Анастасія Лестер: Роман про походеньки навколо власного пупка не пройде

13
16 лютого 2012

Анастасія Лестер – літературний агент із Франції. Вона працює з пост-совєтським ринком і шукає для видавців цікаві для перекладу французькі книжки. Іноді навпаки -вона допомагає французам знайти щось незвичайне на ринку української, російської та білоруської книжки.

Зустріч із Анастасією Лестер відбулась у мало чи не традиційному "Les Editeurs", де вдалося поспілкуватися про те, як українським видавцям і письменникам привабити французького читача.

- Вас ідентифікують і як "scout", і як "agent". Хто ви насправді?

- Я літературний агент. Бути "scout" схоже на роботу агента, але скаут – як розвідник. Він сидить у якійсь країні, скажімо, у Франції, та володіє мовою іншої країни. Він для видавця з України шукає французьких письменників для перекладу українською мово та видання в Україні.

Скаут – найманий працівник. Він отримує заробітну плату, відтак він може працювати на одне видавництво чи на два видавництва, що не конкурують між собою. Це такий ексклюзивний засланий козачок.

Зазвичай скаутів можуть собі дозволити багаті видавці. Скаут інформує їх про все цікаве, що відбулося в певній країні та може мати міжнародний успіх. Роль скаута – це консалтинг. Головним для нього є не пропустити щось справді важливе.

Наприклад, французьке видавництво "Hachette" так швидко купило права на "Сутінки" саме завдяки своєму скауту.

Але я агент. Агент читає ті ж книжки, що й скаут. Але він сам собі режисер, який працює на гонорарній основі. Він не пов’язаний угодами з жодним видавництвом. Для агента головне – інтереси автора.

Я займаюся трьома мовами – російською, українською та білоруською. Ці три ринки вважаються складними. Мій основний ринок – російський, бо він більш розвинений. Але в моїх інтересах розвивати всі три ринки, бо чим більше ринків - тим більше контрактів.

Але і те, і те дуже погано оплачується в нашому книжному світі. Це не нафта.

- То ви працюєте з видавцями чи з авторами?

- Французький ринок має свої традиції. Те, що тут називають "агентом", англосаксонська традиція називає "subagent". Тобто я представник французького видавця на іншомовних ринках. Я займаюся тим, що виводжу книжки цих видавців за межі франкомовного ринку.

Я не підписую контракти з авторами. Я підписую контракти з видавцями. У французькій традиції, коли автор віддає видавцю права на книжку, то він віддає "світові права", тобто права на всі переклади.

Відтак французький видавець сам грає роль літературного агента, котрий шукає можливості видати текст іншими мовами. Саме для цього він винаймає субагента для складних ринків або складних мов.

- Які ринки приносять найбільше прибутків французьким видавцям?

- Італійський та іспанський. Хоча в Іспанії зараз уже не все так добре. Найперші продажі ліцензій на переклади відбуваються з Італією, Німеччиною, Іспанією – на переклади іспанською та каталонською мовами.

Всі прагнуть продати права в США, але це дуже складно – їх важко вмовити. Іноді здається, що простіше доплатити американцям, аби вони погодилися видати французького автора. Навіть якщо це автор із якимись захмарними накладами.

Менеджери видавців намагаються отримати контракти на переклад якомога більшою кількістю мов. Це дозволяє більш легко працювати з представниками складних ринків.

 

- Ви говорите про складні ринки. Україномовний ринок – складний ринок?

- Так. По-перше, через мову. По-друге, французи нічого не розуміють в українському менталітеті.

Я часто своїм студентам це пояснюю за допомогою життєвого прикладу. Якось із подругою-француженкою дивилася разом два фільми. Перший був "Чорна кішка, білий кіт" Кустуріци, другий – "Весілля" Лунгіна.

Якщо Кустуріца їй видався гротеском, але доволі близьким до дійсності, то Лунгін їй видався абсолютним гротеском поза реальністю. Хоча я намагалася їй пояснити, що насправді Лунгін показав все, як є – звісно, він щось деформував, але це абсолютно реалістичне кіно. А от для моєї подруги це було щось гротескне.

Ірраціональне зерно – незрозуміле для французів. Це щось, чого французи дуже бояться. Вони зі своїми картезіанськими заморочками не можуть із цим упоратися. Їм треба все побачити, все помацати – їм треба, щоб усе було логічно.

- Так, я пам’ятаю, ви про щось подібне говорили на прикладі сприйняття французами романів Гоголя.

