Як стати недієздатним за 5 хвилин? Рецепт український

Уявіть собі, що ви - звичайна, розумна, працьовита людина. А тепер уявіть, що раптом у вас забирають роботу, визнають розумово відсталим, позбавляють права самостійно приймати рішення, вчитись, одружуватись, розпоряджатись своїм майном. Неймовірно? Фантастика? Не може бути?

Чому б ні – достатньо просто надати вам статус недієздатного. Офіційно. Спитайте, наприклад, у досвідчених одеських чиновників. Кілька років тому вони масово зробили з дієздатних вихованців психоневрологічних інтернатів НЕДІЄЗДАТНИХ. Тепер сотні розумних "психів" приречені доживати свій вік у стінах інтернатів.

"Психи" на волі

Борис Шльонський

Знайомтесь, це Борис Шльонський. Йому тридцять три роки. Він - професійний дресирувальник собак, призер чемпіонату України з аджиліті, член федерації спорту з собаками та муляр-штукатур за фахом. А ще Борис - недієздатний.

Принаймні таку довідку йому надали шість років тому, коли хлопець мешкав в одному з інтернатів Одещини. Дарма, що сам чоловік про це й гадки не мав. Згідно з наданим документом, Борис не розуміє, що робить, не може керувати своїми діями та зовсім не орієнтується на місцевості.

До слова, довідку Борису готували, коли він був на чемпіонаті з аджиліті у Нідерландах. Це не витвір його уяви. У закордонному паспорті хлопця є віза, також є відповідні документи і нагороди про його участь у цьому змаганні. Все це він показав авторові.

"Вони кажуть, я не розумів куди їхав і що робив, - розповідає Борис Шльонський. –Але ж це неправда, авжеж я усвідомлював все це. Що таке Нідерланди? Це інша країна. Що таке Україна – це там, де я народився".

Недієздатний Борис тренує собаку

Борис обурений тим, що йому позаочі видали довідку про недієздатність.

"Вони незаконно дали мені цю довідку, - скаржиться Борис. - Навіть якщо я одружусь, це буде недійсно. Цей папірець перекрив все моє життя, моє дихання. Розумієте?".

Друг Бориса і товариш за нещастям Михайло Михайловський так само мешкає в Одеській області і має схожу долю.

Михайло Михайловський

Він кілька місяців тому вийшов з Новасавицького психоневрологічного інтернату з довідкою про недієздатність на руках. Михайло скаржиться, що найбільше це заважає знайти роботу. Ніхто не хоче брати на роботу недієздатного. Ніхто за законом на це і не має права. Купу вільного часу хлопець тепер витрачає на спів караоке.

Хлопець зізнається, що раніше співав набагато краще, ніж зараз. Проте роки проведені у психоневрологічному інтернаті дали результати.

"Багато пісень знав, дуже багато, - хизується Михайло. – Міг будь-яку заспівати, але зараз вже все. Мене просто обкололи вже всього".

Заколювали Михайла в інтернаті галопередолом та аміназином, ліками, які вже давно заборонені у Європі. За словами психологів, вони руйнують людський мозок та призводять до інвалідності. Та Михайло себе не вважає втраченим. Зокрема, висновок лікарів про те, що він не може орієнтуватися на місцевості, хлопця обурює.

"Ну як я не можу орієнтуватись? Я ж в Одесу тікав, вже не раз, щороку тікав. – розповідає Михайло. - У 2006 році з Новосавицька до Одеси, потім з Одеси до Первомайська, до Миколаївської області. І все це пішки, ПІШКИ!!".

Розумні за ґратами

Михайлу та Борису насправді дуже пощастило. Їх обох взяли під опіку небайдужі люди, і тільки завдяки цьому, цим двом "недієздатним" вдалося залишити інтернат. Проте там, за словами правозахисників, залишаються ще багато тих, хто може вільно читати, писати, думати, самостійно приймати рішення. Але всі вони без винятку - недієздатні.

Серед них - Сергій Менделевич, який вже шість років мешкає у Новосавицькому інтернаті. На території інтернату ми з чоловіком і зустрілись. Сергію вже тридцять років. Більшу частину свого життя він провів в інтернатах. Але найдивніше те, що останні три роки Сергій офіційно працював в Новосавицькому інтернаті і отримував зарплату за це.

Він робив ремонт, стежив за іншими вихованцями інтернату і охороняв приміщення Так було за попереднього керівника інтернату. Так було, поки хлопець не дізнався, що позаочі, на суді його визнали недієздатним.

