ДіБіСі П’єр: "Happy Meal" не має бути сенсом життя

ДіБіСі П’єр (Dirty But Clean Pierre) – псевдонім лауреата Букерівської премії Пітера Фінлея (Peter Finlay). Письменник отримав її за свій дебютний роман "Vernon God Little". Цей текст був написаний під час виходу ДіБіСі П’єра з "втраченого десятиліття", тобто 10 років важкої наркозалежності та дуже мандрівного способу життя.

Письменник народився в Австралії, жив у Мексиці, Австрії, Індії, зараз живе в Ірландії та є громадянином Великої Британії.

Цього року ДіБіСі П’єр вперше потрапив до України. Він був головним гостем львівського Форуму видавців. Щойно вийшов друком його перший український переклад – роман "Світло згасло в Країні Див" ("Lights Out in Wonderland").

"Українська правда. Життя" поспілкувалась із письменником вранці перед першою в Україні презентацією роману "Світло згасло в Країні Див". Говорили про любов до української культури та "Happy Meal" як сенс життя.

- Я це запитання ставлю всім іноземним письменникам, які приїздять до України. Отже, що ви знаєте про Україну? Це виходить за межі стереотипу про красивих дівчат і Чорнобиль?

- Так, але… взагалі-то я ніколи не асоціював Україну з Чорнобилем.

Знаєте, що цікаво? В моїй свідомості СРСР та Україна – різні держави, я їх не асоціюю одна з одною. Тобто я знаю, що Україна для СРСР була найбільш важливою територією – у військовому та оборонному сенсі. Але незалежна Україна – це не СРСР.

Я чомусь завжди думав, що Чорнобиль – це Росія. Дуже дивно, але я усвідомив, що це таки в Україні лише буквально вчора, коли мені хтось в аеропорті нагадав про це.

- То які ваші асоціації щодо України?

- Перш за все – дуже велика країна.

Я б назвав її садком Європи – знаєте, це як за будинками в передмісті завжди є садок. Це така велика територія, буфер перед Росією.

Взагалі я дуже цікавлюся Україною. Це моя перша поїздка, і я відчуваю, що це місце мені підходить.

- Яке місце? Готель, Львів чи Україна?

- Ну, готелі всім переважно підходять. Я маю на увазі Львів та Україну взагалі – здається, мені тут добре.

Річ у тім, що я – громадянин Великої Британії, і відчуваю, що моя країна після досягнення піку цивілізації почала декаданс і згасання.

Я виріс у Мексиці, і та країна підходила мені набагато більше. Там люди зважають на справді важливі речі. До того ж, у Мексиці функції держави поєднуються з індивідуальним відчуттям свободи та справедливості.

Натомість у Великій Британії весь контроль перебрав на себе уряд. Він вирішує все за тебе, а твоя задача – заткнути пельку і робити те, що тобі скажуть.

У Великій Британії зараз дуже похмуро. Не можна заходити за обмежувальну лінію, ходити по газонам, іти в заборонених напрямках.

Звісно, частина заборон має дуже вагомі причини, але насправді все частіше нам щось забороняють тільки для того, щоб ми вкотре їх послухались і дотримались заборони.

- А у Мексиці не так?

- Ні, там стільки справжніх проблем, що ніхто не звертає уваги на якісь дрібниці. Там панує пречудовий хаос. І це мені подобається – там вільніше.

Це не схоже на Велику Британію, де вулиці напхані камерами, що фіксують кожен твій рух.

- Але і в Україні є, наприклад, камери для фіксації порушень на дорогах. Тобто тут теж є контроль, як і у вашій країні.

- Ну, тоді це почалося і у вас. Сумно.

- Якщо уряд усе контролює, то як можна від цього звільнитися?

- Люди намагаються бути вільними протягом усієї своєї історії. Ми тут не дуже винахідливі.

Людина весь час ніби плаває між двома полюсами крайнощів. Зараз ми допливаємо до авторитарного берега.

Але, можливо, наступні покоління знову наблизяться до полюсу особистої свободи.

- Чому авторитаризм?

- Річ у тім, що інтернет допомагає все централізувати. Завдяки інтернету співпраця між урядами поліпшується.

