Хрестини у погребі…

Минає двадцять років з часу виходу УГКЦ з підпілля. Майже півстоліття, з 1946 до 1989 року, Українська греко-католицька церква документально існувала лише в звітах КГБ.

Радянська влада бадьоро звітувала про влиття УГКЦ в Російську православну церкву, хоч насправді греко-католицьку церкву банально знищували, а духовенство відправляли у заслання в різні куточки СРСР. Наперекір тотальному нищенню священики і надалі проводили богослужіння, таємно виконуючи свою місію в домівках парафіян.

Ось так раніше проходили богослужіння

Інститут історії церкви Українського католицького університету презентував у Києві виставку архівних матеріалів, присвячену трагічним і водночас героїчним сторінкам в історії УГКЦ. Експозиція архівних матеріалів, частина яких лише нещодавно розсекречена архівом Служби безпеки України, висвітлює три віхи з історії греко-католицької церкви в ХХ столітті - насильницька ліквідація, підпілля та легалізація.

Журналістка Першого каналу Юля Банкова - одна з багатьох, кого в середині 80-х хрестили вдома. Своїх церков греко-католики просто не мали. В храмах, де до 1945 проводилися богослужіння, радянське керівництво, організувало склади, спортзали або туберкульозні лікарні. Часто церкви УГКЦ передавали у користування Російській православній церкві.

"Часи підпілля я відчула, - каже Юля. - Усіх нас - дітей у родині по маминій лінії - хрестили вдома. У тісну калуську квартиру священик приходив чотири рази, останній, коли хрестили наймолодшу, я пам'ятаю".

Географія місць відбування покарань греко-католицьких священиків

На виставці, що відкрилася у столичному храмі святого Василія Великого, Юля поглядом на старих знімках шукає прадіда, греко-католицького священика, який за своє уніатське переконання відсидів по тюрмах.

"У 1949, після псевдособору (1946), який постановив ліквідувати УГКЦ, його, як і багатьох інших, забрали, - розповідає Юлія Банкова. - Прадід очолював парафію у селі Кліщівна Рогатинського району, а опинився у Чернігівській тюрмі. Велику бібліотеку отця Михайла "совєти" спалили просто на подвір'ї на очах у дітей. Від свого святого отця маю кілька пожовтілих молитовників (видрукуваних на початку ХХ століття, а, може, й раніше), розп'яття на стіні, яким він, певно, благословляв вірян та стареньке фото... без дати, але здогадуюсь, що то десь 30-і роки: на ньому молоді священики з Блаженнійшим Митрополитом Андреєм. Серед усіх і мій отець Михайло. Неймовірно красивий у своїй рясі, якийсь суворий і смиренний. Я ним пишаюся".

Греко-католицька церква налічувала перед початком Другої світової війни 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія, три духовних семінарії, де навчалося 480 студентів.

Директор Інституту історії церкви Українського католицького університету священик Андрій Михалейко розповідає, що переслідування Української греко-католицької церкви почалися одразу з приходом радянської влади на Західну Україну. Окупанти з 1939 року організували кампанію залякування і дискредитації греко-католицького єпископату і духовенства.

"Це була перша хвиля репресій проти греко-католицької церкви, - розповідає Андрій Михалейко. - Тривало це приблизно до 1941 року. Радянська влада вилучала нашу періодику, переслідувала священиків, але церков ніхто не нищив. Друга хвиля почалася в 1945 році відразу після смерті Андрея Шептицького, його наступник Йосиф Сліпий встиг попрацювати лише 5 місяців до 11 квітня 1945 року. Через рік на так званому львівському "соборі" було вирішено "повернути" греко-католицьку церкву у лоно православ'я, до "церкви-матері" - російської православної церкви, хоча греко-католицька церква ніколи в своїй історії не була їй підпорядкована".

Священик Андрій розповідає, що такий наступ на греко-католицьку церкву радянська система виправдовувала передусім не релігійними мотивами. Радянська держава сприймала УГКЦ як структуру, що всіляко сприяє діяльності українського визвольного руху, зокрема ОУН, та частково УПА. Крім того, церква підпорядковувалася Папі Римському та Ватикану, а ця держава на думку влади була ворожою до Радянського Союзу.

"Дотепер важко порахувати скільки духовенства української греко-католицької церкви постраждали через репресії, - зауважує співрозмовник. - Ми все пробуємо звести докупи масив цифр, який маємо з різних джерел, але інформація дуже розпорошена. Точно можна сказати, що лік убитих йде на сотні, репресованих та засуджених - на тисячі".

Середина 50-х років ХХ століття стала промінцем світла для УГКЦ. Багато репресованих священиків повернулося додому. Митрополит Йосиф Сліпий, який, хоч і відбув ув'язнення, але не мав права повертатися на батьківщину, слав листи-підбадьорення в Україну з переконанням, що церква ось-ось відродиться. Хоч УГКЦ так і не отримала дозволу на офіційну діяльність, зате активізувалося церковне підпілля.

"У 60-80-х роках на західній Україні діяли підпільні священики, - пояснює Андрій Михалейко. - Якщо хтось з людей хотів прийняти таїнства, які відбувалися лише за участі священика, з ним просто заздалегідь домовлялися і запрошували додому. За греко-католицькими звичаями хрестили дітей, давали шлюб. На великі свята (як от на Великдень), люди з села збиралися у наперед домовленій хаті, де і святили паски. Обряд тривав кілька годин, як правило в нічний час. За проведення богослужінь у 60-70-х роках греко-католицькому священику загрожувало кілька років ув'язнення, у 80-х арешт міг тривати до 15 діб, або все обмежувалося адміністративним штрафом".

На зорі незалежності України рух за визнання Греко-католицької церкви активізувався. У 1987 році духовенство і миряни офіційно заявили про свій вихід з підпілля, а вже через рік стали відкрито збиратися на богослужіння. Подвиг підпільників греко-католицької церкви визнав й папа Іван Павло ІІ, проголосивши блаженними мучениками представників УГКЦ.

Виставка архівних матеріалів, присвячена 20-річчю виходу УГКЦ з підпілля триватиме до 1 лютого у київському храмі святого Василія Великого.

В основу виставки лягли матеріали Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 років, документи та фотографії з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центру досліджень визвольного руху (Львів), приватних збірок. Дизайн виконала Ольга Сало

Мирослав Ганущак, для УП