Розкрито таємницю посмішки Мони Лізи
Спеціалісти з Інституту неврології в іспанському містечку Аліканте провели нове дослідження шедевру Леонардо да Вінчі. Учені заявили, що їм вдалося розкрити секрет зникаючої посмішки Мони Лізи, повідомляє New Scientist.
За словами нейробіолога Луіса Мартінеза Отеро, різні клітини сітківки передають різні категорії інформації, чи "канали" у мозок. Ці "канали" кодують дані про розміри, чіткість, яскравість і розміщення візуального поля.
"Іноді один канал отримує перемогу над іншим - і ви бачите посмішку, іноді перемагає інший - і ви не бачите посмішку", - пояснив науковець.
Щоб зробити такі висновки вчений разом зі своїм колегою Алонсо Пабло провели серію наукових експерементів.
Зокрема, групу добровольців попросили подивитися з різних ракурсів і з різних відстаней на різного розміру копії портрету Мони Лізи.
У результаті виявилося, що добровольці, які дивилися на картину здалеку чи розглядали крихітні копії шедевру, не мали однозначного уявлення, який вираз обличчя має жінка.
Та коли вони розглядали полотно з близької відстані чи дивилися на його великі копії, то без сумніву констатували, що Джоконда посміхається.
Нейробіологи пояснюють це тим, що інформація про посмішку надходить у мозок з клітин сітківки, де знаходиться сліпа пляма (область в оці людини, яка не чуттєва до світла), так само, як з клітин, які сприяють периферійному зору.
Інший експеримент показав, що у зникненні посмішки Мони Лізи неабияку роль грає і світло, яке падає на різні клітини сітківки.
Так, один тип клітин "on-центр" - визначає яскравість об'єкту по відношенню до його фону. Цей тип клітин дозволяє нам бачити яскраві зірки в темну ніч. Інший тип клітин - "off-центр" - починає роботу лише тоді, коли око бачить темний об'єкт на світлому фоні. Це дозволяє людині бачити друковані слова на папері.
Отеро та Пабло вирішили перевірити, які з цих клітин працюють при спогляданні шедевру да Вінчі. Для цього вчені показували добровольцям по черзі чорний та білий екрани протягом 30 секунд після того, як вони роздивлялися картину.
Виявилося, що респонденти частіше бачать посмішку Мони Лізи після того, як їм було показано білий екран.
Також нейробіологам за допомогою комп'ютерної програми вдалося встановити, куди люди дивляться в першу чергу, коли підходять до картини.
Експеримент показав, що як правило у першу хвилину погляд людини зосереджений на лівій стороні вуст Джоконди та на її лівій щоці. Саме в цей час людина й бачить швидкоплинну посмішку.
Науковці не сумніваються, що Леонардо да Вінчі навмисне вирішив заплутати усіх своїм шедевром.
"В одному зі своїх щоденників він писав, що намагався намалювати динаміку виразу обличчя, яку побачив на вулиці", - пояснив Отеро.
Таємницю посмішки Мони Лізи намагалися розкрити вже кілька разів. Окрім науковців з Гарвардського університету та спеціалістів з науково-дослідного інститут очей у Сан-Франциско, за цю справу бралися й прості цінителі мистецтва.
Так, один італійський стоматолог висунув припущення, що у Мони Лізи "просто боліли зуби" й через це вона мала загадкову посмішку.
Існувала й версія, що на полотні зображена не жінка - насправді це автопортрет "під жінку" самого Леонардо да Вінчі, який сміється над тим, як він вправно зміг обдурити глядачів.