- Це не стереотип про шкідливість інтернету?

- Як і будь-який прогрес, скажімо, розвиток залізниці, інтернет сприяє централізації, контролю. Вже дуже скоро світ стане ще більш контрольованим.

- Тобто ви не користуєтеся соціальними мережами?

- Ні, не користуюся. Мені це не потрібно. Навіщо мені Facebook, якщо я бачу перед собою ваше обличчя? Так само легко я можу бачити обличчя моїх друзів – без всяких соцмереж.

Я люблю комп’ютери. Я працював із ними з часів появи Microsoft. Але мені не потрібні мікроблоги та соціальні мережі. Я і так спілкуюся з друзями. Мені не потрібні 700 френдів, мені потрібні справжні друзі.

Мені не потрібно відчувати, що мене люблять 700 осіб – мені достатньо любові 7 близьких людей.

- Як ви ставитеся до впливу нових технологій на літературу?

- Все змінюється. Важливим і дуже цінним є збільшення можливостей передавати ідеї, ділитись ідеями. Тепер з’явилися нові та більш швидкі способи передачі інформації та спілкування.

Натомість традиційні виробники творів мистецтва – великі видавництва, студії звукозапису – всі вони дуже налякані цими змінами.

І це дуже добре. Хай бояться – вони скоро зникнуть, повинні зникнути.

Наприклад, подивіться на роботи Галини Шиян із моєю книжкою. Вона багато років шукала видавця для українського перекладу моєї книжки… Аж поки не усвідомила, що сама може бути видавцем. Навколо неї зібралися друзі – і все вийшло.

Розумієте, що сталося? Я вважаю, що ця історія – дуже показова. Саме так все має відбуватися, і саме так все скоро і відбуватиметься.

- Для вас взагалі важливий переклад українською мовою? Ринок україномовних книжок такий невеликий…

- Для мене цей переклад дуже важливий. Я пишу, тому що мені потрібні читачі. Я люблю ділитися, бо мені дуже самотньо.

Це як у фільмах про вампірів, де тобі хтось каже, що навколо тебе за обіднім столом зібралися вампіри. І ти раптом розумієш, що людина, котра тобі це говорить – теж вампір. І ти – єдиний не-вампір.

Так само зі мною. Я так відчуваю світ і життя. Для мене писання – те саме, що плач для немовляти. Так я контактую з людьми та відкриваю нове.

Я люблю спілкуватись, і взагалі сподіваюся, що помру не на самоті.

- Але як щодо українського перекладу?

- Український переклад дуже важливий. В Україні є давні та глибокі традиції мистецтва. Це країна з важливою та дуже міцною культурою, яку я дуже ціную.

- Що саме в українській культурі ви цінуєте?

- Я дуже люблю симфонічну музику – напевно, я один такий. В Україні є дуже хороші традиції симфонічної музики. Наприклад, Юрій Башмет. Одним словом, компонування музики та гра оркестру – для мене це найбільш тонкі вияви людської культури.

Крім того, в Україні є давні традиції витонченої думки та емоції. Звісно, були і важкі сторінки історії, та і зараз для культури настали не найкращі часи.

Але зараз у світі взагалі погані часи для культури. Це така "легка" чи "м’яка" культура, де пробитися можуть лише ті ідеї, що можуть принести прибуток. Всі шукають цінності в грошових одиницях. У Лондоні важливим є те, що є прибутковим.

Популярна культура постійно повторює те, що вже було. Тут ніхто не ризикує робити щось нове.

Тому Україна мені дуже подобається, бо ви зараз у хорошому становищі.

- Тобто?

- У вас є творча сила, і водночас іще не почалося панування суто споживацького ставлення до мистецтва.

Крім того, в Україні є культурні традиції, тобто у вас є гідні орієнтири.

- Раз ми вже заговорили про зміни, скажіть, які ще ідеї допоможуть змінити світ.

- Ой, на це запитання легко дати коротку відповідь.

- Якщо трохи звузити, то я маю на увазі ваші ідеї, тобто те, що ви говорите людям зі сторінок книжок.

- Всі хороші ідеї потребую дисципліни.

