Діти у конфлікті з законом – злочинці назавжди?

В’язниця і знущання не зроблять дітей, в яких проблеми з законом, – кращими. Слід навчати всіх соціальних працівників, правоохоронців, суддів, слідчих і прокурорів бути адвокатами дитині.

Що підштовхує дитину до порушення закону?

"Мені 17 років і за своє життя я бачив небагато хорошого. Батька ніколи, а мати щодня заглядала у чарку. Вона забувала забрати мене з дитсадка, і уже в 4 роки я сам звідти часто втікав. Першу крадіжку я зробив у 7 років, коли вкрав булочку в магазині, бо страшенно хотілося їсти. З того часу й почалося".

Це уривок з твору учня 9 класу школи Бережанської виховної колонії. І частина видання Дитячого фонду ООН в Україні "В обличчі кожному історія своя", розповіді про долі дітей і підлітків, які у виховних колоніях.

В ЮНІСЕФ стверджують, що діти не народжуються злодіями, а ув’язнення – дуже дороге вирішення проблеми і для суспільства, і для самих дітей. На Конференції високого рівня з питань правосуддя щодо дітей, що нещодавно пройшла у Брюсселі, демонстрували й відеоролики, створені дітьми-порушниками.

Мене вразило те, що один хлопець отримав 6 років за ґратами за два поцуплені мобільні телефони. Невже хтось щиро вважає, що перебування в ув’язненні допоможе підлітку стати кращим?

Діти у конфлікті з законом мають право на спеціальні підходи, відповідно до їхнього віку. Й спрямовані на їх реінтеграцію у суспільство. Це сказано у положеннях Конвенції про права дитини та йдеться в інших міжнародних стандартах.

Як зауважує голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо, вже доведено, якщо таких дітей підтримувати індивідуально, їхня реінтеграція у суспільство і попередження повторних порушень будуть більш успішними.

Як насправді ставляться до дітей, підлітків у конфлікті з законом в Україні? Тим більш їх немало, й очевидно одна з серйозних причин – соціально-економічні проблеми в країні – безробіття, бідність.

За минулий рік неповнолітніми або за їх участю скоєно 14 238 злочинів.

Такі дані Мін’юсту. Щодня підлітки в Україні скоюють понад 100 злочинів, у тому числі два-три розбійних напади, вісім пограбувань, сімдесят крадіжок особистого і державного майна.

Це, зважте, за офіційними даними. Про дітей, яких змушують зізнаватись у тому, чого вони, може, й не скоювали, поговоримо далі. Тих, які з дітей "у контакті з законом" перетворюються на "дітей у конфлікті з законом" при застосуванні зовсім не казкової чарівної палички, а засобами, що не лишають слідів на тілі.

Отже, найбільш поширеними порушеннями залишаються крадіжки, себто майнові злочини. На кінець 2012 року в підрозділах кримінальної міліції у справах дітей органів внутрішніх справ перебувало 14 213 дітей, з них тисяча дівчат. Стільки ж утримується дітей, яким не виповнилося 11 років, а також 1557 підлітків у віці від 11 до 14 років, 5665 дітей віком від 14 до 16 років і 6814 - від 16 до 18 років.

За статистичними даними на сьогодні злочинність неповнолітніх має наступну структуру: злочини, пов'язані з наркотиками - 2,8%; хуліганство - 6,2%; крадіжки - 70,5%; злочини проти життя і здоров'я - 2,1%; інше - 9 , 4%.

Примусити визнати провину

"Раніше, коли я втекла з дому, мене з однією знайомою знайшли і привезли до міліції. Так от, її били, підстригли наголо. Мене теж ударили кілька разів, але потім прийшла мама й забрала мене. А її мамі на неї наплювати, її протримали всю ніч у міліції, і потім я бачила, вона вся в синцях була й обстрижена. Нас посадили в коридорі, потім дівчинку (їй було тоді 16 років) завели в кабінет, я чула, як її матом лаяли, вона вийшла вся в сльозах".

Це інша історія. Цей уривок з інтерв’ю увійшов в дослідження "Катування та неналежне поводження з дітьми, які перебувають в конфлікті з законом в Україні". Його підготували харківські дослідники і правозахисники, пізніше цей звіт по Україні став частиною звіту Дитячого Фонду ООН по країнах Центральної і Східної Європи, Центральної Азії.

Якщо навіть не говорити про побиття, словесні образи, то й просто утримання людини під вартою у недостойних умовах – одна з форм жорстокого поводження. Це визнано кількома міжнародними та європейськими нормативами. А тим більше, якщо йдеться про дитину. Вік – важливий чинник, щоб встановити, чи є погане поводження тортурами.

Один із висновків українського звіту про катування дітей, що у конфлікті з законом: фізичне насильство щодо неповнолітніх поширене саме під час дізнання. А ціль – отримати свідчення, зокрема, аби дитина визнала власну провину. А ще чинять насильство, аби познущатись над затрииманим(ою) або підслідним(ою).

