Як вони це роблять. Історії трьох киян, які починають бізнес "з нуля"

Вони – молоді, але мають за своїми плечима багаторічний досвід роботи у великих компаніях. Попри непогану кар’єру, кожен з них проміняв місце у комфортному офісі, стабільний дохід і "соцпакет" на цілодобову і не таку престижну роботу. Втім, усі вони відчувають себе щасливими, адже відтепер "працюють на себе".

Менше року тому Євген Клопотенко, Євгенія Джигомон і Людмила Шиліна розпочали власний бізнес – Женя відкрив "Гастромайстерню", Євгенія – виробництво печива, а Люда – невеличку кав’ярню.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з молодими бізнесменами про мотиви їхнього переходу у вільне плавання і як їм вдається робити власну справу в Україні.

З усіма співрозмовниками ми спробуємо зустрітися рівно через рік, щоб дізнатися: чи "вижив" їхній дрібний бізнес, чи набрав обертів, чи ж зникнув, так і не принісши прибутків.

"ПОКИ МИ МАЛЕНЬКА РИБКА, ЯКА ПРОСТО БАВИТЬСЯ"

Євген Клопотенко, 26 років. Закінчив Київський університет туризму економіки і права. Працював у багатьох київських ресторанах на різних посадах – від офіціанта до адміністратора. Півтора року тому відкрив невеличке виробництво та інтернет-магазин з продажу оригінального домашнього варення "Confiture".

Женя з дитинства любив готувати і мріяв стати кухарем. Однак батьки вважали такий вибір хлопця не надто престижним, і відправили вчитися на економіста-міжнародника.

"Мій факультет був дуже престижним, але за два роки я не міг зрозуміти, що там роблю. Викладачі казали: "У нас тепер Болонська система: ви вчитеся вдома, а сюди приходите лише складати іспити". Я не розумів, навіщо тоді ходити в інститут. Єдине, що давав ВУЗ – це можливість пройти практику за кордоном. Так я поїхав у Німеччину, потім – в Америку", - каже хлопець.

Про свою роботу в американському фаст-фуді Євген розповідає так, ніби це була кар’єра в найпрестижнішому ресторані. Він каже, що саме практика в МакДональдсі дала йому багато досвіду, а головне - розуміння, що організувати власний бізнес зовсім не важко.

Женя вчився на міжнародного економіста, а став кухарем і власником невеличкого бізнесу

Повернувшись в Україну, хлопець зіткнувся з тим, що не може влаштуватися на роботу зі своїм "престижним" дипломом.

"Я вбив у Google "міжнародний економіст" і зрозумів, що таких вакансій не існує. Тому, не довго думаючи, я пішов працювати офіціантом у паб. Там я знову зрозумів, що це моє, за день вивчив меню, за півроку став адміністратором. Потім мене покликали директором в один італійський ресторан, і там у мене просто поїхав дах від нових знань. Це була домашня піцерія, яку заснував українець, що кілька років прожив в Італії. Я почав розбиратися в особливостях тіста, соусів, спецій", - розповідає Євген.

Нові знання хлопець застосовував у власному кулінарному шоу. Спочатку це були такі собі "квартирники" – Євген збирав друзів у себе вдома і готував з ними нові незвичайні страви. Потім почав влаштовувати "шоу" у ресторанах, просуваючи свою діяльність у соцмережах.

Тоді ж Євген об’єднав зусилля зі своїм майбутнім партнером – Денисом Слівновим, з яким познайомився в італійській піцерії.

"Мій партнер жив в Італії, вчився на професійних курсах. У нас – спільні інтереси, ми можемо по три години обговорювати якусь страву або спеції. І якось ми вирішили почати варити варення. Це був свіжий напрямок. Крім того, ми подумали, що варення довго зберігається, його можна по-різному брендувати", - згадує Женя.

Свій невеличкий бізнес хлопці назвали "Гастромайстерня Confiture" і почали розробляти оригінальні рецепти варення - з томатів і яблука, полуниці з чілі, лавандою, розмарином.

Женя каже, що досі його невеличкий бізнес не потребував великих фінансових вкладень, але попереду – залучення інвестицій для реструктуризації і масштабування. Хлопці саме завершують оформлення всіх документів для виходу на новий юридичний рівень.

"Поки ми орендуємо частину кухні в одному з ресторанів. Робимо все вночі. Там же найняли кількох людей, які нам допомагають. Продукти недорогі, але просто фізично потрібні руки, щоб це робити. Продукція дуже трудоємка", - зізнається Женя. Він додає, що основні витрати вони повернули буквально за 2 дні після запуску свого сервісу.

