Вхід з перешкодами: суди не доступні для людей з інвалідністю

Пересування по українському суду – це біг з перешкодами для людини на візку, мамі з дитячим візочком чи людині на милицях. Відсутність пандусів і ліфтів, натомість – металошукачі, сходи, пороги, вузькі двері, високі стійки в канцелярії…

У більшості випадків приміщення українських судів – це старі архітектурні споруди, а тому обладнати їх для маломобільних категорій населення видається неможливим. Утім, на все воля керівництва – переконаний адвокат на візку Дмитро Жарий, який цього року виграв першу в Україні справу з дискримінації інвалідів проти мережі аптек.

"Суди простіше знести, аніж адаптувати під потреби людини на візку"

Як би ми не ставилися до судової системи в нашій країні, треба визнати, що в цивілізованому світі не існує іншого, більш справедливого способу вирішення суперечок, ніж звернення до незалежного арбітру – суду. Суд покликаний не тільки визначати провину людини та її міру, а й захищати громадян від будь-якого посягання – чи то з боку держави, чи у стосунках між людьми. Однак не кожному вдається так просто подолати шлях до канцелярії суду, щоб подати свою заяву чи скаргу.

Дмитро Жарий понад два роки оббивав пороги (чи б то пак – через них перечіплявся колесами!) дніпропетровських судів, судячись з аптекою через пандус. Цікава річ, що самі суди були не набагато доступнішими.

Тут і далі фото надані координаторами кампанії "Правосуддя – без бар’єрів"

"Пандуси взагалі відсутні як клас. У тих виняткових випадках, де вони є, кут нахилу такий, що користуватися ним неможливо, а сама конструкція спотворює не тільки зовнішній вигляд приміщення, а й міста. До того ж пандус веде лише на перший поверх, а сама справа може розглядатися і на вищих поверхах", - пригадує Жарий.

Адвокат каже, що в його випадку було б непогано мати законного представника, але для цього потрібно мати ноторіальне засвідчення чи укласти договір з іншим адвокатом – а це все додаткові витрати.

"Ніякого представника в мене в суді не було, я все робив сам. Документи відправляв у суд поштою, оскільки в канцелярії умови жахливі – велетенські черги й височезна стійка, через яку ні я нікого не бачу, ні мене", – розповідає про свій марафон по судам Жарий.

"Не злим тихим словом" мій співрозмовник згадує і про туалет: "Доступного санвузла я ще ні разу не бачив у жодному суді. Кабінки маленькі, у деякі з них заїхати на інвалідному візку просто не можливо. В інших – якщо і заїдеш, то вже не розвернешся, тому доводиться вести "процес" буквально боком".

Однак не тільки візочнику важко пересуватися нетрями українських судів. Існує чимала, але при цьому непомітна група населення, яка постійно відчуває дискримінацію. Йдеться про маломобільні групи населення (ММГН).

При чому, стати частиною цієї групи кожен з нас може в будь-який момент – і не тільки внаслідок нещасного випадку або тяжкої хвороби. "Новоспечені" мама чи тато починає помічати всі бар’єри на шляху, коли вимушені вирушати до суду з дитячими візочками.

Маломобільні групи населення – це люди, які відчувають труднощі при самостійному пересуванні, отриманні послуг, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі. До них належать не тільки люди з інвалідністю (у тому числі, візочники), а й люди з тимчасовими порушеннями здоров'я (наприклад, людина на милицях стає маломобільною), літні люди, яким через вік та стан здоров'я важко самостійно пересуватися, вагітні, люди з дитячими візочками та багато інших.

В Україні існують спеціальні будівельні норми, що визначають критерії доступності будинків і споруд для маломобільних груп населення (ДБН В.2.2-17: 2006). Однак ці норми стають обов'язковими тільки при проектуванні та реконструкції.

"Переважна більшість будівель суду – це якраз не новобудови. Зазвичай це пам'ятки архітектури, які, тим не менш, повинні бути доступні для всіх без винятку на виконання одного з основних принципів правосуддя – його загальності. Суд має бути доступним. Це не кафе і не магазин, які завжди можна підібрати під свої можливості й смаки. Неможливість потрапити в будівлю суду істотно обмежує наше право на справедливий суд і робить нас беззахисними", - зауважує співкоординатор кампанії "Правосуддя – без бар’єрів", юрист Олена Луньова.

Те, що старе приміщення суду простіше знести і заново побудувати, аніж повністю адаптувати під потреби маломобільних груп, переконаний і Дмитро Жарий. Однак він упевненний, що навіть у такій непростій ситуації можна значно покращити умови архітектурної доступності. І в першу чергу, ці питання потрібно вирішувати з точки зору дотримання діючих державних будівельних нормативів, а не "формально": який-небудь пандус вчепити, чи ще принизливіше – вмонтувати кнопку для виклику охоронця… на висоті близько 2-х метрів.

Для того, щоб забезпечити необхідний мінімум – потрібно не так багато, стверджує адвокат. По-перше, кожний суд має бути обладнаний пандусом, який відповідає технічним нормам. По-друге, облаштувати на першому поверсі зал судового розгляду, зручний для маломобільних груп. По-третє, забезпечити доступний санвузол.

"Усе можна зробити в будь-якому суді, й це практично повністю вирішить проблему забезпечення архітектурної доступності для ММНГ. Але для цього потрібна тверда рука керівництва, якої поки немає…", - зазначає Жарий.

Жарий також розповів, що, коли він звертався в Дніпропетровський окружний адмінстративний суд, який розміщувався в багатоповерхівці, його справу розглядали на першому поверсі, у доступному залі.

