Життя "на ничці": як виживають вуличні підлітки

Підвали, закинуті приміщення, будівельні майданчики та недобудовані хмарочоси - ці місця вважаються "вже" або "ще" непридатними для проживання.

За іронією долі, вони таки здатні приваблювати "своїх" мешканців, хоч навряд чи здатні запропонувати їм бодай якісь комунальні умови на кшталт каналізації чи освітлення. Їхніми мешканцями стають безпритульні підлітки, для яких такі помешкання стають "другим домом".

Власне мешканці його так не називають, знайшовши більш правдоподібну назву "ничка". Там підлітки можуть сховатися не лише від дощу та холоду, але й від представників правоохоронних органів.

"Нички" характерні для найбільших міст України - Одеси, Києва, Донецька. Проте точної їхньої кількості не знають навіть у соціальних центрах. Причина проста - молодь "мігрує" з "нички" на "ничку", як тільки її точна адреса стає відома працівникам правоохоронних органів або журналістам.

На вулиці йде банальна боротьба за виживання: щоденний пошук харчів та грошей, а також постійна недовіра до тих, хто живе нормальним життям. Колишня мешканка вулиці Алла говорить, що до такої недовіри її привчила вулиця, адже до безхатьків ставляться здебільшого агресивно:

"Звичайні люди могли здати нас до міліції, а могли просто підійти та побити нас. Ми постійно боялися отримати "на горіхи", тому часто боялися підійти до якогось перехожого та попросити дріб'язок".

На вулиці йде банальна боротьба за виживання: щоденний пошук харчів та грошей, а також постійна недовіра до тих, хто живе нормальним життям

Шансів бути побитими у вуличних підлітків більше, ніж в будь-кого іншого. За словами Аллиної подруги Інни, бійки можуть відбуватися між групою вуличних підлітків та групою волоцюг, чи групою людей з наркотичною залежністю. Вона додає, що сутичками із вуличними підлітками не гребують і "домашні" діти:

"Буває, що нас приходять бити "домашні", які вважають, що вони дуже класні, і саме тому мають на це право. Їм здається, що вони ніколи не потраплять в таку ситуацію. У мене була подруга, яка так вважала. Але якось в її сім'ї згорів будинок і вона теж опинилась на вулиці".

Не без добрих людей

В Інни - напрочуд непроста ситуація. Наразі вона вагітна та за кілька тижнів народить дитину. У свої 20 років дівчина зазнала усю гіркоту вуличного життя. Щоб не займатись жебрацтвом, вона зі своїм хлопцем збирала макулатуру та метал, але цього не завжди вистачало навіть "на хліб". Не зважаючи на це, дівчина пам'ятає не лише погане та, посміхаючись, запевняє - світ не без добрих людей:

"Якось ми разом із хлопцем ходили "по магазинах", тобто по смітниках, - пригадує Ірина. - Я вже тоді була вагітна, і живіт був помітний. Нас побачив чоловік років тридцяти, підійшов до нас, кинув під ноги 50 гривень та сказав: "Дівчино, у Вас щось упало". Я від такого просто остовпіла, а Льоша сказав мені: "Бери гроші та забираймося звідси!".

Через вагітність проходить майже кожна друга дівчина. Координатор проекту "Доступ дівчат та молодих жінок, вразливих до інфікування ВІЛ, до профілактичних та інших послуг в Україні" організації HealthRight International (Право на здоров'я) Наталія Грицаєнко говорить, що близько 40% вуличних дівчат мають дітей.

Деякі з них народжували по два чи по три рази. Жінка не дивиться на проблему крізь рожеві окуляри та зізнається: вагітність автоматично не змінює поведінку дівчат та не одразу мотивує їх міняти бодай щось у своєму житті:

"Життя вуличних підлітків не відзначається різноманітністю. Коли дівчата дізнаються, що вони вагітні, вони сприймають це як розвагу: вау! Я вагітна. Коли вони потрапляють у соціальний центр, з ними, звісно, ведуть розмову про те, що вона збирається робити. Їх попереджають, що залишити немовля на вулиці їм ніхто не дозволить, адже там воно просто загине. От тоді і починають шукати певні варіанти - робити аборт, або обмірковувати цю проблему зі своїм партнером".

Коли дівчата дізнаються, що вони вагітні, вони сприймають це як розвагу: вау! Я вагітна!

