Пострадянські верблюди культури

17
12 лютого 2010

Продовження. Початок (Катакомби "тіньового" інтелекту) читайте тут.

Ще однією важливою проблемою українського інтелектуального життя є вражаючий розрив між представниками гуманітарної та технічної інтелігенції, відсутність "погодженої" мови у їхніх комунікаціях. Наслідок цього - тотально ціннісно-смислова та культурно-цивілізаційна дезінтеграція, використання різних, часом несумісних філософських, наукових чи світоглядним загалом концептів, символів, орієнтирів. Але про все по черзі...

Юна Цифра і пенсіонерка Буква

У США, Канаді та інших країнах, ще з другої половини ХХ століття ведуться активні дискусії щодо значення інтелекту для майбутнього своїх країн і цивілізації загалом. Це особливо відчутно спостерігалося у колі представників соціальної філософії, аналітичної філософії та власне дослідників посткласичної науки, соціальної та політичної теорії, однак найбільше такі процеси здетонувала кібернетика.

Тоді, ще в 50-х роках, за ініціативою американських кібернетиків було розпочато серію Конференцій Мейсі, участь у яких брали представники не лише науково-технічної культури, а також психологи, філософи, культурологи, антропологи.

Ці "погоджувальні зустрічі" представників різних інтелектуальних сфер, зокрема гуманітарної та технічної, мали епохальне значення, передусім, із точки зору формування більш-менш органічного та спільного розуміння світу, в якому опинилося людство в наслідок науково-техногенних трансформацій чи прогресистського характеру культурно-цивілізаційного поступу.

Власне у людському сприйманні тіла реальні поступилися місцем тілам віртуальним, і це зміщення в "баченні картини світу", по суті, вплинули на вироблення нової моделі соціальної поведінки, соціальної психології, суспільних взаємин. Оскільки тіла віртуальні переважно мають здатність до прискореного руху, то це позначилося й на динаміці поведінки людей, і, відповідно, до "економного" ставлення до власної праці, дозвілля, відпочинку.

Світоглядні наслідки таких процесів стали докорінними, оскільки закріпили думку, що соціальні практики все більше підкоряються не біологічним законам, а операційно-функціональним (технічним).

Наприклад, американська дослідниця кіберпростору Шеррі Теркл, аналізуючи мережеві комп'ютерні ігри, дотепно доводить, як віртуальні технології визначально впливають на сприймання реальності, й один із її опитуваних додає, що "дійсність - не найкраще з моїх вікон".

Очевидно, що медіа, які виробляють, групують і розповсюджують потоки інформації, самі вказують чи диктують на актуальності світу, в якому ми живемо, простіше кажучи - демонструють свої "вікна".

Щодо традиційної інтелектуальної праці - праці смислової, диференційно-семантичної, яка раніше була нерозривною з письмом як наслідком тривалої, споконвічної влади культури книги, культури тексту (букви), то, щоб вижити і бути конкуретноспроможною, вона невпинно засвоює методи технічної модернізації. Особливо, якщо це стосується навчального та освітнього процесу.

Проте "консенсусних" зустрічей технічних і гуманітарних інтелектуалів (на кшталт згадуваного каскаду Конференцій Мейсі у США) в Україні системно ніхто не проводить (окрім "хаотичних" засідань, яких хоч відбавляй у різних установах). Соціолог Р.Робертсон такі випадки співінтеграції локальностей у єдину мережу обмінів позначає окремим терміном "глокалізація".

Відсутність глокалізації в українському інтелектуальному середовищі - це невтішний діагноз. Без глокалізації немислиме подолання теперішнього маргінального стану, формування стійкої соціальної мережі інтелектуалів, а, значить, і зростання їх вагомого політичного впливу.

Верблюди культури

У контексті розмови ще треба кілька слів сказати про пропедевтику чи освіту загалом, яка є основою закладення інтелектуальної матриці. Про цей випадок Д'юї пророчо стверджував, що якою буде освіта - таке ми отримаємо в перспективі суспільство.

Невпинне завершення епохи "верблюдів культури", як професорів називав ще Ніцше, в Україні має дещо іншу специфіку, ніж у Європі. Якщо у Європі ця проблема стосується втрати класичним університетом провідного значення в інтелектуальному та культурно-освітньому житті суспільства (цим і мотивуються пошуки активних шляхів трансформації сучасних університетів до інтерактивних інтелектуальних осередків), то в Україні - тотального знеціненню професорсько-викладацького складу як стійкого соціального прошарку.