- Так, все так само. От 2 роки тому у Франції була божевільна мода на українських авторів…

- Ну і кого ж тоді видали?

- Не видали, а хотіли видати. Наскільки я знаю від колег із "Кальварії", які мають певний смак до деяких стилів у літературі, до їхніх авторів був інтерес.

- Як це було?

- Французи дуже прислуховуються до своєї преси та дуже їй вірять.

Ось перед українськими президентськими виборами все почалося. Французи обожнюють підтримувати молоді демократії типу України. Особливо з виборами, що мали явно проросійський характер.

Тому все, що було в ЗМІ, збудило інтерес читачів. Їм стало цікаво, що ж це за новий голос молодої держави. У той самий час мені телефонували та просили дати рецензента для книжки українською мовою. Тоді я вмовляла їх не брати для рецензій паризьких славістів – вони би нічого не зрозуміли. Тут треба було донести, що українська мова – це таки не російська мова. Я і досі мушу це пояснювати видавцям.

- То чим усе закінчилося?

- Поки що нічим.

 

- То ніхто нічого не продав?

Ця мода була в колі видавців. І то це були лише ті видавці, що могли собі дозволити в своїй серії перекладної літератури дати декілька книжок, перекладених із рідкісних мов. Ніхто не хоче зробити окрему комерційну серію української прози – вони в це не вірять.

Натомість усіх приваблює можливість влити щось українське в серію інтелектуальної прози. Такі речі отримують гарну пресу. Це лише гарантія престижу. Але гарна преса – це не гарантія продажів.

- То видати перекладну книжку української прози – аж так дорого?

- Будь-яка перекладна книжка – це дороге задоволення. Необхідно розуміти, що це чимале вкладення коштів. Треба купити права та заплатити перекладачу. Переклад з української чи з російської мови на французьку коштує щонайменше 15-35 євро за 1500 знаків з інтервалами. А ще треба заплатити за редагування та коректуру. Якщо порахувати всю економіку книжки, то виходить дуже дорого. Особливо якщо врахувати, що таких книжок продадуть близько двох тисяч примірників.

А ще враховуйте, що письменники люблять написати роман сторінок на 400. Але це межа – більше читати не можуть.

- А от роман "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко має більше 800 сторінок. Чи є шанс його видати у Франції?

- Його можуть або сильно порізати, або видати в двох книжках. Я наприклад знаю, що в Бикова, який пише доволі товсті книжки, французький видавець переживав, що роман на 700 сторінок – це дуже багато.

Якщо українські видавці купують права, то вони можуть розраховувати на якусь фінансову підтримку бодай від програми "Skovoroda". А от Україна, як і Росія, не дає жодної гривні на переклад української літератури у Франції.

- А якби така програма існувала?

- Це б дуже допомогло. Дуже бракує підтримки якого-небудь фонду.

- Давайте поговоримо про образ української літератури у Франції. Її ідентифікують як літературу, відмінну від російської?

- Так, зараз – так.

Ідентичність України прийшла не так давно. Гоголя і Булгакова вважають російськими письменниками.

 

- А Куркова?

- Куркова – як українського. Але він сам себе позиціонує як українського автора. До речі, зокрема завдяки Куркову два роки тому видавці цікавилися українською літературою. Крім того, в Куркова потужні медійні можливості. Він часто приїздить у Францію, спілкується з пресою. А ще йому пощастило з видавцем – той реально вклав у нього душу.

- Яка українська література може зачепити французького видавця?

- Можу сказати, як вона не повинна виглядати.

Вона не повинна бути графоманською і не повинна дотримуватися традиції великого російського роману à la Толстой. Так само література не має вкорінюватись у суто місцеві особливості. Навіть якщо це роман, де дія відбувається де-небудь у Львові, за національним колоритом має проглядатися загальнолюдська ідея – людські взаємини, світові проблеми. Французи реагують на все, що їм невідоме.

Так само не варто писати про політичні реалії, що скоро минають – поки роман перекладуть, уже все описане втратить актуальність.

Дуже багато залежить і від автора – від його харизми. Коли я представляю іноземну книжку французьким видавцям, вони завжди цікавляться, чи володіє цей письменник іноземними мовами, чи він симпатичний, яка в нього освіта, чи він зможе приїхати до Франції презентувати книжку, чи він має вагу в своїй національній літературі. Французьких видавців і читачів важко здивувати.