Фото з Facebook Євгена Клопотенка

- Як вам вдалося так швидко вивести бізнес на самоокупність?

- Ми купили 4 каструлі, знайшли потрібні банки, сайт нам зробив друг, дизайн - знайома. Запустилися ми, можна сказати, випадково. Ми ще думали дещо підтягти, підрихтувати, але дизайнер, яка займалася сайтом, каже: "Я вже все запустила". Ми заходимо у Facebook, а люди вже щось лайкають, шерять. Так ми зрозуміли, що нема куди відступати. Буквально за 2 дні була виставка хенд-мейд-продуктів "Штуки". На ній ми одразу окупилися. Ось так за два дні і вийшли "в нуль" (сміється).

Ми вигадали проект, прикрасили його, показали нашим знайомим, зібрали зауваження і запустилися. На першій же виставці ми провели дегустацію, почули думки людей. Коли кажуть "класно", це означає "фігня". Але це дало нам розуміння, для кого ми працюємо.

Так, з точки зору фінансової беззбитковості ми окупилися за 2 дні. Але витрачений нами час і ресурси неможливо порахувати. Ми вклали мало грошей, але не спали, не їли протягом кількох місяців.

- Які поради ви можете дати молодим підприємцям, які хочуть почати свій власний бізнес?

- Найголовніше – це визначення цільової аудиторії і робота з нею. Наприклад, для нас це жінки до 35 років, а також люди, які роблять подарунки. Тому у нас красиві упаковки, багато важливих елементів дизайну.

Друга порада - не треба поспішати. Будь-який бізнес – це в першу чергу гроші. Звичайно, він може тобі подобатися, але в усіх підручниках написано, що метою бізнесу є здобуття прибутку. Я досі не навчився планувати фінансову діяльність, прораховувати кожен свій крок, в цьому моя проблема. Іноді краще віддати це окремій людині, яка добре розбирається у фінансах.

- Чи стикалися ви з перешкодами з боку контролюючих органів і чи не боїтеся виводити свій бізнес на новий рівень, щоб бути "помітними"?

- Ми поки не заробляємо 100 тисяч доларів. Коли вийдемо на такі суми, напевно до нас будуть претензії податкових служб, перевірки. Але ми до цього готові, бо розуміємо, що живемо Україні. Ми також не розраховуємо на підтримку, якісь податкові канікули. Але важливо працювати за тими правилами, які прийняті у цій країні.

Поки ми – маленька рибка, яка просто бавиться. Але тепер хочемо стати справжньою компанією і для цього оформлюємо всі документи. Це непросто і триває вже чотири місяці. Це Україна.

Є ще багато проблем. Наприклад, наше варення можна продавати у великому супермаркеті, але тоді треба думати про інший бренд. Крім того, щоб "вийти" в супермаркет, потрібно заплатити 20 тисяч доларів. Такі розцінки. Умови контракту теж серйозні. Для супермаркету ти маєш постачати по 50-100 тисяч банок на місяць. Якщо спізнюєшся на день, на тебе накладають величезні штрафи.

- Що змінюється в свідомості, коли переходиш з роботи у великій компанії у невеличкий власний бізнес?

- У кожного цей перехід відбувається по-своєму. Є люди, які, створивши свою фірму, починають менше працювати. У мене - навпаки, я став працювати ще більше. Раніше у мене були якісь рамки, скажімо, з 8 до 8 попрацював, і все. А тепер я не можу собі дозволити відпочивати навіть на вихідних. Але незважаючи на це я став менше втомлюватися. Секрет в тому, що я роблю щось для себе.

- Чого точно не треба робити, коли плануєш розпочати свій власний бізнес?

- Часто люди, які створюють стартапи, не прораховують свої витрати і прибутки. Класика жанру – це вбухати багато грошей без детальних прорахунків і визначення своєї аудиторії, а потім виявити, що все це ніяк не окуповується.

Як правило, тоді люди повертаються до своєї попередньої роботи і закидають проект. Тому головне розрахувати так, щоб у тебе було, на що жити. І тоді все добре – ти робиш, що тобі подобається, це твій бізнес, ти засинаєш і прокидаєшся, думаючи про нього.

Якщо нема певної стартової суми, не варто починати. Тоді можна працювати на своїй звичайній роботі, а ввечері варити варення або розмальовувати намистинки.

"МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЛЮДЕЙ ЗАЛЯКУЮТЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ПРОЯВЛЯЛИ ІНІЦІАТИВУ"

Євгенія Джигомон, 28 років, за освітою менеджер організацій. Близько року тому вона разом з партнеркою започаткувала виробництво натурального печива і відкрила "Першу Київську печивну".

На першому курсі інституту Євгенія підпрацьовувала в туристичній фірмі, а вже у 18 років потрапила до рекламного відділу великої видавничої групи.

"Це була робота мрії. Я продавала рекламу у виданнях відомого холдингу, у мене одразу була дуже гарна зарплата, хороші відсотки. До того ж, в компанії була така приємна атмосфера, що, здається, я б працювала там безкоштовно. Для нас проводили багато тренінгів, старші співробітники ділилися досвідом з новенькими", - розповідає вона.

Євгенія досі згадує слова тодішнього власника медіахолдингу, який вчив своїх працівників секретам успішного бізнесу.

"Він казав: "Робіть антилогіку, ламайте стереотипи, щоб запам’ятатися". Коли я розробляла стиль "SmakoJАne", мені багато-хто казав, що блакитний колір не асоціюється з випічкою. Дійсно, всі звикли, що пекарні - коричневі і бежеві. Але я вирішила ризикнути. Зараз чи то так співпало, чи то дійсно ця схема працює, але я все більше бачу в цьому сегменті світлих, яскравих кольорів", - каже вона.

Після роботи у великій компанії Євгенія кілька років провела у декреті, періодично виконуючи окремі проекти для різних замовників.

"Я почала допомагати компанії, яка працювала у виставковому бізнесі. Мені ця сфера дуже сподобалася, я знову стала непогано заробляти. Але потім вдарила криза, і наша ніша дуже постраждала. Таким чином визріло рішення, що треба працювати самостійно", - каже вона.

Євгенія набралася досвіду у великій медіакомпанії і започаткувала власне виробництво печива. Фото надане Євгенією

Ідея маленького магазина печива прийшла сама собою.

"Я ніколи не любила готувати і не відчувала пристрасті до кулінарії. Ми з чоловіком завжди багато працювали, поверталися додому пізно і вдома готували хіба що салати. Але коли народилася дитина я почала готувати для неї печиво. Це – перші безпечні солодощі, які дозволили лікарі. Перед цим я пройшлася по магазину і зрозуміла, що нормального печива там нема. Мене це обурило: навіщо в дитяче печиво класти замінники смаку, ароматизатори? Для дитини, яка звикла їсти грудне молоко, кашки, можна додати трошки цукру, і це буде щастя", - розповідає дівчина.

Слава домашнього печива швидко облетіла Євгеніних подруг, і вони почали прости спекти щось для їхніх дітей.

"Я вже думала почати продавати печиво через інтернет-магазин, але тут познайомилася зі своєю майбутньою партнеркою. Вона спробувала моє печиво і сказала, що це дуже круто. Вона сама може приготувати якісь складні страви, але банальне пісочне печиво для неї – це щось нереальне", - розповідає Євгенія.

Так дівчата вирішили робити спільний бізнес відкрити магазин печива. Партнерка Євгенії взяла на себе пошук фінансування і юридичний супровід бізнесу, а сама дівчина відповідала за виробництво і розкрутку бренду.

На підготовку до старту проекту у партнерок пішло близько півроку. "Перша Київська печивна" відкрилася у вересні 2012. Крім приміщення магазину, дівчата взяли в оренду невеличкий виробничий цех під Києвом, найняли кількох працівників і відкрили торгову стійку в одному з ТРЦ столиці.

"Печивна" Євгенії

- Що змінюється у свідомості, коли переходиш працювати з великої корпоративної структури у свій маленький бізнес?

- У великій компанії ти відповідаєш за щось одне, ти ас у цій справі, навколо є люди, які відповідають за інші напрямки, а разом ви робите якийсь великий продукт. А у власному бізнесі, коли для старту немає багато фінансів, ти не можеш одразу найняти менеджерів, продавців. Іноді стоїш, перев’язуєш печиво стрічечками замість того, щоб думати про глобальну стратегію. Тобто ти змушений поєднувати багато функцій, постійно пробувати себе в чомусь новому.

Але сказати, що у великій компанії я була більш байдужою до своєї роботи, я не можу. Я завжди працювала відповідально, знала, що не можу підвести клієнтів.