"Коли я дізнався, що вона (колишній директор Новосавицького інтернату Валентина Стукало, – ред.) зробила мене недієздатним, у мене ледь серце в п’ятки не пішло. – розповідає Сергій Менделевич. - Я взагалі не знаю, що це був за суддя у Великомихайливському суді. Я б хотів би йому подивитись в очі. Як він це зробив, і на яких підставах, якщо за законом ми мали бути присутніми на суді, щоб він міг нас побачити".

Сергій знає щонайменше вісім вихованців інтернату, яких так само, як і його, без попередження та незаконно у суді визнали недієздатним. Його слова підтверджують і правозахисники. За їх даними, багатьох вихованців Новосавицького та ще десятка інших інтернатів Одещини визнали недієздатними одночасно у 2005 році. Чому - місцеві чиновники одразу не можуть пояснити. Кажуть, вони цим не займались - це робили лише медики.

"Це питання не до мене, ми не беремо участь у суді особисто, - відповідає Ірина Маркевич, начальник Головного управління праці та соціальної політики Одеської ОДА. – Наші будинки-інтернати цим практично не займаються".

Проте це неправда. У рішенні суду про визнання Бориса Шльонського недієздатним чітко зафіксовано, що позивач у справі саме його "рідний" Белгород-Дністровський інтернат. Чому інтернати були зацікавлені у недієздатності своїх вихованців, чиновники пояснюють з другої спроби.

"Тоді вийшов закон, що в будинку-інтернаті можуть перебувати лише недієздатні. Розумієте, виходить, якщо людина дієздатна, вона може просто встати і піти з інтернату, - каже Ірина Маркевич. – Тоді треба було просто цих людей випустити з будинку-інтернату. Точніше, треба було дати їм можливість піти, але піти їм було нікуди".

Тобто чиновниця визнає, що розумних вихованців вони спеціально робили недієздатними лише для того, щоб не випускати їх на волю. Таким чином, мовляв, рятували вихованців від бродяжництва та голоду.

"Ви знаєте, багато хто з тих, хто потрапляє до цих інтернатів вперше в житті їдять чотири рази на день", - хизується Ірина Маркевич.

Дешева робоча сила

Одеські чиновники чомусь не надто опікуються тим, що так само чотири рази на день вихованці інтернатів можуть їсти на волі, працюючи як повноцінні люди, а головне - не будучи позбавленими дієздатності. Самі ж вихованці у шляхетні наміри чиновників не вірять. Вони кажуть, що інтернатам просто не вигідно позбуватися робочої сили.

"Вони на нас жили, - розповідає Борис Шльонський. – Ми "пахали" як коні, їздили на поле, сіяли кукурудзу, пшеницю. Навіть, якщо хтось помирав, нас змушували його ховати. Хоча за законом ми не повинні були це робити. Директор мені казав – Боря, такі як ти, нам потрібні. А спробуй заперечити - одразу заколять".

Володимир Пилипенко, вихованець Мирнопольського інтернату, скаржиться, що раніше вони працювали по вісім годин на день. Змушували їх до цього під офіційним приводом- "трудовою терапією", що передбачено законом. Проте законом вона встановлена не більше трьох годин на день.

Володимир Пилипенко

"Тільки коли до нас почастішали візити комісій, це десь кілька місяців тому, ми стали працювати менше, - розповідає Володимир. – Але ми все одно важку роботу робимо. Я пшеницю, вугілля тягав. Тепер нирки болять".

За словами Сергія Менделевича з Новосавцикього інтернату, колишній директор заробляла на його офіційній зарплатні. Прокуратура це з`ясувала вже після її звільнення.

"За документами вона списувала на мене 2500 гривень. Я, виявляється, отримував більше, ніж будь-який інший співробітник тут раніше. – розповідає Сергій Менделевич. – Вона списувала на мене цю суму, але я таку зарплату не отримував. Окрім того, списувала ще й 4500 відпускні".

Керівництво інтернатів Одещини існування "трудової терапії" у своїх закладах не заперечує, та запевняє, що то неважка робота.

"Ну вони замітають тут, прибирають листя і все. До мене важче було, вони вантажили та розвантажували зерно на машину. А зараз я це скасував", - каже Валентин Балабан, директор Мирнопольського будинку-інтернату. Того самого, де через важку роботу у вихованця Володимира Пилипенка кілька тижнів болять нирки.

Дешева робоча сила - не єдина перевага від перебування недієздатного в інтернаті. На утримання одного вихованця психоневрологічні інтернати отримують від держави до трьох тисяч гривень на місяць. Та ще й за законом забирають сімдесят п`ять відсотків від пенсії недієздатного, а це близько шестисот гривень.