Водночас дуже мало видавців можуть дивитися на рукопис – всі воліють видавати те, що вже вийшло в рідній країні письменника. Єдиний виняток – Людміла Уліцкая, чию книжку спочатку видали у Франції, а вже потім у Росії.

Якщо говорити про стиль, то не матиме шансів якийсь махровий постмодернізм. Тут цього вже наїлися. В романі має бути історія – має бути щось цікаве.

Автору маловідомої національної літератури є сенс просто описати своє буденне життя. Але це треба зробити цікаво – щоб було дивно, навіть страшно. Це може бути якась автобіографія з українськими реаліями. Але романів-автобіографій багато пишуть у Франції. Тому роман про походеньки навколо власного пупка не пройде.

Читач сьогодні потребує зв’язного тексту. Цікавої історії.

- А в Україні яка французька книжка має шанси?

- В Україні доволі складна економічна ситуація. А видавці французькі не дають прав задарма. Відтак український видавець не може видати три французькі книжки, які йому сподобалися. Він видає лише одну. Та й ту він видає за допомогою програми "Сковорода". А в цій програмі не кожна книжка може отримати допомогу.

Наприклад, Шмітт, якого видають в Україні – це золота середина. Це лонгселлер, який довго продається. Плюс цей письменник займається і п’єсами, і фільмами. А ще його тексти не скороминучі. В нього є своя публіка. Шмітт в Україні пішов – у мене купили декілька його книжок.

Інша історія з Марком Леві. Це інше покоління, інша література. Це хороша література, але це белетристика, орієнтована на жіночу аудиторію.

- А з "Елегантністю їжака" Мюрьєль Барбері як було?

- Ніхто не заморочувався її просуванням. Це книжка-явище. Про неї багато говорили і у Франції, і в Росії, і в Україні.

Так само ж книжками Анни Гавальди - її не треба спеціально просувати. А от у Вербера російські видавці вклали багато – його довго та послідовно просували.

Французькі видавці чекають, що продаватимуть права на книжки одного автора лише одному українському видавцю. Але в Україні це зараз неможливо.

- Що могли би українські видавці змінити?

Зараз українські видавці хочуть проводити семінари з французькими видавцями. Також ідеться про поїздку на літературний фестиваль у Коньяк.

- Чим це може допомогти?

- Ніхто не знає. Але це допоможе. Річ у тім, що французькі видавці не бачать облич українських видавців. Адже українці не їздять на міжнародні книжкові виставки. Це пов’язано з економічною ситуацією.

Але на участь у книжкових виставках не потрібно багато грошей. Наприклад, молоде українське видавництво для поїздки у Франкфурт може попросити стипендію – це як стажування.

Хоча одного учасника з України замало. Необхідний феномен присутності. Це потребує постійної присутності та постійного мерехтіння облич.

Зараз у Франції багато українців. Це насамперед студенти. Їх сьогодні вважають найкращими baby-sitters. Це неправильне бачення країни. Українці надзвичайні, золоті, вони багато працюють. Я особисто, якщо бачу студента, котрий може писати внутрішні рецензії на російськомовні чи україномовні тексти, то радо рекомендую його французьким видавцям.

Імідж України у Франції створюється за допомогою живих людей. Тому програма роботи українських видавців із французькими – це дуже добре.

Ось часто мене французькі видавці просять організувати зустріч із українськими видавцями під час Франкфуртського ярмарку. А я навіть не можу їм допомогти, тому що українські видавці не пишуть мені, чи збираються приїжджати до Франкфурту.

- Чому?

- Тому що в питаю про це в липні, а в липні українці ще не знають, чи збираються у Франкфурт. Але ж всі франкфуртські зустрічі призначають у червні-липні – не пізніше. У серпні це робити вже пізно.

- То може тут би не завадила державна підтримка?

- Не завадила б. але українські видавці самі мають навчитися розставляти пріоритети. Аби вижити, їм необхідно брати участь у міжнародних виставках. Але вони не почнуть цього робити, поки не побачать рентабельність цих поїздок.

- До вас взагалі часто українські видавці звертаються за порадами?

- Я завжди закликаю їх звертатися. Я розсилаю програми та каталоги всім, чиї контакти є в мене в пошті.

Я намагаюся зрозуміти українських видавців. Але в мене є відчуття, що це все трохи нафталінове та провінційне. Здається, українські видавці не наважуються на певні кроки. Напевно через те, що їм бракує міжнародного спілкування, що вони не виходять зі своєї шкаралупи.

powered by lun.ua