Роман "Світло згасло в Країні Див" пропонує відповідь, але… В сучасному розвиненому світі надто розвинулася психологія. А за нею надто розвинулося використання психології в економічних і споживацьких потребах.

В 19 столітті люди купували те, що їм було потрібно. Порвалися туфлі – люди йшли і купували собі нову пару, але ніхто не мав потреби в двох парах взуття.

Після Першої світової війни Америка перетворилася на великий майданчик виробництва. Тоді ж придумали товар як бажання.

- Американська мрія?

- Так, мрія, бажання. Зараз нам продають речі, створюючи в нас бажання ці речі мати. Це більше не речі – це наші власні мрії.

Наприклад, у Великій Британії зараз рідко побачиш людину, котра би збирала ідеї – натомість багато людей ніби колекціонують власні бажання, чи то пак об’єкти бажання.

Тобто якщо ти раптом захочеш, не знаю, приватний літак – іди і купи. А потім купи ще кращий, і ще кращий, і так безкінечно.

Ринок нас зловив і тримається за наше відчуття незадоволення.

- Тобто капітал у всьому винен?

- Та ні, я не прихильник і не адвокат Маркса, так само я не за соціалізм чи комунізм. Нам просто потрібно мати трохи менше бажань, трохи менше очікувань.

Я думаю, ми живемо в час інфляції бажання. Але ж "Happy Meal" не має бути сенсом життя.

- Але ж і мистецтво сьогодні теж творить бажання.

- Я не знаю. Мистецтво має цінність, воно не може говорити на користь інфляції бажання, навпаки – воно повинно бути проти цього.

Життя і так достатньо сумне, щоб займатися мистецтвом винятково для прибутку та продажу.

Я думаю, що наступні покоління будуть більш цинічними у сприйнятті реальності.

- Що ви маєте на увазі під словом "цинічними"?

- Вони ростуть у цій химерній реальності реклами та створення штучних бажань. Їм намагаються продати тисячі речей. Це як коробка з купою речей на розпродажах: можна схопити те, що попаде під руку, але можна і уважно все роздивитись і вибрати те, що потрібне.

Думаю, наступні покоління зможуть вибирати те, що їм потрібно. Для мене це вже важко. Наприклад, я милувався картинкою біґ-мака, а коли побачив його вживу, то дуже розчарувався.

А от діти з наступних поколінь уже чудово розуміють розрив між рекламою та реальністю. Скажімо, вони розуміють, що в рекламі речі виглядають більшими і кращими.

- Персонаж вашого роману – це людина, що хотіла накласти на себе руки, але натомість вирушила в мандри. Скажіть, як автор такого персонажа, які речі потрібно зробити до того, як помреш?

- Ну, в будь-якому разі краще жити, ніж вмерти.

Галина розказала мені анекдот про хлопця, який хотів повіситися, став на стілець, одягнув на шию петлю, але побачив на шафі почату пляшку горілки. Він випив першу склянку, потім другу – до пари, потім третю – бо бог любить трійцю, а потім подумав, що життя не таке вже й погане – і передумав вішатися.

Самогубство – це значить, що сталося щось погане, і що людина геть сама, нікому їй допомогти. Але завжди є сенс згадати, що світ і життя – не такі вже й погані.

Звісно, я не можу радити зробити все те, що зробив Ґебріел у моєму романі. Але завжди замість самогубства можна піти на якусь хорошу вечірку.

- У вас є досвід "втраченого десятиліття" - часу наркозалежності, після якого ви лікувались, і внаслідок якого з’явився дебютний роман, який одразу отримав Букера… Скажіть, усім письменникам потрібен подібний досвід, аби стати справжнім артистом? Чи навпаки – це може бути способом попередити молодих митців від помилок?

- Такий досвід допомагає. Я не можу стверджувати, що митець повинен мати аж такий травматичний досвід, але насправді мистецтво рідко твориться внаслідок балансу, гармонії та щастя.

Життя конфліктне, дивне, воно часто засмучує. Мистецтво – це як плач проти несправедливості. Мистецтво – це радше протистояння з реальністю, ніж комфорт.

Життя мусило добряче стукнути мене перед тим, як я замислився про те, як живу, і почав писати.

Усі фото Галини Шиян