Режіс Дебре у нещодавно перекладеній українською книзі "Інтелектуальна влада у Франції" занепад впливу професорів, занепад епохи Сорбони, пов'язує ще з початком ХХ століття, коли почав активно зростати вплив інших інтелектуальних агентів суспільства - письменників, видавців, журналістів, а з другої половини - відділу реклами, піар-агенції, колумніста у престижному виданні та, зрештою, телеведучого та шоумена.

Втім, якщо в розвинених ліберально-демократичних країнах цей прошарок і досі становить відчутну частину "середнього класу", то в Україні він, використовуючи західноукраїнський діалектизм, є "загємбаним" (засмиканим, затурканим, зашореним, загнаним) бюрократично-маразматичною, порочною та корумпованою загалом системою вищої освіти.

Дикі лекційні та аудиторні навантаження (800-1000 годин на рік), папірцеві тяганина й писанина дріб'язкових планів, модулів, програм, купівля-продаж учених звань і примітивно-карнавальний загалом рівень написання і захисту дисертацій, принизливі зарплати на тлі невирішених матеріальних питань і зубожіння загалом призвели до того, що в сучасній Україні значно успішнішим з точки зору матеріального становища є будівельник, водій чи люди так званих "прикладних професій", що мають безпосереднє відношення до обертових коштів і поточних послуг.

Це призводить до того, що середньо-статичний теперішній професор (окрім "продвинутих" із мегаполісів) загалом не має часу розвиватися. За винятком тих ВНЗ, де вирує інтелектуальне життя і де наша професура вряди-годи виїжджає за кордон на міжнародні наукові акції.

Водночас у провінційних середовищах зовсім інші тенденції. Неадекватність професора до сучасного світу через нездатність своєчасно його пізнавати ще помітив Річард Рорті, який дотепно сказав, що юнак, який оперативно володіє пошуковими системами, значно ефективніший від багатьох ходячих енциклопедій.

Окрім цього, професор - це дітище текстоцентричної (а згодом друкоцентричної) культури та університету ще із часів Абеляра, що сьогодні істотно поступилося місцем інформаційно-технологічним перетворенням, зокрема цифровій культурі, і тому вони переважно продовжують існувати в режимі "культурної ностальгії" з орієнтацією на минулі стадії знання та інструменти щодо пояснення світу.

Як соціальна мережа це покоління науковців і викладачів і далі використовує моделі поведінки та соціалізації, сформовані ще за часів СРСР: статичність, камерність, інформаційна вакуумність. А з точки зору стилю письма, то це й досі посилює домінування важкого академічного "слова" - термінологічно-зашлакованого, дико-еклектичного, надмірно-ускладненого, що неможливо читати, а в академічному адмініструванні - рецидивів "наукової" радянськості.

Нові паростки і свині

Очевидно, що це не стосується нового покоління професорів студентів, які встигли побувати в Польщі, Німеччині, Франції, США, Канаді, Австралії, отримали наукові стипендії на кшталт Фулбрайта і дбають за культуру свого письма, методологічну ясність та аргументованість, манеру поведінки загалом.

По суті, це покоління науковців і викладачів уже сформувало власну більш-менш стійку соціальну мережу - динамічну (на відміну від попередньої), відкриту та інтегровану в світові процеси, з власним банком даних та чітким розумінням можливостей економічного впровадження свого продукту. В етико-правовому аспекті - це покоління загалом відмовляється жити за правилами звичаєвої корупції, якою просякнуті коледжі і технікуми, інститути й університети.

Як би там не було, в українських інтелектуалів, незалежно від їхньої методологічної чи ціннісно-смислової загалом конституції, сьогодні з'явився дуже серйозний конкурент - пострадянський політик. Його вже не задовольняє безкарне володарювання ситуацією (матеріальний клондайк і правова недоторканність), він прагне тепер поборотися і за бонуси символічні, тобто в царстві велетів духу.

Маргіналізація всіх можливих Громадських рад при державних інститутах і перетворення їх у карнавальний інтер'єр, маргіналізація професорів, доцентів, академіків, викладачів, науковців, неможливість впливати на жодні державні рішення - ось симптоми "витіснення" інтелектуалів зі сфери суспільної та політичної.

Вірніше я обмовився - їм дозволено лише займатися писанням книжок, викладанням лекцій і "вузько-тематичними" дискусіями, тим, що не шкодить пострадянському Левіафану. Крім того, з чудовиськом найбезпечніше спілкуватися на віддалі, з-за кордону...

 

Анатолій Дністровий, письменник, кандидат філософських наук, для УП

powered by lun.ua