Хіба є сенс після всього цього керівництву інтернатів докладати зусиль, щоб їх вихованцям повернули дієздатність.

Назад дороги нема

"У недієздатного немає права ні на що. З ним не треба ділитись, він ніхто, його ніяк не звуть", - каже правозахисниця Тетяна Макарова. Вона вже більше десяти років бореться за визволення вихованців психоневрологічних інтернатів. Саме вона подала перші позови за ліквідацію недієздатності.

"Коли ми почали подавати до судів, всі говорили, що навіть не знають, як визнати людину з недієздатної у дієздатну - пояснює Тетяна Макарова. – Бо ніхто зворотно колесо не крутив".

Психіатр Павло Дупленко з Київської міської психіатричної лікарні ім. Павлова за майже двадцять років своєї діяльності не пам`ятає жодного випадку, коли недієздатний ставав знову дієздатним. Подивившись наше відеоінтерв`ю з Борисом Шльонським та Сергієм Менделевичем він не поспішає ставити їм діагноз. Пояснює, що для цього потрібні тижні обстежень. Але ділиться першими враженнями – хлопці можуть мати якісь психічні захворювання. І запевняє - це не заважає їм залишатися дієздатними.

"А чому б ні, працюють собі й лікуються, - каже Павло Дупленко. - І багато хто так живе, а в чому тут проблема? Не всі інваліди є недієздатними, вони мають всі ті громадянські права, як будь-який інший громадянин".

Складність і по суті тупіковість боротьби за дієздатність полягає в тому, що самі недієздатні позиватись до суду не можуть. Вони ж бо офіційно "ненормальні", хто їх слухати буде. Не можуть це зробити і правозахисники, і навіть родичі недієздатного. Права на оскарження дієздатності має лише опікун "психа", тобто директор інтернату. Коло замкнулось.

"А директор закладу каже, нащо мені ця проблема на голову, - пояснює Валентина Теличенко, адвокат. - А вихованець інтернату навіть не може оскаржити таку бездіяльність директора".

В інтернатах виправдовуються. Мовляв, немає кандидатур на зміну діагнозу.

"Цього року ми направляли з кількох інтернатів десять осіб на медобстеження, - згадує Олексій Кравченко, директор Новосавицького інтернату. – Комісія вирішила залишити в силі попередній висновок лікарів. Я ж не можу спростувати висновки медиків, я в це не можу втручатись".

У Мирнопільскому інтернаті так само розводять руками. Кажуть, серед двохсот двадцяти вихованців нема жодного, хто дає надії на "розумність". Нема таких і серед майже тисячі недієздатних взагалі всіх інтернатів Одещини.

Принаймні в цьому запевняють тамтешні чиновники. Правозахисники в це не вірять. За словами Тетяни Макарової, якщо у справу втрутяться перші особи держави, до вільного життя можна буде повернути не один десяток здорових молодих людей.

"Давайте зробимо перепис молоді, перевіримо, скількох можна повернути до життя і не будемо відписуватись, що всі вони психи. – каже Тетяна Макарова, правозахисниця. – Ви подивиться, що відбувається в парламенті - ось де справжні психи. А ці хлопці, з якими я спілкуюсь, вони мені жодного поганого слова не сказали, жодного разу я не бачила, щоб вони були агресивні. Разом з тим, у них є мобільні телефони, з них вони можуть зайти в інтернет і навіть качають мені музику".

Завдяки правозахисниці та своїй новій опікунці Борис Шльонський вже судиться про зняття недієздатності. Вслід за ним позиватись проти обтяжливого статусу пішов Михайло Михайловський. Ті ж, що досі залишаються в інтернатах, чекають, поки їх заберуть на волю нові опікуни. Чи поки старі опікуни таки піднімуть питання про зняття недієздатності.

Борис Шльонський, недієздатний

"Я хочу доказать что есть люди, не последние сволочи живут на Земле, и я докажу что я человек и докажу что я все могу".

Володимир Пилипенко, недієздатний

"Я дееспособный, у меня есть мама, я хочу к маме , я хочу закончить училище на маляра штукатура, я тоже человек".

Андрій, недієздатний

"Люди, если вы меня слышите, помогите мне найти опекуна и с Божьей помощью выйти на волю. Просто мне двадцать пять лет и хочется жизни своей. Хочу к сестре, у меня сестра есть. К братьям. Хочется просто воли".

Першу частину матеріалу "Країна психів?" читайте тут >>>