- Складається враження, що більшість підприємців не розраховують на довге ведення бізнесу в Україні, не можуть втримати його на плаву. Ви зрозуміли, чому так відбувається?

- Я поки не знаю, в чому причина. Можливо, ми з вами зустрінемось через рік, у мене вже буде великий завод, нас захоплять… (сміється). Але поки мені здається, що тут є елемент залякування: люди, сидіть і не проявляйте ініціативу. От як починається грип і фармацевтичним компаніям потрібно "штовхнути" всі ліки, тоді по телевізору йде масова реклама. Якщо це постійно дивитися, вже психологічно можна захворіти.

Я поки не зіткнулася з тим, що мені не дозволили щось відкрити, або "наїхали". Можливо, тому що у нас все в порядку з документами. Поки мені комфортно працювати в Україні. Якщо говорити про фінансові показники, то, звичайно, мені хотілося б їх покращити. Але це не якісь штучні перешкоди.

Я думаю, що іноді менталітет українців винен в тому, що всі працюють рік-два. Чому ми не звертаємося вдруге за тією ж послугою? Бо вона починає псуватися. Наприклад, я зараз вийшла на ринок з натуральним продуктом, але мені багато хто вже каже: "Повір, ти через рік почнеш у своє печиво класти маргарин, тому що захочеш більше заробляти".

Тобто система така: спочатку заробити собі ім’я, а потім ніхто нічого не перевірить. Але ж люди не дурні! Це так здається, що сьогодні я покладу 200 грамів горішків у печиво, а через рік почну їх зменшувати і ніхто не відчує. Але це не так, я сама чула від клієнтів, що вони перестали ходити в певні кондитерські, де зіпсувалися продукти. Так хто собі шкодить?

- Які поради ви можете дати людям, які хочуть відкрити власний бізнес. З чого варто починати?

- Я – за те, щоб в бізнесі були партнери. Коли ти наймаєш на роботу сторонню людину, вона не живе цією справою. А партнер очікує прибуток і розуміє, що це його бюджет. Це також потрібно для розмежування функцій, про яке я казала. Ти можеш розбиратися в рецептах, але нічого не розуміти в договорах. Добре також, якщо ви вкладаєте спільні гроші, бо брати кредит проблематично.

В цілому, мені здається, можна йти у власний бізнес лише тоді, коли у тебе є якийсь тил. Скажімо, у мого чоловіка є стабільний прибуток і я не ризикую всім. На мою зарплату в моїй сім’ї ніхто не розраховував, тому що я сиділа в декреті. Але якби цього не було, напевно я б не наважилася піти з успішної компанії, закласти квартиру чи будинок, щоб назбирати на бізнес.

Тому я б не радила пірнати з головою у якусь справу, ризикуючи останнім. Я – за поетапність, якісь невеликі ривки: спробував, подивився, що вийшло, пішов далі. З іншого боку, ризикувати все одно треба.

Ще можу дати пораду виконувати ті правила ведення бізнесу, які існують в цій країні. Так, вони можуть не подобатися, але їх для тебе не змінять. Я люблю все робити відкрито, і раджу всім так робити.

Скажімо, за нашим законодавством ти не можеш пекти печиво вдома, на кухні, і називатися пекарнею. Щоб продавати печиво, у тебе має бути виробництво, до якого ставляться досить суворі вимоги. Саме тому ми розділили магазин і виробництво, хоча вигідніше, звичайно, було б пекти там, де продаєш.

Разом з тим я часто бачу десь у соцмережах пости підприємців, які називають себе пекарнями, розповідають про виробництво, а насправді печуть вдома. Я не проти такого формату, в Америці, наприклад, ти можеш це робити легально. Але у нас інші правила, тому кричати потім, що на тебе "наїхали", мені здається, не дуже чесно.

- Ви не боїтеся, що вашим бізнесом на якомусь етапі зацікавляться "злі сили" і вам доведеться з ним розпрощатися?

- Я не виключаю того, що комусь мій бізнес може почати заважати. Але для мене в житті важливі трохи інші цінності. Тому якщо завтра стоятиме радикальне питання: віддати бізнес чи, не дай боже, пожертвувати сім’єю, ясно, що я не стану ризикувати. Але я впевнена, що я завжди щось вигадаю.

"ЗНАЙДІТЬ КРАЇНУ, ДЕ ЗАВЖДИ БУЛО ПРОСТО"

Людмила Шиліна, 29 років, за освітою – політолог. Протягом останніх 10 років працювала у відомих PR-агентствах та компаніях, пройшовши шлях від спеціаліста відділу до керівних посад. Два місяці тому звільнилася з останнього місця роботи і відкрила невеличку кав’ярню "Peaberry" у Києві.