"При чому я не писав жодних клопотань із цього приводу, ні з ким не говорив, та й суд ніхто спеціально не облаштовував під потреби маломобільних груп. Очевидно, самі судді, розібравшись у суті моєї справи, зрозуміли, якщо піти на зустріч – можна вирішити багато проблем. У будь-якому разі, у своїй багаторічній адвокатській практиці я вперше спостерігав таке гуманне ставлення, а тому відмовляюсь вірити у збіг", - каже Жарий.

І додає, що саме ця судова інстанція в задоволенні його позову повністю відмовила: тобто гуманність суду ніяк не вплинула на судове рішення.

Криве дзеркало

За словами Жарого, в Україні містична кількість судів – їх 666. І чи справді ситуація з доступністю до них настільки критичною вирішили з’ясувати активісти кампанії "Правосуддя – без бар’рів".

Учасники кампанії упродовж травня-червня здійснюють моніторинг безбар'єрності українських судів, зважаючи на такі критерії доступності, як наявність пандуса, ліфта, ширина вхідних дверей, доступність інформації тощо.

Також проводиться фотофіксація побаченого. Наразі моніторинг доступності близько 30 судів був здійснений у Луганській, Вінницькій, Херсонській, Чернівецькій, Тернопільській областях, у місті Києві та в Криму (Сімферополь, Ялта, Алушта, Керч).

Як зауважує співкоординатор капанії Юлія Красільникова, за результатами моніторингів будуть підготовлені узагальнені висновки і складено рекомендації по кожному об'єкту. Ці рекомендації будуть направлені в судову адміністрацію, комітети доступності та органи місцевого самоврядування, пропонуючи усунути проблеми.

"Метою моніторингу не є заглянути в кожну шпаринку суду. Ми орієнтуємося на те, що найбільш важливо для відвідувачів – це канцелярія суду, доступність ключових приміщень (залів судових засідань) і санвузлів. Щоб оцінити ці важливі індикатори, потрібно всього 5-7 хвилин. У першу чергу, ми хочемо привернути увагу органів влади (зокрема, судової адміністрації) до проблеми не-доступності судів", - зауважує Красільникова.

Високі стійки в канцелярії

Експерт каже, що кожний бажаючий може приєднатися до моніторингу – спеціальних знань для цього не потрібно. Слід заповнити анкету участника моніторингової кампанії, ознайомитися з інструкцією і завантажити карту спостереження для візиту до суду, потім результати моніторингу внести в онлайн-анкету, а фото вислати координаторам.

Однак під час відвідин суду при собі бажано мати диктофон, оскільки складно передбачити, як розгортатимуться події.

Практично в кожному суді, учасники моніторингу мали труднощі в комунікації з працівниками, переважно це стосувалося фотографування об’єктів.

"Нещодавно мені заборонили знімати в двох луганських судах. І якщо в першому випадку, я зробила вигляд, що я не фотографую, а охоронець – що нічого не бачить, то у другому – мене відвели до якоїсь тітоньки з організації праці. Зі мною вона розмовляла підвищеним голосом, повністю ігноруючи питання про нормативну базу. Потім голова суду довго читав мені нотацію, що потрібно працювати, а не моніторити й по "майданах" бігати…", - розповідає Красільникова.

Слід зауважити, що до приміщення суду може увійти будь-яка людина. Порядок пропуску осіб до приміщень суду визначається спільним Наказом ДСАУ та МВС від 12.09.2005 № 102/765. І найкраща "причина", щоб потрапити в будівлю, – бажання бути присутнім на відкритому судовому засіданні. Згідно із українським законодавством, розгляд справ у судах відбувається публічно й відкрито.

Більше того, проводити фотозйомку в приміщеннях суду не заборонено. Як зауважує юрист Олена Луньова, згідно зі ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Спеціальний дозвіл судді на проведення фото-, відеозйомки потрібно лише у випадку, коли цей дозвіл виникає під час судового розгляду в конкретній справі, тобто власне під час судового процесу.

"На мій погляд, сам факт того, що не часто, а тільки іноді забороняють фотографувати, значить лише те, що фотографувати діючими нормами закону не заборонено. А між "дозволено" і "не заборонено" - чимала різниця. Цікаво, чому ж в оселі самої Феміди порушується конституційна норма?", - каже Луньова.

Утім, деякі експерти з Коаліції з протидії дискримінації досить скептично ставлять до ініціативи моніторингу доступності судів. Хоч вони і вважають, що кампанія "Правосуддя – без бар’єрів" приверне увагу до проблеми, але сам моніторинг не вирішить ситуацію доступності в кожному суді.

І лише є ілюстрацією до загальновідомого факту – суди в Україні не доступні для людей з інвалідністю.

…Якось в одному з районних судів Херсонської області я запитала в працівниці, якщо до вас звертається людина на інвалідному візку, як вона потрапляє в суд, адже у вас немає пандуса. На що жінка розгублено відповіла: "А до нас інваліди не ходять".

"Тобто людям з інвалідністю суд потрібен менше, аніж "здоровим", - вирішила я уточнити.

"Виходить, що так…", - стиха відповіла жінка і одразу додала: "Ходять їхні законні представники…".

Недоступність наших судів – чудова ілюстрація панівних у суспільстві стереотипів стосовно людей з інвалідністю, переконаний Дмитро Жарий.

"Чимало людей до сих пір відмовляються визнавати людей з інвалідністю повноцінними членами суспільства, які мають такі ж права і обов’язки, як і всі інші", - наголосив адвокат.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Фото надані координаторами кампанії "Правосуддя – без бар’єрів"