У центрі вважають: часто вагітність - це потужний мотиваційний фактор для дівчат "піти" з вулиці, дівчат до цього мотивує один з найсильніших інстинктів - материнський.

Примара безкоштовної медицини

Навіть якщо дівчина вирішила народжувати, не факт, що їй вдасться стати на облік у жіночій консультації. А це необхідно для того, щоб проходити медичний контроль та отримувати від держави матеріальну допомогу після народження дитини.

Іноді перепоною стає те, що у вуличних підлітків загублені документи. Без документів медичні заклади, як правило, відмовляються надати навіть мінімальну медичну допомогу. Проте наявність паспорту не завжди гарантує прийому у лікаря, хоча згідно статті 49 Конституції України, кожен має право на охорону здоров'я та медичну допомогу.

Зокрема, ті громадяни, в документах яких зазначена прописка за іншим місцем, мають сплатити в лікарняну касу благодійний внесок. Таким чином, вуличні підлітки опиняються у замкнутому колі: більшість із них прописані далеко від місця "вуличного" проживання.

І навіть усі їхні разом узяті грошові заощадження навряд чи покриють "благодійний внесок" навіть для одного підлітка.

Крім того, деякі медичні установи просто бояться приймати до себе "вуличних мешканців". Наталія Грицаєнко пригадує, коли "Дружня до молоді клініка" на території ОХМАДИТу повелася протилежно своїй назві:

"Вони просто відмовляються брати таких "клієнтів", оскільки ті не відповідають санітарно-гігієнічним нормам. Бояться шкірних захворювань та туберкульозу".

Наталія погоджується: деякі вуличні підлітки справді хворіють на туберкульоз, але говорить, що штамп "вуличного" не повинен відлякувати лікарів.

"У нас була хвора на туберкульоз клієнтка. В неї - закрита форма, і вона не могла когось заразити. Коли працівники нашого центру спробували поставити її на облік у тубдиспансер, їм відмовили, оскільки дівчина не має київської прописки. З боку наших медиків це, звичайно, чудова тактика - додає Наталія. - Нехай зараз у дівчини закрита форма туберкульозу, але рано чи пізно вона відкриється, і тоді ця дівчина вже буде небезпечною для соціального оточення".

Тестування на ВІЛ

Надання медичних послуг для вуличних підлітків - як палиця на два кінці. Тому говорити про те, що медичні послуги не хочуть надавати лише клініки - не є повною правдою.

Часто цього не хочуть і самі підлітки. Про це свідчить виїзд журналістів "Української правди" на місце проживання молодих безхатьків разом зі спеціальною бригадою із соціального центру. Найпершою метою бригади було перевірити групу молодих людей на ВІЛ та сифіліс. Експрес-аналізи робили на місці, абсолютно безкоштовно.

Втім, перевірка на СНІД молодиків не особливо зацікавила. Нажаль, стан власного здоров'я не є основним питанням для вуличних підлітків.

Деякі хлопці погодилися пройти анонімний тест, а деякі - ні. Над першим сміливцем іронізували його приятелі: "Ти продався за канфєту?", "Проси краще пару рубликів, дурню!". Такий підхід властивий для тих, хто живе на вулиці вже не перший рік та "з'їли зуби на жебрацтві". Менш досвідчені вимагати гроші соромляться.

Грошей соціальні працівники не дають, але такий "споживацький" підхід намагаються використати. Говорять: витягнути підлітка з вулиці напрочуд важко, а соки та печиво - не велика, але все-таки гарантія, що підлітки звернуться у соціальний центр. Спочатку - за "низькопороговими послугами", як-от випити чаю чи просто помитися.

"Вони ж не приходять у центри одразу із проханням: відновіть мені, будь-ласка, мій паспорт та ідентифікаційний код!" - говорить Наталя. - "Але ми поступово починаємо переконувати їх, що так жити далі не можна".

Разом з тим, до соціальної роботи долучаються і колишні безхатьки. Так сьогодні робить Алла - разом з бригадою вона виїжджає до інших вуличних підлітків та намагається переконати їх зробити тест на ВІЛ не за цукерку, а просто тому, що їм це потрібно. "Я пояснюю їм, що була така ж, як вони. І поступово вибралася звідти, але для цього потрібно зробити над собою зусилля", - пояснює дівчина.