"Я дуже люблю каву. Взагалі я вважаю, що неможливо займатися справою, яку не любиш", - розповідає вона.

Працюючи у солідних компаніях, Люда довго не наважувалася перетворити своє захоплення на самостійний бізнес. Останні півроку вона аналізувала ринок і обирала економічно доцільні формати. Однак зрештою зупинилася на невеличкій кав’ярні "з душею", і занурилася у власну справу з головою.

"Спочатку я думала про додаткове джерело доходу. Хотіла поєднати професійну практику і невеличкий бізнес під віддаленим контролем. Зараз я розумію, що це була утопічна ідея. Принаймні у перші кілька місяців відбувається повне занурення, особливо якщо у тебе немає великого досвіду. Хоча я вірю, що далі це забиратиме набагато менше часу", - розповідає вона.

Люда 10 років життя віддала піару, а тепер займається власною кав'ярнею

Звільнення Люди з останньої компанії стало вирішальним – вона зрозуміла, що більше не хоче повертатися до офісного життя.

"Я думала відпочити і зайнятися власним розвитком. Але не встигла я толком звільнитися, як паралельно вв'язалася у мільйон нових проектів. Тоді я зрозуміла, що нічого в житті не змінюється і я не встигаю займатися тим, чим хочу. Тому я все кинула і почала займатися кав’ярнею. Для мене це кардинально новий досвід, який розвиває і дає можливість працювати з продуктом, який надихає", - каже вона.

Процес підготовки до відкриття кав’ярні тривав лише місяць – за цей час Люда знайшла приміщення, отримала необхідні дозволи і підшукала персонал. Оформлювати заклад допомогли друзі – вони розмалювали стіни і принесли книжки для бук-кросінгу.

"Я хотіла маленький, затишний, домашній бізнес, місце з душею, а не якийсь мережевий заклад. Коли ти купуєш франшизу, ти зобов’язаний дотримуватися певних рамок, які не завжди відповідають тому, що подобається тобі. Плюс це дорожче для старту", - каже Люда.

- Що змінилося після того, як ви почали працювати на себе?

- Я почала краще рахувати гроші (сміється). Але щось сильно змінювати у своїй голові мені не довелося. Я чула, що з появою власного бізнесу у багатьох людей росте відчуття відповідальності, але у мене сталося трошки не так. Я майже не відчула різниці, бо і раніше була відповідальною людиною і дуже переживала за все, що робила. Крім того, моя діяльність завжди була пов’язана з проектною роботою, де ти маєш контролювати усе від початку до кінця.

Водночас з появою власного бізнесу змінилася сама суть діяльності. Якщо раніше моя робота складалася з вирішення комунікаційних задач великих компаній та відомих брендів, то тепер навколо мене багато побутових проблем. Мій день може складатися з перевірки комунальних платежів, переговорів зі сміттярем, а тут треба поїхати фрукти відібрати, а там розетка відвалилася, а там туалет протікає. Ми швидко відкрилися і багато чого треба ще доробляти.

Також змінилася комунікація з людьми. Якщо на попередньому місці роботи я як керівник мала бути більш жорсткою, то тут такої необхідності нема. Стало набагато приємніше спілкуватися з людьми. І формат закладу це також передбачає. Наприклад, у нас вже є постійні клієнти, які заходять "на каву" по кілька разів на день, є сусіди, і це створює якесь відчуття сімейності, приємну атмосферу.

- Виходить, масштаб задач у власному бізнесі не такий великий, як у серйозних компаніях. Що ще, крім атмосфери, може це компенсувати?

- Ну, це скоріше залежить від розмірів бізнесу. З приємного – відсутність зарегульованості процедур, коли, наприклад, узгодження документів може займати більшість робочого часу. Крім того, у великих компаніях можна часто зустріти ситуацію, коли ніхто ні за що не відповідає.

З того, що шкода втрачати – це цікаві задачі великого масштабу з більшими викликами, бо це дає певний драйв. Ну, і стабільний дохід, медстраховки і так далі. Але це не завжди добре. Соцпакет дуже розслабляє, іноді це шкідливо для особистого розвитку (сміється). Мабуть, саме тому відсутність соцпакетів на останніх місцях роботи мене не засмучувала.

- Ви напевно прораховували бюджет, терміни окупності. Були якісь несподівані витрати, які вас здивували?

