в мене немає татуювання на обличчі, і взагалі поки татуювання нема, а у Тайсона нема пірсинга.

І щонайостанніше - у мене немає тайсонових мільйонів, заарештованих за сплату податків.

- Якщо ми вже перейшли до подробиць особистого життя, то скажи, за що тебе сварить дружина?

- За інтернет. Інтернет у нашому домі - головна тема і причина для сварок, бо я в середньому у ньому проводжу 8-10 годин на добу. І це - тільки чистий інтернет, а я ж паралельно намагаюся ще виконувати якусь роботу.

- Тобто, Шуня тебе сварить, перш за все, за те, що ти менше працюєш, і більше сидиш в інтернеті?

- Ні, за те, що менше приділяю увагу родини. Я - інтернет-залежна людина, це вже на рівні якоїсь наркотичної манії, і я мужньо намагаюсь триматися подалі від комп'ютера принаймні на час форуму.

- Виходить, що ти своє утримання приурочив якраз до того часу, коли ти і так без дружини?

- Ну, я думаю, що коли повернуся, то я таки більше часу почну проводити з сім'єю. У мене ж мала донька, а дружина навчається на денній формі, першу половину дня її нема, і, відповідно, на господарстві - ми з Євою.

Треба прокинутися, треба приготувати їжу, нагодувати доньку, поїсти самому, помити посуд з вечора, можна щось зробити ще по хаті, зазирнути в інтернет, повідповідати на листи, перевірити Твіттер, перевірити френдстрічку, кинути пару постів на блоґ, вилізти погуляти з дитиною, повернутися, перевірити пошту, перевірити Твіттер, перевірити френдстрічку, кинути щось на блоґ, приготувати щось попоїсти, а дружина вже приходить голодна і свариться, що нема чого їсти, разом пообідати, скинути доньку на дружину, і вже тоді - перевіряти френд-стрічку, перевіряти періодику, писати пости, працювати, дизайну вати, і так - до глибокої ночі.

Але 4-5 годин на добу - це мало, для того, щоб висипатися.

- Цікаво, як твоя дружина відреагує на питання, яке тобі написала ще одна читачка "Української правди". Оля: От мені дуже цікаво спостерігати за Вами, як Ви живете і що пишете, а також перекладаєте і малюєте, але мені мріється колись хоч на хвилиночку побачити Вас, просто привітатись :) Чи ви ніколи не знайомитесь зі своїми прихильницями?

- Про що це свідчить? Це свідчить про те, що цим людям мало мене. Тобто, вони знають, що я пишу, малюю, чим я займаюся, вони читають мій Твіттер і ЖЖ - і їм мало! Тут уже іде суто Іздрикова така тема, коли в АМТМ двійник письменника намагається його самого заступити, перебравши на себе виконання всіх життєвих функцій.

Насправді, я - дуже товариська людина, дуже часто виходить, що ми з Євкою ідемо гуляти, я можу взяти з собою печива чи пива, і я пропоную у Твіттері: ми о такій годині будемо на такій-то вулиці, і нас можна зустріти. Якщо ви - житомирянка, то немає жодних перепон. Мені цікаві люди у будь-яких проявах.

У мене - дуже суперова дружина, яка чітко знає, що те, який я на людях, не впливає на те, який я в родині. Родина - на першому місці.

- Але все ж таки є подробиці, які ти би не хотів оприлюднювати в пресі? Хоча б загальна сфера.

- Скажімо так. Мені цікаво було би познайомитися з нашим дилером. Я з ним не знайомий, знайома дружина. А товар нам постачають з Коростишева і, часом, Чуднова. Він буває різної гребучости, але він постачається.

- Є ще один блок питань. Я так спостерігаю, що "двотисячницька" тусівка, до якої ми з тобою завжди себе зараховували, - її, я так розумію, вже нема? Пора підбивати підсумки?

- Справа в тому, що з нашим поколінням сталося те, на що ми так чекали. Те, що і з попередніми поколіннями: ми виросли. А при тому ми не завжди залишалися в літературі, а література залишалася в нас.

Більше того, навіть ті, хто лишився, вони дуже сильно змінили свої погляди на неї. В нас уже з'явилася увага до так званих двітисячідесятників.

У колі мого спілкування є житомирські поети по 13-14 років, для яких літературний канон складається не так, як у нас: із авангарду, вісімдесятників і дев'яностників, а такий: Савка, Кіяновська, Жадан, Андрухович, Горобчук, Коцарев, Стронґовський...

Це страшно, насправді. Це - як усвідомити, що мізинець у тебе - уже бронзовий, і скоро почне відвалюватися.

- Але все ж, було вироблено якусь єдину стилістику покоління? Про неї свого часу стільки говорили.

- Та розумієш, література - це ріка, а намагання підбити підсумки - це коли ти приходиш до цієї річки з відром, зачерпуєш і аналізуєш. Переливаєш собі її в пробірки, розкладаєш на атоми, а річка собі тече! І вода в ній - уже інакша.

І цей молодняк, який виростає і на наших текстах теж, дає підстави думати, що нам уже пора перестати виростати, і почати зрілішати. Цей молодняк присутня тут Таня Савченко украй влучно назвала "тритонами". Є антологія двотисячників "Дві тонни", а вона пішла далі, і наступників назвала "тритонами".

- Бронзовіти?

- Ні, саме зрілішати.

- І все-таки. Двотисячницька тусівка, у своєму колишньому, організованому вигляді, справила вплив на літпроцес? Що після неї змінилося в цій ріці?

- Безумовно, змінилося. Коли двотисячники прийшли в літературу - всі пришизіли. Коли їм було по 19-20 років, а у них книжки почали виходити. А в новому поколінні ніхто не здивується, коли у тринадцятилітніх почнуть виходити книжки, і їх будуть сприймати, як частину літературного процесу.

- А в стилістичному розумінні?

- Ми довели до маразму жанр мемуарів, ми довели до маразму всі формалістичні дискусії. Тому що жодна падлюка уже не зможе сказати, що ці двотисячники писали.

Верлібр переходить у силабо-тоніку, а та переростає в прозу, а та переростає в журналістику, а та переростає в автоматичне письмо, а те - ще кудись, і цей коктейль звикли називати просто текстом. Людей це уже не лакає, люди це їдять.

До нас вимагалося все ж таки більше конкретики. Ось у мене книжка верлібрів, ось - книжка силабо-тоніки, ось у мене - роман, ось - оповідання. А ми - що? Ми - що? А ми - у-го-го уеи... фіґ зна що!

- Я постараюся при розшифровці відтворити оцю мішанину звуків, щоб читачі "Української правди" змогли оцінити глибину перетворень у літературі :)


Фото "Української правди. Життя" та Ольги Закревської

powered by lun.ua