Діти зазвичай не скаржаться на насильство, й всі такі випадки не враховують у чинній системі реєстрації злочинів. Та й адвокатська допомога недоступна для таких дітей. Таким чином, немає адекватної реакції на випадки жорстокого поводження з дітьми. Найчастіше проблему взагалі ігнорують.

©UNICEF/UKRAINE/2013/R.Sirman

Замкнене коло?

Це не є винятково українською проблемою, звісно. Для доповіді ЮНІСЕФ провели дослідження у Вірменії, Азербайджані, Грузії, Казахстані, Киргизстані, Молдові, Таджикистані і Україні. Зауважують, що обрали ці країни для досліджень не через те, що тут більше тортур, а тому що очікували – влада і відповідальні органи не заважатиме дослідникам і надасть доступ до закладів, де утримують дітей.

Й, звісно, що уряди можуть жвавіше боротися з катуваннями щодо неповнолітніх порушників. Так от, для звіту опитали 427 дітей в кількох країнах. І від 12% до 69% скаржились на жорстоке поводження чи тортури. А найбільш поширена причина катувань в усьому регіоні – домогтися зізнання чи отримати інформацію.

Дивує, що в названих країнах, у тому числі Україні, справді часто вважають, що саме покарання – ув’язнення, або ж ще й побиття – "виправить" дитину, підлітка. Як на мене, це "замкнене коло": багато з тих дітей, хто потрапили за ґрати, потім повертаються туди знов.

Про "каральний характер", "карну сутність" чинної системи правосуддя в Україні, інших країнах регіону сказала мені й Юкіе Мокуо. Справа в тім, що в Україні працює проект технічної допомоги "Реформування системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні".

Він фінансується Канадським агентством міжнародного розвитку. Водночас на Конференції високого рівня у Брюсселі виступала керівниця відділу Ради Європи політики з прав дитини Гордана Бeрджан й звертала увагу на документи, розроблені Радою Європи щодо "правосуддя, дружнього до дитини".

Саме так в Раді Європи прийнято називати систему кримінального правосуддя щодо неповнолітніх. Те, що в інших документах ЄС та ЮНІСЕФ звучить, як "ювенальна юстиція".

Термін, який чимось лякає консервативних активістів(ок) в Україні. Чомусь вони упевнені, що ювенальна юстиція – це коли відбирають дітей у батьків. Втім, ось як уточнюють на сайті українсько-канадського проекту:

Ефективна система правосуддя щодо неповнолітніх:

- застосовує такі процедури роботи з неповнолітніми, що відповідають їхньому віку, рівню розвитку або зрілості, водночас визнає, що діти все ще не є дорослими;

- зосереджується на профілактиці злочинів, а не на покаранні за їх вчинення;

- забезпечує усвідомлення неповнолітніми відповідальності за їхні дії, водночас допомагає їм вирішити питання, які спонукали їх до кримінальної поведінки та

- намагається попередити вчинення ними злочинів у майбутньому;

- залучає сім’ю неповнолітнього та представників громади до вирішення його проблем;

- захищає права неповнолітніх.

Ви бачите рядочок про те, що юстиція щодо неповнолітніх відбирає дітей у батьків?

Повернемося до міжнародних стандартів. Коли я спитала голову Дитячого фонду ООН в Україні, чи є різниця між підходами Ради Європи, і, наприклад, канадським досвідом, Юкіе Мокуо розповіла, що на загал міжнародні стандарти однакові, різняться у деталях.

І у Канаді, і у Європі подібні принципи роботи системи правосуддя щодо дітей. А от фундаментально різняться ці стандарти хіба з радянськими й пострадянськими підходами, коли дитину зазвичай позбавляють волі. І не розглядають альтернативні заходи.

На наших пострадянських теренах система правосуддя щодо неповнолітніх має переважно каральний характер. Простий приклад – як сказано у доповіді "Ювенальна юстиція в регіоні ЦСЄ/СНД: досягнення, виклики, перешкоди і можливості", практично у всіх країнах регіону дозволено ув’язнювати в одиночну камеру. В Україні теж.

Перевиховати вихователів

В Дитячому фонді ООН кажуть, що в Україні, як і в інших згаданих країнах, жорстоке поводження з людиною під вартою не завжди навіть вважають порушенням прав людини. Це прямо стосується працівників(иць) правоохоронних органів.

Ті стверджують, що жорстка дисципліна або негайне покарання потрібні, аби "навчити" або примусити дітей усвідомити власні проступки. Часто такі співробітники(ці) не мають спеціальної підготовки, як ефективно працювати з дітьми.

Те, що треба готувати таких працівників з дітьми, визнає і Уповноважений президента з прав дитини Юрій Павленко: "Треба вчити цих працівників – суддю, слідчого, працівників міліції, соціальних працівників. Не можна сьогодні діяти методиками і знаннями 20-го тоталітарного століття і так працювати у 21му столітті".

Він бачить певний прогрес у реформі системи, каже, що все рідше суди ухвалюють рішення утримувати дитину в СІЗО, яким призначають позбавлення волі. В коментарі для DW він сказав: "Переконаний і цифри, які є сьогодні, скільки дітей за ґратами - це багато. Адже 60 відсотків дітей які зараз у колоніях – за незначні злочини".