- Звичайно, я прораховувала терміни окупності, витрати, але передбачити все неможливо. В цілому у мене вийшло близько 30% не потрапляння у запланований бюджет. Коли я потім спілкувалася з друзями, які теж колись починали щось своє, вони сказали, що мені ще пощастило.

Справа в тому, що ніхто ніколи з 99% точністю не зможе передбачити потік покупців, від чого дуже сильно залежить результат. У рітейлі є така формула успіху: "місце, місце і ще раз місце". Так, є заміри, прорахунки, коефіцієнти, але інколи це все не працює з невідомих причин.

Наприклад, нас спочатку сприймали виключно як кав’ярню, але майже ніхто цілеспрямовано не приходив купувати каву додому, хоча ми її продаємо. Чи такі дивні деталі, як відчинені двері. Коли у нас увімкнено кондиціонер і ми вимушені зачиняти двері, до нас заходить менше людей. Трохи привідчиниш, і потік людей збільшиться.

- Є думка, що зараз – не найкращий час для старту бізнесу. Багато хто каже про утиски малих підприємців, про несприятливий клімат. Ви це відчуваєте?

- Якщо порівнювати українську податкову систему з системами інших країн, то у нас не все так погано. Так, у нас більше податків, але за обсягами вони не такі великі. Знайдіть країну, де завжди все було просто.

Головна проблема, яку я бачу – це відсутність культури малого і середнього бізнесу. В Європі, де дрібний бізнес складає великий відсоток ВВП, держава приділяє багато уваги тому, щоб підприємцям жилося комфортно.

Але є ще питання традицій. Наприклад, якщо у італійця є своя піцерія, він передасть її сину, або ж син відкриє свою сам, бо він знає, як це зробити. У нас же перед очима немає таких прикладів, тому у людей ментально є відчуття більшого ризику. Коли ти не розумієш, з чим маєш справу, це страшно і важко. Тому менше людей йде цим шляхом.

Рівень цієї тривожності могли б зменшити певні державні програми зі стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу. Але така підтримка має бути вигідна державі, адже це довгострокова інвестиція, і треба прорахувати, наскільки вона доцільна саме зараз. Можливо, не так погано, що у нас ця сфера розвивається органічним шляхом. Українці хочуть швидких змін, "тут і тепер". Але так не завжди буває.

Друзі допомогли Людмилі оформити кав'ярню. Фото з Facebook Людмили Шиліної і Peaberry

- Чи є люди, які здатні займатися бізнесом і ті, які навіть теоретично не зможуть це робити? Які риси характеру повинна мати людина, щоб почати свій бізнес?

- Звичайно, людина має вміти рахувати гроші, без цього улюблена справа бізнесом не стане. Потрібна підприємницька жилка, уміння бачити різні можливості, вміння знаходити нестандартні рішення у нестандартній обстановці.

У нас часто кажуть, що якщо людина творча, то, скоріше за все, нічого хорошого з її бізнесу не вийде. Але ми знаємо багато людей, які стали одними з найуспішніших у світі саме тому, що вони підходили до справи не лише раціонально. У них було нешаблонне сприйняття реальності, якась ідея. Це люди з гнучким розумом, відкритим сприйняттям світу. Але в цілому – це сплетіння різних якостей.

- Які речі точно не слід робити, коли починаєш свій бізнес?

- Вірити, що на 100% впишешся у свій бізнес-план (сміється). Не скупитися на дешеве обладнання – дорожче буде. Не довіряти термінам виконання робіт підрядчиками. Особливо, якщо старт бізнесу пов’язаний з будівельними роботами. Іноді слід помножувати час на два – не помилишся.

- Чи стикалися ви з тиском контролюючих органів, адміністративними перешкодами?

- Поки що не стикалася. Майже всі дозволи у мене є. Мені важко відповідати про ситуацію в цілому, бо у мене нема мережі кав’ярень по Україні.

- Чи не боїтеся ви, що за рік-два, коли ваш бізнес підросте, ним хтось зацікавиться і почнуться проблеми?

- Від цього ніхто не застрахований. Я не можу сказати, що вірю, що нічого поганого не станеться, але дуже хотілося б цього уникнути.

- Що вам кажуть ваші знайомі, колеги з PR-минулого? Заздрять, чи навпаки вважають такий крок неправильним?

- Кажуть, що мій бізнес – це спосіб відпочити від піару. А ще, що я стала добрішою (сміється).