Вуличні підлітки особливо вразливі до ВІЛ, адже часто ведуть статеве життя з кількома партнерами,можуть вживати ін'єкційні наркотики та часто стають жертвами насильства. У соціальних центрах зауважують - далеко не всі підлітки хворі на ВІЛ та наводять статистику обстеження вуличних підлітків Центрами з контролю та профілактики захворювань (CDC, США) у 2008 році. Тоді було обстежено 900 підлітків у трьох регіонах України. З них інфікована лише п'ята частина була ВІЛ:

"Якщо конкретніше - це 18,4 % серед серед хлопців та дівчат віком від 14 до 24 років. При чому серед дівчат рівень ВІЛ вищий, і на це є причина: вони, як правило, переходять від одного хлопця до іншого: від переможеного до переможця. Тобто, лідер вуличної тусівні змінився, і вона переходить до нього. І ніхто її при цьому не питає. Вони більше потерпають від насильства, в тому числі й сексуального".

Координатор проекту від організації HealthRight International (Право на здоров'я) Наталія Грицаєнко додає - право на повагу має кожна людина, в тому числі і безхатько. А отже, варто думати про те, як вирішити цю проблему, а не ховатися від неї.

Коли нема куди піти

Згідно "Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" центральними органами виконавчої влади, які вживають заходи з запобігання дитячої безпритульності є Міністерство внутрішніх справ та Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту.

"Справа полягає в тому, що українського законодавства, у вуличних підлітків є дише два варіанти "піти" з вулиці, - роз'яснює ситуацію Олександр Перепечай, Залучений юрист Київського міського центру соціальних служб для сім'ї дітей та молоді Київської міської державної адміністрації - працівники правоохоронних органів повертають їх додому, або, діючи за сценарієм республіки Шкід - силоміць відвозять одразу до дитячого притулку, тобто до тих місць, звідки підлітки вже тікали через "нестерпні умови".

Усі вуличні підлітки сходяться в одному: найбільше їм бракує звичайного людського ставлення

Такі заходи призводять лише до того, що безпритульні рухаються по замкнутому колу "нестерпні умови" - вулиця - "нестерпні умови" та не вирішують проблеми".

На користь цієї критики свідчить приклад 14-річного безпритульного хлопця. Він прибився до гурту підлітків, які приїхали до Києва із Закарпаття. Хлопець аж ніяк не виглядає на свої чотирнадцять: низенький та худий, він з натяжкою нагадує 10-річну дитину.

Утім, на вулиці йому подобається більше, ніж в інтернаті. На питання соціальних працівників, чому він вкотре звідти втік, хлопчик зізнається: "Тому що мене там били!"

Усі вуличні підлітки сходяться в одному: найбільше їм бракує звичайного людського ставлення. Інна говорить: усі заслуговують на людське ставлення, навіть якщо і знаходяться "на маргінесі" суспільства:

"Якщо ти безхатько, то ти такий-сякий. Наразі я працюю на прийомі склотари, і до нас приходять ті самі бомжі, здавати пляшки. І я розумію - вони такі самі люди. Адже без даху над головою може лишитися кожен. Коли я ще була вдома, то думала: як взагалі можна збирати пляшки? Але ж довелось..."

Юрист Олександр Перепечай стверджує, що альтернативою інтернатам можуть стати громадські організації. Головне завдання таких установ - переконати підлітка, що він сам повинен кинути вулицю. Наразі це дуже важко, адже подібні соціальні центри - маленькі острівці серед юридичних реалій сьогодення.

"Закон України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей, зазначає, що, організації незалежно від форми власності та окремі громадяни, можуть брати участь у здійсненні соціального захисту у межах своєї компетенції.

Але немає "типового положення", яке наділятиме їх повноваженнями. Як нема і бажання чиновників підпорядкувати в своє відомство ще й "якісь там" громадські організації ".

Допоки чиновники розбираються із бюрократичними законами, вуличні підлітки виростають. У свій вісімнадцятий день народження вони в одну мить, перетворюються з бездоглядних дітей в звичайних громадян із занедбаними соціальними історіями. Проблеми, які не були вирішені ще у їхньому дитинстві вже нікого не цікавлять.

В першу чергу, служби, які наділені відповідними повноваженнями згідно законів України. Бо їхнє поле діяльності розповсюджується лише на неповнолітніх. Дорослі де-юре, але незрілі де-факто, безхатьки продовжують "никатися" від суспільного життя у місцях, які вже стали для них домівками.

Фото з scrapetv.com, otchiy-dim.org, bolnitsa.com.ua.