На питання, що Юрій Павленко особисто може зробити на своїй посаді, аби змінити ситуацію, він говорить про моніторинг і контроль: "Я за півтора року відвідав всі СІЗО де є діти, всі колонії, школи і училища соцреабілітації. За півтора року вже бачу зміни щодо підходів, якості роботи – відповідальних працівників. І навіть проведені ремонти в багатьох приміщення дитзакладів, поліпшились побутові умови".

Павленко вважає, що для вдалого реформування системи кримінального правосуддя щодо дітей не вистачає методик роботи з дітьми, які у конфлікті з законом. І нарікає на відсутність міжвідомчої координації щодо змін у практиці, як працювати з такими дітьми.

А судді хто?

Тим часом відомства звітують про дитячу спеціалізацію суддів і прокурорів.

Так, на Конференції високого рівня у Брюсселі перша заступниця міністра юстиції Інна Ємельянова доповідала про те, що в Україні запроваджено спеціалізацію суддів із розгляду справ дітей (всього 1 400 суддів).

А перша заступниця начальника Головного управління захисту прав і свобод дітей Генпрокуратури (до речі, новоутвореного) Ірина Кучеріна розповіла – на міському і районному рівні визначені спеціалізовані (ювенальні) прокурори, які займаються винятково питаннями дітей, використовуючи у комплексі всі прокурорські повноваження.

Така спеціалізація передбачається в новому КПК, положення, якого добре б втілити в життя і не лиш на папері.

Моя приятелька – кандидатка юридичних наук, має досвід роботи з суддями. Вона каже, що всі ці люди навчені ще за старими совєтськими зразками. Подруга дуже скептично ставиться до можливості змін у підходах до дитини у таких "спеціалізованих" суддів і прокурорів. Тому перше питання, яке в мене виникло, – чи не є ця реформа системи кримінального правосуддя щодо неповнолітніх формальною?

Зрозуміло, що слід вітати, коли держоргани визнають проблеми. Добре, що є концепція реформування системи, що є урядовий план дій, що змінюється законодавство. Це краще, ніж закривати очі. Але це початок, й варто подумати, від кого залежить, аби ці зміни не стали помітними лиш на папері.

Ось, наприклад, як дипломатично прозвучала заява за результатами конференції у Брюсселі: "ЄС та ЮНІСЕФ вітають кроки, що робляться урядами держав регіону, у тому числі і країнами-кандидатами в ЄС, із розширення масштабів реформ, що направлені на захист прав всіх дітей у процесі правосуддя. Здійснення таких широкомасштабних реформ дозволить покласти край практиці безкарності офіційних осіб і забезпечити доступ до правосуддя всім дітям."

Спитала у ключових доповідачів від ЮНІСЕФ і Єврокомісії – чи не зарано радіти кількості спеціалізованих дитячих суддів і прокурорів, адже йдеться про людей, які багато років працювали у системі з каральним підходом?

Ось що відповів старший радник з питань захисту дітей відділення ЮНІСЕФ країн Центральної і Східної Європи і СНД Жан-Клод Легран: " Є потреба змінювати підходи в свідомості, а не лиш в законах. Але ми бачимо політичну волю змінюватись. Наприклад в Молдові або ж Киргизстані бачимо маленькі зміни в законах і відкриття можливостей для суддів виносити різні вироки, навіть випускати дітей з ув’язнення. І ви знаєте, це працює. Треба врахувати, як мало фінансових можливостей для реформ у цих країнах, але навіть завдяки цим крокам вдалось досягти справді гарних результатів. І головний виклик для суддів – коли ми з ними говоримо – це таке питання: "Куди ж я відправлю дітей, як не за ґрати?". Адже ми бачимо, що соціальні служби, служби реінтеграції все ще недорозвинені. І це не дає суддям виносити різні типи вироків."

Директор департаменту з людського і суспільного розвитку Генерального директорату зі співпраці Єврокомісії Крістіан Шмідт упевнений, що в будь-якій реформі не можна лиш зосереджуватись на розбудові системи, треба ще й контролювати її спроможність: "Не можна лише рахувати, скільки спеціалізованих суддів ми запровадили. Тут і роль громадянського суспільства. Це важливо для системи правосуддя щодо дітей, але й для будь-якої іншої програми реформування і в будь-якій країні".

Думаю, було би доречно, аби саме громадськість уважно стежила за перебігом реформи, контролювала її. На це пан Шмідт зауважив, що потрібні такі watchdogs, які б вивчали, як держава виконує власні зобов’язання.

"Але маю сказати – це має відбуватись на підтримку внеску держави у реформування. Те, що ми бачили на Конференції – дуже позитивне ставлення до змін, які мають відбутись. Отже і неурядові експерти мають контролювати реформу, але лиш підтримуючи її", – наголошує представник Єврокомісії.

Ольга Веснянка, Центр інформації про права людини, для УП.Життя